То людина, яка не визнає півтонів. Йожеф Сабо. На футбольному полі він був безстрашним бійцем, який не шкодував ні себе, ні суперника. Боровся так, що іскри розліталися.
Ненависники скажуть, мовляв, ламав людям ноги. Але ламали й йому. Сабо любили і ненавиділи тоді, в роки гравецької кар’єри. Не змінилася ситуація й після того, як Йожеф Йожефович став тренером. Непоступливий за характером, він звик, щоб було так, як потрібно йому. Через те в спогадах багатьох підопічних співпраця з Сабо викликає бурхливі емоції.
- Йожефе Йожефовичу, 75 – вік поважний. Але стільки вам ніхто не дасть.
- Почуваю себе, певно, років на 40. Залишаюся легким на підйом. Веду активний спосіб життя. 75 в моєму розумінні – це багато. Бо люди, на жаль, не живуть 150 років. Дякувати Богу, не хворію. Все тому, що слідкую за собою. Ще відтоді як грав у футбол, ніколи не пив і не палив. Хоча у нас в «Динамо» були такі хлопці, що спинку не мали, піддавали, що будь здоровий. Чесно кажучи, я з такими завжди боровся. І як гравець, і як тренер. Через те трохи зіпсував собі стосунки з Віктором Масловим. Віктор Олександрович пив дуже багато, але то ще півбіди. Найгірше, що він випивав з гравцями. Приміром, з Серебряниковим. Вітя так і спився, нехай земля йому буде пухом. Після завершення кар’єри він не зміг знайти себе у житті, ніде не працював.
Потроху дає знати про себе серце. То не дивно, бо ті навантаження, які отримував за роки гравецької й тренерської кар’єри, безслідно не минають. Бігати зараз вже не можу, бо була аритмія. Але багато ходжу. Щопівроку обстежуюся в лікарів. Радять пити по 50 грамів коньячку. До речі, мої лікарі кажуть, що випий Лобановський перед тим, як з ним трапилася ця біда в Запоріжжі, трохи коньяку, то, може, залишився б живим. Крім того, можу випити келих-другий сухого вина. То вже корені, бо в нас на Закарпатті вино замінює воду. Хороше вино, звісно. Таке було лише у нас, тільки зараз почали привозити якісні чилійські та іспанські вина.
- Що впливає на здоров’я гірше – фізичні навантаження професійного футболу чи тренерська діяльність?
- Навіть однозначно не скажеш. Тренерська робота – то страшне. Я тому й покинув тренувати, щоб здоров’я зберегти. Хоча пропозиції мав. Не кажу, що з «Динамо» чи «Шахтаря». Очолити пропонували клуби-середняки вищої ліги. І попервах навіть планував продовжити тренерську діяльність, три місяці відвідував лекції, щоб отримати диплом Pro. Ще дивувався, мовляв, за плечима інститут фізкультури, вища школа тренерів у Москві, факультет журналістики, мав дві категорії Pro, а вчитися мушу на рівні з початківцями. Скільки ж можна, думаю? Але врешті від подальшої тренерської роботи відмовився. Бо не хотів померти на лаві. Ви ж знаєте, який я запальний. І дуже не люблю брехні. Іноді й вартувало б не звертати на окремі речі уваги, а я не можу. Обов’язково скажу, що думаю, у вічі. Так, відходжу теж швидко, можу заспокоїтися через п’ять хвилин. Але ті вибухи емоцій безслідно не минають.
А в 1997-му, коли грали з хорватами, що, ліпше було? У Заґребі програли 0:2, а суддя не зарахував чистий гол, забитий Юрієм Максимовим після подачі кутового. Суддя тоді знітився, не знав, що робити. Асистент теж прапорця не піднімав, побіг до центру, сигналізуючи про те, що м’яч забитий правильно. Довелося арбітрові брати відповідальність на себе. Пролунав свисток, мовляв, був поштовх у спину. А що у матчі-відповіді з нами зробив Педерсен, думаю, навіть згадувати не варто. До речі, приїздив до нас цей норвежець днями, в статусі офіційної особи від УЄФА на матчі «Динамо» - «Ґенґам».
…Бачив, як Ребров хвилювався у Франції, на його обличчі було написане те, що робиться на душі. Знаю, як важко переносити такі моменти.
- Робота на телебаченні, звичайно, спокійніша?
