Про цього хлопчака ми дізналися нещодавно. На початку лютого команда Мілан U-14 здобула перемогу над ровесниками з київського Динамо у фіналі престижного міжнародного турніру у Мінську. Єдиний гол у ворота «динамівців» забив… Владислав Нагрудний – українець за походженням, італієць за мовою.
Наприкінці 90-х батьки Влада виїхали з рідних Чернівців до Італії. Хлопець народився вже на чужині: там увібрав місцеві традиції, там пішов до школи і зробив перші кроки у футболі. Зараз дитячі тренери Мілана не можуть натішитися своєю знахідкою – Владислав виявився надзвичайно обдарованим і просто-таки феєрить в атаці «россонері», виділяючись серед однолітків.
«Футбол 24»
із допомогою скаута КальяріАлекса Великих
вийшов на зв’язок ізВіталієм Нагрудним
, батьком міланської зірочки, щоб розпитати, як усе починалось і чи дійсно Україна ризикує остаточно втратити потенційного гравця національної збірної.«Продавали білети біля Сан-Сіро, а потім дивилися гру Шеви»
– Віталію, як і чому ви опинилися в Італії наприкінці 90-х?
– Складний був час. Як і всі, ми залишилися без роботи. За фахом я – музикант. Працював у музичній школі, грав на весіллях. Настав такий період, коли замовлень не було. Довелося виїхати з України. Не на постійне місце проживання, звичайно. Хотіли підзаробити і повернутися додому. Проте народився Влад, і ми залишилися в Італії. Тут у нього школа, друзі. Українською він практично не розмовляє, російською – також. Італію обрали заради сина.
– До речі, на якому музичному інструменті ви грали?
– На акордеоні. Закінчив Чернівецьке культурно-просвітницьке училище.
– Як вас прийняла Італія? Ви продовжили займатися музикою?
– Ой, ні! Я вже й забув, коли грав востаннє (Усміхається). Тут – зовсім інша робота. Спочатку не мав документів, тож де трапилася нагода – там і працював. Зараз із документами все в порядку. Живемо нормально.
– Ви вже отримали італійське громадянство?
– Ні, не отримав. Немає.
– У Мілані осіли відразу, чи життя вас трохи покидало?
– Спочатку жили в Корсіко (місто у провінції Мілан, – Футбол 24), потім переїхали сюди, купили дім.
– Якраз у той час за Мілан виступав Андрій Шевченко. Ви ходили на Сан-Сіро? Бачили гру бомбардира вживу?
– Звичайно. Спочатку продавали білети для паркування автомобілів біля Сан-Сіро, а потім заходили на гру. Можливості поспілкуватися із Шевченком не було, хоча дуже хотілося. Ті роки, коли ми облаштовувалися в Італії, – момент найбільшого розквіту Андрія в Мілані. Він тут мав просто величезну повагу.
«Ми беремо вашого сина в Мілан»
– У 2005-му ваша сім’я поповнилася Владиславом. Коли ви відчули, що він – особливий хлопчик, що в нього – велике майбутнє?
– Якось ми грали із ним у парку. Влад товаришував із хлопчиком, батько якого був директором футбольної школи. Директор так подивився за їхнім футболом і каже до мене: «Дивися, твій бігає навіть швидше, ніж мій». У підсумку, запросив Влада у свою школу. Ми записали туди сина через кілька місяців.
Одразу було помітно, що Влад грає краще, ніж всі інші. Провів у цій школі два роки. А згодом потрапив у філіал школи футбольного клубу Мілан. Його переглянули і сказали: «Ми беремо вашого сина». Спершу тренування відбувалися раз на тиждень. Наступного року – двічі на тиждень. Інтенсивність занять зростала з віком.
– В атаці грав завжди?
– Спочатку діяв більше у захисті. Потім перемістився у півзахист. А от у Мілані його одразу поставили в атаку. Влад швидко бігає, комфортно почувається на обох флангах, а також у центрі нападу. При потребі може відтягнутися вглиб. Але якщо ви його запитаєте, де йому подобається найбільше, він відповість, що на лівому фланзі (Усміхається).
– Хто із сучасних зірок футболу йому імпонує?
