Після відновлення турнірів дублерів та запроваджених згодом першостей U-21 і U-19 вона лишалася останньою «двієчкою» в першій лізі. Триразовий переможець, дворазовий срібний і одноразовий бронзовий призер першої ліги, «Динамо-2» і зараз, через три роки після розформування, є найбільш титулованим учасником за всю історію цього дивізіону.
Яка спадщина лишилася після «Динамо-2»? Чим була зумовлена поява резервного складу? І навіщо він був киянам?
На розчистку «Авгієвих конюшень»
У радянському футболі довго кристалізувалася чітка лігова структура. Було багато різних «футболів», бо грали скрізь: у вузах, у виробничих колективах, у містах, містечках, областях і районах. Інколи одні й ті ж футболісти грали одночасно в усіх цих «чемпіонатах банно-пральних комбінатів», але мова зараз не про це.
Щоб розібратися в усьому цьому хаосі, а також не пропустити жодного молодого таланту, київське «Динамо» як найголовніша команда УРСР збудувало власну футбольну піраміду. Окрім звичних атрибутів — команди дублерів, юнацьких складів і футбольної школи, — тут була ще й команда, яка грала спочатку на першість міста, а потім доросла до класу «Б», аналога сучасної другої ліги у всесоюзному масштабі. Це було саме «Динамо-2». 1965 року під керівництвом легендарного Олега Макарова молодіжна команда київського клубу зайняла місце команди київського авіазаводу «Темп».
У класі «Б» команда під керівництвом молодого тренера була однією з наймолодших, а тому досягнути хороших результатів не змогла — лише 13-е місце у своїй групі та 34-е місце серед усіх команд-учасниць, а також виліт від «Зірки» (Кропивницький, тоді — Кіровоград) у чвертьфіналі зонального турніру Кубку СРСР. На той момент результати було визнано незадовільними, експеримент за участю молодіжного складу в чемпіонаті СРСР припинено.
Утім, під керівництвом Макарова заграли й проявили себе В’ячеслав Семенов, Павло Богодєлов, Юрій Сськін, Анатолій Азаренков, Віктор Удовенко, Микола Бузницький, Юрій Грузнов. Для когось із них саме ось ця експериментальна команда стала поштовхом для виступів у командах майстрів...
До питання «фарм-клубу» повернулися вже у 80-ті. Валерій Лобановський на той час володів просто-таки вражаючим кадровим потенціалом: конкуренція за ігрову практику навіть у дублі зводила між собою найперспективніших гравців УРСР. Усім футболістам треба було грати, отже, тренерський штаб «Динамо» задумав розширити можливості клубу. Заодно Лобановський мав намір допомогти другу Віктору Каневському, який на той час не приховував бажання емігрувати з СРСР, через що його ніде не брали на роботу.
Перервати це «штучне безробіття» допомогло Каневському створення зовсім нової команди — ірпінського «Динамо». У цій команді в різні роки пройшли фаховий вишкіл Олег Деревинський, Михайло Стельмах, Юрій Бакалов, Юрій Миколаєнко, Володимир Циткін, Сергій Герасимець, Вадим Лазоренко, Валерій Кінашенко, Сергій Процюк, Вадим Шельменко й багато інших футболістів, які розкрилися на всеукраїнському рівні й пізніше працювали в академії чи навіть у тренерських штабах перших команд «Динамо».
Найкраща серед «двієчок»
Після здобуття Україною незалежності новоутворений футбольний чемпіонат налічував десятки команд, але «Динамо» традиційно вирізнялося на фоні «нових професіоналів» посправжньому професійним ставленням до гри. Так, зважаючи на скасування турніру дублерів, київський клуб не дав пропасти своїй молоді, заснувавши команду «Динамо-2», яка посіла місце в першій лізі, де й грала до останніх днів свого існування. Крім того, з колективів фізкультури піднялося до другої ліги й «Динамо-3». Таким чином, у «Динамо» стало відразу три команди й повна клубна піраміда в усіх професіональних лігах вітчизняного футболу. Пізніше лише два клуби — «Карпати» та «Шахтар» — на кілька років перейняли таку практику, маючи «двієчки» та «трієчки» в усіх дивізіонах, але лише на кілька років. А в розпорядженні «Динамо» такі команди були набагато довше, а «двієчка» виступала в першій лізі понад 20 років.