- Тут навіть мови бути не може. Інша річ, що бажання залишитися у футболі на якійсь спокійнішій посаді, теж було. Гадаю, мій досвід був би корисним. Але в нас таке не цінується. Ті миттєвості, коли мене прибрали з «Динамо», пережив дуже важко. Через свій характер і невміння змовчати завжди мав проблеми з керівництвом. З чимось схожим зіткнувся зовсім нещодавно. Це сталося, коли Анатолій Коньков вирішив звільнити з роботи Володимира Лазаренка, хлопця, який у науковій лабораторії Федерації працював за трьох. Надвзичайно грамотний спеціаліст, навіщо його було виганяти? «Ах, ти такий?» - обурився Коньков. Після того він прибрав і мене. Але на цей раз вже відреагував спойніше, зла ні на кого не тримаю. Може, те, що сталося, й ліпше.
- Такі речі вибивають з рівноваги, мабуть, більше, ніж поразки команди…
- Несправедливість завжди важко переносити. З іншого боку, все те, що відбувається зараз, хіба легко сприймати? Слухаєш нахабні заяви Лаврова і Путіна, їхні звинувачення на адресу України, й потім всю ніч заснути не можеш. Невже весь світ сліпий? Думаю, Європа і Америка бояться і не хочуть встрягати у відкрите протистояння. Та, гадаю, Росія все одно піде далі. Постійно про це думаю, хвилююся. Дружина заспокоює, каже так бурхливо не реагувати. А я не сплю, бо думаю про те, що може розпочатися завтра. Буде війна. І всі мусимо йти і захищати свою землю. Молоді й старі. І я теж піду, бо ще можу бігати й стріляти.
- Нині здобуті під вашим керівництвом перемоги у 1994-му і 1998-му згадуються по-особливому…
- У ті часи то теж було велике піднесення, ми теж, обігравши московський «Спартак» і збірну Росії, мали що доводити. Матчі збірних у мене досі перед очима. Ми мусили довести, що наш футбол теж чогось вартий навіть не дивлячись на те, що Росія на початку 90-х забрала найкращих наших футболістів. Коли перемогли вдома і зіграли завдяки штрафному Андрія Шевченка нічию у Москві, то було велике свято.
У 1994-му
«С»
ми в першому таймі грали прекрасно, мали вдосталь моментів, Діма Михайленко пенальті не забив. Та пропустили в дебюті, а перед самим свистком на перерву Шовковський вибіг з воріт і отримали другий. 0:2, перерва. В роздягальні я говорив спокійно, не кричав. «Хлопчики, - кажу, - ви граєте дуже гарно, але зберіться. Треба лишень забити голик і все буде гаразд. Постарайтеся, все у вас вийде». І вийшло. Вітя Леоненко, мабуть, найкращий свій матч в кар’єрі відіграв. Думаю, єдину свою гру за «Динамо» він зіграв справді відмінно.
Не міг всидіти під час матчу на місці й п’яти хвилин. Нещодавно дивився, що виробляв цей хлопець зі Словенії в матчі «Ґенґам» - «Динамо». Теж згадалася Словенія, наш матч проти цієї збірної у 1999-му. Дивився на Реброва і згадував себе, як суддя тоді теж познущався наді мною і моєю командою. Перший тайм виграли 1:0, мали перевагу. А після перерви арбітр одного за одним виганяє Андрія Гусіна та Дмитра Парфьонова. Теж програли 2:1, а після матчу подали протест на вилучення Андрія. З телекартинки було чітко видно, що він не торкнувся суперника взагалі, був за півметра від словенця. Та в УЄФА на цей протест не звернули найменшої уваги.
- З Леоненком у вас зараз стосунки особливі…
- Нібито нормальні стосунки. Але слухаю те, що він зараз говорить про «Динамо» і відверто дивуюся. Він же неправий, всі бачать, що команда грає, що Ребров, молодий хлопець, зміг знайти спільну мову з футболістами. По-іншому став грати Андрій Ярмоленко, котрий відходить назад, відбирає м’ячі, ефективніше атакує. По-новому розкрився Жермейн Ленс. Та всі динамівці зараз виглядають добре. Не помітити цього може тільки сліпий. Команда йде на першому місці, має п’ятиочкову перевагу над «Шахтарем», показує якісний футбол. Лише Леоненко заперечує очевидне. Обісрав він «Динамо» з голови до ніг. Хіба так можна?
- У вас з Леоненком сьогодні один працедавець. Ви з Віктором спілкуєтеся?
- Ні, тому що він задіяний у «Великому футболі», а я виступаю в статусі експерта.
- Нинішніх заробітків вам вистачає?
