Три роки пролетіли наче один тиждень. Ось уже майже три роки, як Андрій Шевченко працює зі збірною України, але лише зараз можна говорити про виникнення зони підвищеної відповідальності взамін зоні комфорту. Бо ж до цього для молодого і недосвідченого тренера були створені максимально тепличні умови.
Цілковита підтримка з боку Федерації, реалізація роботодавцями майже всіх особистих побажань, рекомендації щодо поведінки і спілкування з пресою, створення максимально яскравого іміджу… Але це, насправді, можна зрозуміти і прийняти як належне. Проблемою було те, що Шевченко практично не відчував відповідальності за результат.
Кваліфікацію до чемпіонату світу 2018 охрестили перехідним етапом, під час якого перед командою і тренером не висувалося якихось конкретних високих завдань. Шевченкові дали час будувати команду на свій розсуд, а в Лізі націй, - також без загрози серйозних санкцій у випадку провалу, - дивилися на напрацювання. Головна ставка на тренера Андрія Шевченка ще на початку його каденції була зроблена з акцентом на Євро-2020. Тут вже ситуація хоч трошки схожа на «пан, або пропав»: вихід до фінальної частини – успіх; не вихід – провал.
Впродовж трьох років Шевченко намагався кардинально змінити психологію і ігровий стиль команди в порівнянні з тим, що було раніше. Вкрай рідко до того Україна грала першим номером, через контроль м'яча і велику кількість передач, а при Шевченку з його італійськими помічниками саме такий футбол є базисом. В такий футбол ми намагалася грати навіть проти італійців (другий тайм осіннього товариського поєдинку), коли були зроблені відповідні поправки до психології. З таким футболом ми обіграли Чехію в Лізі націй, хоча поруч з тим вміли й терпіти, як це було, зокрема, в домашньому поєдинку зі словаками.
Отож легко пояснити той факт, що впродовж десяти матчів 2018-го календарного року в основі збірної України було лише 16 виходів гравців київського «Динамо» (левова частина належить Микиті Бурді). Ставка робиться на легіонерів і футболістів «Шахтаря» – тих, хто, за замислом Андрія Шевченка і його помічників, найкраще розуміє вимоги тренерського штабу і може грати в низовий швидкий футбол з контролем м'яча.
Але 2019-й рік потрібно розглядати як новий розділ історії, в якому ще більше посилиться роль легіонерів. Зінченко і Маліновський потенційно можуть стати ігровими і ментальними лідерами збірної, перейнявши цю роль від Коноплянки та нині травмованого Ярмоленка. Роман Яремчук, котрий проводить свій найкращий клубний сезон у кар'єрі, уособлює собою запас міцності, котрий може конвертуватися в реальний результат, якщо нападник нарешті розпочне реалізовувати свої моменти. Марлос – традиційно сильний елемент в грі з м'ячем, для Коноплянки матчі за збірну повинні стати особливим викликом з нагодою хоч трошки виділити своє ім'я кольором з гельзенкірхенської рутини. Нарешті, згодитися можуть і молоді динамівці, хоча їх тренер, як і раніше, певно, використовуватиме не як основний ресурс.
Цікаво буде подивитися за побудовою та грою захисної ланки цієї збірної. Позбувшись можливості використовувати Ярослава Ракицького (важко повірити в те, що від футболіста Андрій Шевченко відмовився суто зі спортивних мотивів; але саме по собі рішення ігнорувати любителя пітерських срібняків та пейзажів тішить самолюбство), тренерові складно буде витримати баланс між досвідом та молодістю.
Бурда, Миколенко, Матвієнко, Шабанов і навіть Соболь (а потенційно – ще Ігор Пластун та Василь Кравець) – це молоде покоління оборонців. З трохи більшим багажем досвіду – Сергій Кривцов, але надійність його гри точно бажає бути кращою. Ще є Бутко, Болбат і Караваєв, але останніх двоє – ситуативні, а не профільні захисники, а перший не має ігрової практики в клубі. І якщо проти Люксембурга та Литви можна буде обійтися малою кров'ю (сподіваємось), то Португалія та Сербія здатні натиснути на слабкі місця.
До речі, якщо вже торкнулися теми кадрів… Важливість результату у кваліфікаційній групі підкреслюється чіткістю провернутої справи щодо натуралізації Жуніора Мораєса, зробленої акуратно до старту боротьби в групі. І тут, знову ж таки, важко віриться в слова Андрія Шевченка про те, що для нього ця подія стала одкровенням: клуб знав, журналісти знали, Федерація знала, а тренер був ізольований від інформації? Не варто сумніватися в тому, що Мораєс буде в збірній, що, власне, є лише поверховим вирішенням проблеми з перманентною кризою амплуа форварда. Хоча це вже тема для іншої розмови.
І останнє, що хотілося б зачепити в цьому матеріалі… З якою тактикою Шевченко піде на Португалію, а згодом – на Сербію? Грати першим номером з відкритим забралом проти цих суперників буде небезпечно, а відпрацьованої іншої моделі збірна України не має. Була спроба зіграти з трьома центральними захисниками, однак після провалу у Словаччині Шевченко навряд чи ризикне ще хоча б раз використати таку тактику. Власне, це і є не зоною комфорту, а зоною підвищеної відповідальності. Тепер потрібен результат, бо відмовок на кшталт «все одно не поїдемо до лона ворога» не буде.