У чому ж була потреба й перевага такого будівництва клубної структури? Без турнірів дублерів (а вони поновилися лише 2004 року) динамівська молодь не отримувала належної ігрової практики, важче переходила від ДЮФЛ до дорослих змагань. А от у простих змаганнях нижчих ліг серед скромних, але дорослих суперників молодь активніше розвивалася та швидше звикала до справжнього конкурентного футболу з турнірними завданнями.
Окрім цього, із першої половини 90-х «Динамо-2» зазвичай ставало базовою командою для юнацьких збірних України різних вікових категорій. Дехто з ди-намівців навіть у національну команду України викликався з другої команди. «Динамо-2» не без успіху виступало і в Кубку України. В одному з кубкових матчів динамівські резервісти завдали чимало клопотів одному з лідерів чемпіонату — «Дніпру», чий тренер Микола Павлов кричав своїм гравцям: «Вас юнак на прізвище Шевченко «тягає»! Хто він? Я Тараса Григоровича знаю!» А невдовзі Андрій Шевченко (а це був саме він) став відомим усьому світу. Він, як і більшість молоді його покоління, пройшов через «Динамо-2» й першу лігу.
Лобановський цінував інформацію від «двієчки»
Нове життя динамівський резерв отримав уже за Лобановського, який намагався не пропускати матчів «Динамо-2» і навіть «Динамо-3», де працювали такі досвідчені тренери, як Онищенко та Зуєв. Він не лише відправляв туди «на заслання» тих, кого треба було перевиховати чи відновити після травм, а й пильно стежив за молоддю. Саме в резерві Лобановський побачив колишнього форварда Гусіна на позиції опорника — і вже через лічені місяці Андрій грав у Лізі чемпіонів та за національну збірну проти чемпіонів Європи — німців. Саме там набирали форму Несмачний, Венглинський, Коновалов і багато інших гравців, які ще прислужилися потім «Динамо».
Суперники з першої ліги побоювалися другої динамівської команди. І недарма: проти них (регламент тоді це дозволяв) могли виставити Шовковського чи Шацьких, Каддурі чи Нанні, а то й цілий академклас Павла Яковенка. На виїзді «Динамо-2» часом збирало повні стадіони, і вболівальники були щасливі, маючи автографи та спільні фото із зірками футболу. Через резерв пройшли і Белькевич із Хацкевичем, і багато інших новачків — місцевих та іноземних. Це був справжній плацдарм із маневрами: Лобановський цінував інформацію, яку отримував із цього джерела. А «Динамо-2» за підтримки «відряджених» із першої команди й талановитої молоді за сім сезонів 1996-2003 років лише раз обійшлося без медалей.
Занепад чи виконана місія?
Проте з часом було все більш очевидним: «Динамо-2» стає анахронізмом. Спершу з’явився турнір дублерів, потім він став турніром U-21, а далі був створений турнір U-19. Зникла спільна заявка з першою командою, через що молодь почала сприймати першу лігу саме як «заслання». Як наслідок, «Динамо-2» втратило лідерство в першій лізі, а під кінець свого існування навіть ледь не вилетіло, лише в плей-оф зберігши місце в дивізіоні в протистоянні із «Шахтарем» зі Свердловська Луганської область.
У часи занепаду «Динамо-2» воно все-таки ще виконувало свою функцію. Тут грали Бущан, Рудько, М’якушко, Каверін, Яремчук, останній із яких урешті «доріс» до національної команди. Останній тренер в історії «Динамо-2» — Вадим Євтушенко — мав одну з наймолодших за середнім віком команд, що, попри це, у першій лізі фінішувала в серединці й легко витримувала заданий рівень дорослих суперників. Останній сезон для «Динамо» завершився 2016-го. Команду було розформовано.
Рекордсменами «Динамо-2» за проведеними поєдинками залишилися Сергій Федоров (190 матчів), Олег Венглинський (173), В’ячеслав Кернозенко (172). Найбільше забивали Олег Венглинський (64 голи), Олександр Алієв (55), Андрій Гусін (37). Клуб завжди підкреслював: турнірні результати для «Динамо-2» не головне. Якщо дивитися з цього ракурсу, то команда успішно виконала свою місію, надавши ігрову практику та досвід гравцям, які згодом стали знаменитими.
І найголовніше: український футбол мінливий, можливі всілякі реформи, тому історія «Динамо-2», імовірно, ще не завершена...
Артур ВАЛЕРКО