- Маю ордени «За заслуги» першого, другого і третього ступенів. Для мене це важливо найперше з огляду надбавки до пенсії. Бо футбольні заробітки на пенсію не впливають через те, що офіційно нам платили копійки, а решту виплачували з-під столу. Та й сьогодні у багатьох командах ситуація не змінилися. Зізнаюся, що у зв’язку з курсом гривні за розмір своєї пенсії почав хвилюватися. Ситуація змінюється щодня і ніхто не може з певністю сказати, що буде завтра. А люди протестують, виходять до Нацбанку з погрозами, що будуть стріляти, не задумуючись при цьому, що нині ми маємо бути єдиними, бо є зовнішній ворог. Нині точно не той час, щоб битися між собою.
А стосовно заробітків, то не жаліюся. Хоча, звісно, то не те, що платять за роботу у професійному футболі. Кажу ж, що міг би ще там згодитися. Людина, відчуваючи проблеми, до кого найперше звертається? До тата, до мами, до старших людей. А в нашому футболі керуються іншими принципами. Мій досвід нікому не потрібен. Стільки років у футбол грав, тривалий час був тренером, лише збірну чотири роки очолював.
Особливо важливим є досвід у роботі з молодими футболістами. Інколи буває, що тренер тисне на юнака і не дає йому розкритися. Велике значення має довіра. Свого часу я теж ризикував, виставляючи одночасно юних Реброва, Шевченка, Шовковського, Ващука, Дмитруліна. Та й Головко, якого взяв з Сімферополя, теж був знахідкою. А скільки наслухався, запросивши з Вінниці Косовського! Коли люди бачили цього хлопця з широким об’ємом талії, то не могли повірити, що він здатен грати у такій команді як «Динамо».
Ярмоленка теж я знайшов. Помітив його під час одного з матчів чернігівців у Києві і запросив до нас. Але нині про це чомусь не прийнято згадувати. Гармаша з Луганська привіз не я, але саме при мені Денис у Сімферополі в 17-річному віці зіграв за «Динамо» свій перший матч. Іншими словами, завжди мав чуття на перспективних футболістів. Шевченко ж у перших своїх матчах теж не демонстрував нічого особливого. Більше того, часто виглядав блідо. Але я Андрія ставив. Бачив, що це перспективний хлопець і давав йому надію. Коли ж Шевченко забив у матчі Ліги чемпіонів «Баварії», то мюнхенці вже тоді, у 1994-му, хотіли його купити.
- У 2007-му, коли ви прийшли на пост настаника «Динамо» втретє, при вас у той нетривалий період встигли, крім Гармаша, зіграти за першу команду Вадим Мілько, Володимир Лисенко…
- Бо я знаю, що важливо не перетримувати юнаків у резерві, треба тримати їх у постійному тонусі, щоб вони не заспокоїлися і не почали гуляти. Мене іноді критикують, мовляв, ходив до гравців по домах, контролював їх. Але я це робив саме тому, що хотів, щоб хлопці заграли. Крім того, треба враховувати, що тоді був такий час
.
Окремих хлопців вартувало відгородити від поганого впливу друзів.
Бувало, бачив у гравцеві перспективу, а його немає на тренуваннях день, другий. Тоді кликав адміністратора і казав: «Поїхали до нього додому». Приїжджаємо, а він лежить «в уматі».Або згадую Алієва з Мілевським. Телефонує мені тренер молодіжної збірної Олексій Михайличенко, прохає, щоб на ранок Олександр з Артемом прилетіли в Брюссель. Ми ж знаходилися на зборах у горах, в Іспанії. Кличу хлопців до себе, пояснюю ситуацію. Кажу, що таксі і квитки на літак вже замовили. В 11-й вечора роблю традиційний обхід номерів. Алієв з Мілевським на місці, начебто лягають спати. Але просинаємося вранці, збираються тренери й адміністратори, а Артема з Сашком немає. Через деякий час відправляю адміністратора до них у номер. Той приходить і застає Алієва з Мілевським в стані алкогольного коматозу. Сплять і не реагують. Вони ще п’яні, не встигли протверезіти. Поставив їх адміністратор під душ, якось привів до тями і як уже міг, доправив хлопців до літака.
- Здається, Алієв з Мілевським взялися за розум лише в той нетривалий період, коли вперше «Динамо» очолив Юрій Сьомін…
- Та вони й тоді пили. І відповідним чином грали. У Мілевського якась стабільність ще була, а Алієв то грає, то не грає. Також врахуйте, що один і другий на два роки «роблені». Тобто, коли кажуть, що їм по 29, то їм вже по 31. Зрештою, вік значення не має, якщо людина ставиться до справи професійно. Приміром, я дуже радий за Шовковського, якому 40, але він приносить команді користь. Навіщо дивитися людині в паспорт? Якщо футболіст виконує завдання, які тренер ставить перед ним в іграх і на тренуваннях, то міняти його сенсу немає. То навпаки ліпше, коли молоді мають поряд приклад такого досвідченого футболіста. Тен саме стосується й В’ячеслава Шевчука в «Шахтарі». Скількох леґіонерів на його місце купляли? Однак Слава витримав конкуренцію і досі залишається гравцем основи.