– Раніше йому дуже подобався Шевченко. Зараз – Дибала, Роналду. З Мілана – Сусо і Пйонтек.
– Які особливості підготовки юнаків у Мілані? На чому тренери акцентують увагу?
– Тренування відбуваються у дуже спокійній, конструктивній атмосфері. Тренери не кричать на своїх вихованців. Головна вимога – вміти швидко приймати рішення, не перетримувати м’яч. Пас, пас, пас!
Тренування – чотири рази на тиждень. Кожне заняття передбачає інші вправи. Владу дуже подобається. Я ще жодного разу не чув від нього, мовляв, не хочу йти на тренування (Усміхається). Хороші тренери там.
– Які головні козирі у футболіста Нагрудного? Пас? Дриблінг? Дальній удар?
– У нього є все. Завдяки тренерам, знову ж таки, які чудово ставляться до вихованців. У Мілані підростають дуже талановиті хлопці.
– Ви, напевно, неодноразово спілкувалися із міланськими спеціалістами. Яке майбутнє вони пророкують для вашого сина?
– Щодо цього ніхто нічого не може сказати. Ні, вони, звичайно, стверджують: хлопець – хороший, розвивається, прогресує. Мовляв, так тримати! Забігати наперед не варто. Маємо те, що є на цей момент.
– А чи цікавилися Владиславом інші клуби? Адже скаути не дрімають…
– Поки що – нічого конкретного. Тільки після недавнього турніру, який відбувся у Мінську, почалися певні дзвінки і намагання дізнатися, що й до чого.
– Паралельно розпочинаються розмови про те, за яку ж збірну виступатиме ваш син у майбутньому. Називаються Італія, Румунія, Молдова. Чи є серед цього списку Україна? Чи контактували з вами представники української сторони?
– Ніхто до нас наразі не підходив, не намагався порозмовляти.
– А батькове серце який вибір зробило б?
– Ой, не знаю… Все залежить від нього (Владислава, – Футбол 24). Не можу брати на себе таку відповідальність.
– А Владислав що каже?
– Він хоче грати ще й за Україну. Звичайно. Владу дуже сподобалися ті хлопці із київського Динамо, проти яких він грав у фіналі мінського турніру.
«Готовий стати агентом для свого сина»
– Чи розповідаєте своєму сину про Україну, про Чернівці? Чи знайомите його з українською культурою?
– Звичайно, що роблю це іноді. Розумієте, у нас дуже мало часу. Зранку – до школи. Після уроків – на тренування. Додому повертається пізно – сідає за домашнє завдання. Проте щороку, влітку, ми разом їздимо у Чернівці. Плануємо приїхати і цього року. Є тільки один нюанс – команда Владислава запланувала на літо (орієнтовно – на початок серпня) тренувальні збори у горах. Треба спершу дізнатися конкретну дату.
– Чи успішний учень з Владислава? Яке у нього хобі?
– Так, він навчається гарно. А хобі… Грає на PlayStation (Cміється). Годину-півтори. Може вийти у парк – погуляти з друзями. Але часу для цього практично немає – він порівняно вільний лише у середу.
– А ваша пристрасть до музики йому передалася?
– Ні, до музики – ні (Сміється). Коли ще я навчався у школі – ми співали. А тут у них усі грають на флейті. Займався з ним, але синові бракує запасу повітря, щоб постійно дмухати в дудку.
– Екс-форвард Василь Швед колись сказав мені таку фразу: «Найкращий агент для сина – його батько». Ви готові взяти на себе всі організаційні клопоти у кар’єрі Владислава?
– Я завжди готовий. Супроводжував його увесь цей час – від ігор у парку до тренувань у Мілані. Був голкіпером, а він мені пробивав по воротах (Усміхається). Думаю, ми й надалі крокуватимемо разом.
– Про яке майбутнє для сина ви мрієте?
– Найголовніше – щоб він був здоровим. А всього іншого можна досягнути. Фантазувати мені б не хотілося. Але скажу одне. Коли Влад прийшов у Мілан, доводилося чути: «Дивись, це – Шевченко». Син навіть біжить так, як Шева.