- Ви, мабуть, погодитеся, що так, як на початку 90-х, у 2000-ні футболісти вже не пили?
- Безумовно. На почату 90-х тодішній президент «Динамо» Віктор Безверхий запросив мене саме для того, щоб навів у колективі лад. Мовляв, Анатолій Пузач, який тоді очолював киян, надто м’який, при ньому футболісти розпустилися. Так я став начальником команди, покинувши посаду директора спорткомплексу «Трестбуддеталь», який знаходиться по дорозі з Повітрофлотського проспекту в аеропорт «Жуляни». Туди мене начальник заводу Рубінштейн запросив. Цей чоловік любив футбол і дуже поважав мене.
- Змогли навести лад у «Динамо»?
- Ні. Футболісти тієї команди пили страшенно. Що я не робив, як з ними не говорив – усе дарма. Я ж нова людина. Не мав же взяти палицю і бити порушників. Намагався розмовляти, переконувати. Наче розуміли, а вночі понапиваються та ще й у міліцію потраплять за водіння в нетверезому стані. Четверо-п’ятеро у тій команді було таких, що спинку в пиятиці не мали. Власне, вони надовго у футболі й не затрималися, закінчили кар’єру рано. Що поробиш, такі тоді часи були. Щоправда, деякі хлопці згодом при зустрічі казали: «Дякую, Йожефе Йожефовичу, що тоді нас витягнули».
- У 1992-му «Динамо» в першому розіграші Ліги чемпіонів програло 0:5 у Ліссабоні «Бенфіці». Ви назвали той матч найганебнішим в історії команди…
- Більше того, невдовзі ми дізналися, що гра була договірною. Португальці з нашими гравцями змогли домовитися через Сергія Юрана
(колишнього нападника «Динамо» -
авт.).
Там справді комедія була. За рахунку 4:0 окремі гравці «Бенфіки» показували динамівцям, мовляв, не треба. Під час матчу ще не второпав, що саме вони мають на увазі. Коли португальці забили п’ятий м’яч, то автора голу вже не стільки вітали, скільки сварили. Мовляв, досить. Скористалися хлопці м’якістю Пузача. Анатолій Кирилович – прекрасний спеціаліст, Лобановський йому довіряв. Але без жорсткості на такій посаді складно.Звісно, оргвисновки після Ліссабону були. Правда, не вигнали, здається, нікого. А ось після гри в Барселоні восени 1993-го трохи інакше вийшло. Тоді вже тренером Михайло Фоменко був. Рональд Куман нам тоді четвертий м’яч зі штрафного забив. Пробив голландець не сильно, але Юрій Грицина, стоячи у стінці, відхилив голову і м’яч, полетівши в цю шпарину, влучив у кут. Після матчу Григорій Суркіс, який вже був президентом клубу, сказав: «Такий гравець нам не потрібен. Виганяйте його».
- Ваша думка: прихід Суркіса тоді справді врятував «Динамо»?
- Ні гравці, ні тренерський штаб, ні персонал клубу не отримували зарплатні три місяці. Не знаю, куди ділися ті гроші, які заробив за продаж гравців Лобановський. За ці кошти клуб міг функціонувати тривалий час. Команда розліталася на шматки. Коли ж з’явилися Григорій Суркіс і Віктор Медведчук, то відразу пообіцяли, що повернуть усі борги. Ми з Фоменком зібрали команду і сказали: «Ситуація наступна. Думайте – залишатися чи ні». Зарплати ж тоді були мізерні. Футболісти отримували в межах 500-1000 доларів. Я як начальник команди мав 1500 доларів щомісяця. Фоменкові платили 2000. Зрештою, тоді й ціни інші були. З приходом Суркіса ситуація в «Динамо», безпреречно, виправилася. Для мене понині залишається загадкою, через що Григорій Михайлович посварився з Фоменком. Наче ж все гаразд було.
- Чув версію, що пан Суркіс не пробачив Михайлові Івановичу начебто здачі матчу на Кубок рівненському «Вересові»…
- Припиніть. «Динамо» не могло здавати такої гри. То люди додумали: програв – значить здав.
- Так чи інакше, після відставки Фоменка вперше головним тренером «Динамо» призначили вас…
- Почав потихеньку формувати нову команду, залучав гравців з молодіжного складу. Окремі позиції підсилював футболістами з інших міст. Косовський – зовні кривоногий. Коли Віталія протестували, то сказали, що він може побігати хвилин 15, але наступних чверть години відпочиватиме. Але що було насправді? Косовський все виконував на швидкості. Або візьміть Ващука. Коли приїхали до Парижу на матч Ліги чемпіонів з «Парі Сен-Жерменом», французи дивувалися, мовляв, як то на місці вільного захисника може грати 19-річний хлопець. У їх розумінні, в цьому амплуа може діяти людина, якій за 30. Але Влад вже тоді демонстрував хорошу, зрілу гру. Я цим «Динамо» середини 90-х дуже пишаюся. Якби не дискваліфікація у 1995-му, може, ми про себе й заявили б.
- А вийшло, що на основі зібраного вами колективу зіркову команду, яка дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів, створив Валерій Лобановський…
- Ми з Валерієм спілкувалися постійно, ще з тих часів, коли разом грали. Пригадую, як їздив разом зі збірною СССР в рамках підготовки до чемпіонату світу-1962 на збори по латинській Америці. Де ми тоді тільки не були – у Венесуелі, Колумбії, Бразилії, Аргентині, Чилі. В Каракасі зустрів російськомовного продавця платівок. У нього купив чотири пластинки. Точно пам’ятаю, що на одній були записи Тома Джонса, на іншій – Елвіса Преслі. Привіз їх саме для Лобановського. Він збирав платівки, був у захваті від мого подарунка.
Ми з Валерієм у футбольних моментах були однодумцями. При цьому розуміння гри до Лобановського теж прийшло не відразу. З «Динамо» як гравець він пішов, бо не міг второпати, чому Маслов робить акцент на фізичній готовності. «Що та «фізика», треба з м’ячем працювати» - обурювався. А вже на зорі тренерської діяльності керувався тими ж принципами, що й Віктор Олександрович.
- Ви знали, що Суркіс попри вас веде переговори з Лобановським?
- Навіть радив, щоб Григорій Михайлович вийшов на Валерія Васильовича. Я сам сказав президентові, що на цьому етапі більшого команді дати вже не зможу. Ми були чемпіонами, двічі в груповий турнір Ліги чемпіонів виходили. Нічого більшого зробити не вдавалося.
«Змінити ситуацію може одна людина – Лобановський» - пояснював. Саме після того Григорій Михайлович почав шукати до Валерія Васильовича підхід. Ще до того, як Лобановський погодився повернутися, ми поговорили, я дав йому інформацію по гравцях. Допрацював рік, а вже з 1997-го Валерій взяв «Динамо» повноцінно. Я передав команду в статусі лідера чемпіонату. Коли кияни стали чемпіонами, Лобановський, вислухавши хвалебні оди, сказав: «Ні, то ще не моя команда. То команда Сабо. І це наша на двох перемога». Валерій був дуже чесною людиною.
Вважаю, що дуже підвів Лобановського, коли в 1999-му після поразки від Словенії залишивши збірну на емоціях. Чотири роки був головним, а після невиходу на чемпіонат Європи-2000 сказав: «Усе, не можу. Зі мною вийти до фінальної частини не виходить. Може, вдасться з кимось іншим». Потім мав розмову з Лобановським. Сказав, що втомився, що ще, не дай Боже, помру на лаві. Валерій вислухав, а потім говорив вже сам: «Йожефе, не кидай мене. Ми ж зробили дуже багато. І «Динамо» сильне, і збірна хороша. Не потрапили – то нехай. Наступного разу потрапимо. У мене ж однодумців – ти, Веремеєв і Пузач». Я відмовився, сказав, що не можу. Тепер шкодую, вважаю, що підвів Лобановського. Бо після мене він не довіряв збірної нікому, узяв всю відповідальність на себе. Таке навантаження було завеликим.
- Ви відчували, що Валерій Васильович виснажений?
- Так. Буквально за два тижні до трагедії в Запоріжжі він мені сказав: «Усе, Йожефе, я втомився, буду покидати». «Та що ти таке кажеш?» «Футболісти мене не розуміють. А коли мене не розуміють, робити мені тут нічого». Тоді ж якраз леґіонери в «Динамо» почали з’являтися – бразильці, хорвати, серби, угорець, болгарин, румуни. Спілкування з ними тривало через перекладачів. А хто міг передати те, що сказав Лобановський, дослівно?
У ці останні роки ми спілкувалися дуже часто. Методи роботи Лобановського викликали захоплення. Пригадую, як приїздив на тренування «Динамо» ще в статусі тренера збірної. Лобановський тоді вже мав проблеми з ногами, тому дивився за заняттям, сидячи на балконі. Я був поруч. «Ану поклич Пузача» - каже мені Васильович. «Кирилович, зайди, головний кличе» - гукаю. Той приходить, а Лобановський просить, щоб покликав йому умовного Іванова.
Коли гравець прийшов, Васильович, застосовуючи характерну для себе жестикуляцію руками, питає: «Ну що, Васю? Їдь додому, завтра ти грати не будеш. Їдь до дружини. Бачу, ти за нею скучив». «Та ні, Васильовичу, як? Я готовий грати» «Ні-ні, так як ти тренувався сьогодні, завтра ти зможеш тренуватися лише з дружиною» - додає. Футболіст ледь не плаче, виходить зі сльозами на очах. «Нічого, через десять хвилин прийде назад» - каже мені Лобановський. «Іванов» помився і через 20 хвилин стукає: «Можна?» «Ну, заходь». «Васильовичу, я себе сьогодні так погано почував. Зрозумійте, я не винен. Щось не так пішло. Але якщо ви випустете мене завтра – буду гризти землю». «О! Ось такий злий ти мені й потрібен! Йди готуйся». Лобановський був надзвичайним психологом.
І гнучким Васильович після повернення з Близького Сходу теж став. Спостерігає, бувало, за тренуванням й по ходу вносить корективи: «Так, Йожефе, щось не йде, давай змінювати. Швидкість знімаємо, роботу з м’ячем додаємо».
- У Лобановського було чимало послідовників, але результатів тих не було й близько…
- Говорити, що Михайличенко чи Дем’яненко працювали виключно за методикою Лобановського, все ж не вірно. Вони використовували окремі речі. Можу сказати, що так само як Васильович працював я. Усе тому, що ми тривалий час працювали в одній упряжці.
- Щоб закрити тему драматичної поразки від Словенії остаточно, мушу згадати вашу сентенцію про те, що футболіст після одруження випадає з повноцінного робочого процесу мінімум на півроку. Кажуть, що Шовковський, допускаючи ці помилки в матчах зі словенцями та в півфіналі Ліги чемпіонів з «Баварією», якраз переживав труднощі в сімейних стосунках…
- Не буду ні підтверджувати, ні спростовувати. Знаю одне: коли чоловік одружується – спад неминучий. Навіть коли хлопець заводить стосунки і зустрічається з дівчиною, ходить на побачення і в кіно, то шкоди ще немає. Але коли молодий чоловік з жінкою вдома щодня, коли він щовечора займається сексом, сил для тренувань у нього меншає.
Таке й у Шевченка було. Я Андрія просто з дна витягнув. Щоранку міряли футболістам пульс. Перший, другий, третій день, тиждень – в Андрія показник 170. Я захвилювався, питаю, що сталося, в лікаря. «Не знаю, - каже, - може, у нього вдома щось негаразд. Може, щось п’є чи палить?» Хтозна… Вирішив не допускати Андрія до тренувань. Тиск 170 на 110 – то ж не жарти. Мені ж лікарі казали: «Йожефе Йожефовичу, ми відповідальності на себе не беремо. Очікувати можна чого завгодно».
Але невдовзі хтось підказує, що Шевченко щось палить. Не звичайні сигарети, якусь анашу. Вирішив звернутися до Суркіса: «Григорію Михайловичу, допоможіть, інакше хлопець пропаде». Піймали тих, з ким Андрій підкурював і пив. Все стало на свої місця. Крім того, в Шевченка тоді була на десять років старша жінка. Вона з нього витягувала всі сили. Треба віддати належне Ігореві Суркісу. То він зібрав усе те оточення, яке впливало на Андрія так згубно, й сказав: «Що вам буде треба – повирішую. Але не давайте Шевченкові нічого». Розібралися й із тою жінкою. Так ми повернули хлопця до нормального життя.
З-під впливу Леоненка теж Андрія виводили?
- Так. І ключі від машини у Шевченка теж забирав. То після того, як помітив, як Андрій на своєму спортивному «Мерседесі» промчав повз мене на страшенній швидкості. «Досить, - кажу, - ти ще розіб’єшся».
- Можна сказати, що у 2000-ні знаходити спільну мову з гравцями вам стало важче?
- Знаєте, в чому полягала складність? Було незвично, що мусив працювати з футболістами, які за своїм рівнем до вищої ліги не дотягують, не розуміють елементарних речей. Був у мене гравець у «Динамо». Та він досі є. Отримує м’яч і по ситуації має віддати м’яч. Здавалося б, все елементарно. Але людина банально не бачить на відстані 30-ти метрів. Раз, другий, третій… «Що ж ти робиш?» - обурююся. Хлопець повертається і каже: «Йожефе Йожефовичу, не вбивайте себе. Якби я бачив, то грав би у мадридському «Реалі». Після цього не сказав йому й слова.
Ось буває таке – людина візуально не сприймає. Чому великими футболістами були Зідан, Кройфф, Пушкаш? Тому що їм достатньо було ледь помітно повернути голову і цього вистачало, щоб сфотографувати картину на полі. Щойно м’яч потрапляє в ноги – слідує ідеальна передача в дотик. Всі дивуються: «Як він це побачив?» А в тому й різниця між класними футболістами і середніми.
- Мабуть, складно вимагати в кожного гравця власного, рівня півфіналу чемпіонату світу розуміння гри…
- Я цього й не робив ніколи. Тренер взагалі не має згадувати підопічним про те, як колись грав він сам. Тим, хто згадує, яким я був на полі, залишаю право оцінювати мою гру зі сторони. Сам себе не хвалив ніколи. Звичайно, приємно, коли скупляєшся в «Маркеті» й підходять люди і просять сфотографуватися чи дати автограф. Молоді люди. «Хіба ви пам’ятаєте, як я грав?» - якось питаю. «О, так у мене дід вболівальником був, дуже вас любив, а мене за собою на стадіон таскав».
- Судячи зі спілкування з вашими сучасниками, тоді, у 60-ті, до футболіста Сабо ставилися по-різному: свої любили, а чужі за агресивну манеру гри ненавиділи…
- Особливо я в Москві натерпівся. Скільки туди приїжджав, постійно чув, що мене «фашистом» називали. Усе тому, що знали, що мій батько служив під час Другої світової війни в угорській армії, яка в той час була союзницею Німеччини. А хіба в нього був вибір? Закарпаття тоді до складу Угорщини входило, а ми – етнічні угорці. Тато воював на боці тих, хто його призвав. Потім його за те до Сибіру відправили. Повернувся у 1948-му, коли я вже в школу ходив, дуже хворим.
До слова, до Києва я приїхав, майже не розуміючи російської. Мав репетитора, їздив до нього на Васильківську. Українську ж узагалі самотужки вивчив. В сім’ї нас п’ятеро братів і сестра (ще одна сестра померла) розмовляли угорською, закінчили мадярську школу. Старші брати мені часто прочуханів виписували, ганяли мене, на чім світ стоїть. Потім їм був за це вдячний, бо завдяки братам став дисциплінованим, вишколеним.
- Ви були партійним?
- Не був ні в комсомолі, ні в компартії, хоча до її лав вимагали вступити три чи чотири рази. «Не піду, - кажу, - бо я ходжу до церкви». «Как ты можешь?» «Я так не можу – вірити в комунізм і в Бога одночасно».
- Наскільки я знаю, ви греко-католик. Тоді ця конфесія була поза законом…
- Так отож. Але у Києві греко-католики збиралися на служби в домі на Святошині. Боявся, але ходив. Бо так був вихований.
Зізнаюся, дивувався, як мене з таким походженням у збірну СССР брали. Брали, бо був, наче камінь, як граніт, нічого не боявся, ніг не прибирав. Ось нещодавно натрапив на історичний матеріал про наш виїзд у 1965 році на відбірний матч до чемпіонату світу в Грецію. У цій країні якраз путч відбувся, ситуація напружена. Били нас так, що будь здоровий. Судді боялися судити. За добу до матчу потренувалися, збираємося їхати до готелю, а автобуса немає. Приїхала за нами продовгаста поліцейська машина, «воронок». Посадили нас туди вздовж на бокові сидіння й повезли. В поліцейську дільницю. Лише там зв’язалися з посольством, котре забезпечило автобус. Так ось, московський кореспондент, описуючи перипетії матчу, висловився так: «Били всіх, а потім зачепили Сабо. Вони не знали, з ким мають справу».
- Тоді, в 1965-му, за вашими плечима вже була поїздка на фінальну частину чемпіонату світу-1962 в Чилі. Щоправда, там ви на поле так жодного разу й не вийшли. «На мій погляд, Сабо і Серебряников мали тоді грати в основі нашої збірної» - цю думку торік висловив Віктор Каневський…
- Не знаю, чи Вітя сказав вам, що добре відігравши два перших матчі проти югославів і колумбійців, він заслуговував зіграти й у двох інших поєдинках з командами Уругваю і Чилі. Але у тих зустрічах замість Каневського грав Олексій Мамикін. Усе чому? Тоді, щоб потрапити в збірну СССР, треба було грати на дві голови сильніше, ніж москвичі. Те саме стосувалося й нас із Серебряниковим. При цьому начальник команди Андрій Старостін ледь не перед кожним матчем підходив до мене: «Йожеф, готовься. Сегодня будешь играть». Хвилююся, стараюся, але настає час установки – в складі свого прізвища не чую. Все чому? Тренером збірної тоді був Гаврило Качалін. Його ніхто не слухав. Склад на гру залежав від Льва Яшина, Ігоря Нетто, Віктора Понєдєльніка, Мамикіна. Ці хлопці що хотіли, те й робили.
Так чи інакше, для мене то була дуже пам’ятна поїздка. Жили на березі океану. Вночі – прилив, вранці – відлив. Вранці виходимо на зарядку, а любителі порибалити бралися за своє. Наловлять восьминогів, морських їжаків і несуть на кухню, просять зготувати делікатеси.
Згадую, як нам на команду привезли форму «адідас» - костюми й інше екіпірування. То москвичі брали собі по три комплекти, по дві пари бутсів. Нам, молодим діставалися труси чи майки. Усе. Але мусили миритися, бо старших треба поважати. В автобус, поки не розсядуться старші, молодь заходити не могла. Точніше, дозволялося сідати виключно на задніх сидіннях. Попереду – виключно старожили. Таке було життя.
- Яшин тоді в Чилі вдосталь напомилявся…
- Чвертьфінальний матч з чилійцями програв він особисто. А що з німцями у півфіналі чемпіонату світу-1966 Лев не пропустив від Беккенбауера з 35-ти метрів? М’яч біля правої руки у ворота залетів. Куди він дивився – не збагну. Яшин був хорошим воротарем, але помилок теж наробив чимало.
- Свою медаль за четверте місце на тому мундіалі ви подарували в музей…
- Якраз хочу її звідти забрати. Нехай пам’ять залишиться. Серед українців таку нагороду лише мені вручили. Поркуян теж на неї заслужив, але тоді медалі отримували тільки 11 гравців. Валера ж у перших двох матчах не грав, вийшов лишень у третьому й, забивши двічі чилійцям, потім грав у чвертьфіналі проти угорців і в півфіналі з німцями. Вийшло, що забив чотири голи, а залишився без медалі.
- Для вас матч з Угорщиною, мабуть, був особливим…
- Ох і дістав я тоді! Але ж мене тоді обклали матом! Такий-сякий, продажна шкіра… Знов-таки, не сперечаюся, я – етнічний угорець. Але мав я вибір після того, як Закарпаття відійшло до складу СССР? Угорці досі пам’ятають Росії 1956-й, танки на вулицях Будапешта, які переїжджали через людей. Тому мені як мадярові нині й дивно слухати проросійські висловлювання прем’єр-міністра Угорщини Орбана. А все тому, що Путін дав на 100 доларів дешевший газ. Веде себе, як повія. Ти забув танки в Будапешті?
- Так чи інакше, у 68-му на чвертьфінальний матч чемпіонату Європи до Будапешта ви вже не поїхали…
- Бо не хотів їхати. Підставу мав, адже навчався в Київському університеті, на факультеті журналістики. Поїхав здавати сесію, сказав, якщо не приїду, то мене виженуть. В Москві обурилися, думали, що я втік безпідставно. І справді, якби перевірка зафіксувала, що на парах мене нема, отримав би дискваліфікацію. В Москві мене не любили страшенно. Я їм теж відповідав люб’язністю на люб’язність. Грою відповідав.
Спартаківцеві Маслаченку забивав з півполя. І неодноразово. Коли ми приїздили в Москву, той бувало вже навіть питав: «А Сабо грає?» Ви ж зважте, що тоді не було таких м’ячів, які змінюють напрямок польоту. Ті м’ячі, якими грали ми, були важкезними. Особливо коли набирали вологи. Ми вже якось жартували з Володею Мунтяном: взяти той мадярський м’яч, яким грали ми, опустити його у воду і дати комусь із нинішніх гравців пробити з 30-ти. «Та він не доб’є до воріт!» - каже Муня.
- Півфінал мундіалю-1966 з німцями вам, безумовно, теж запам’ятався в усіх деталях…
- Іспанський суддя нас тоді з перших хвилин прихопив. Ще за рахунку 0:0 Поркуян вийшов з воротарем сам-на-сам. Його на 11-ти метах не те що підбивають – косять! З того моменту стадіон почав вболівати за нас. Але арбітр вигнав Ігоря Численка, а я в одному із зіткнень отримав перелом і понад тайм був радше присутнім на полі, ніж грав. Вийшов за поле, мені вкололи новокаїн, але то лише трохи зняло біль. Ходив по краю, боротися не міг. Вдев’ятьох проти 11-ти суперників грати складно. Натерпівся я в житті від суддів…
- Ви їм теж спокійно жити не давали.
- Не давав, особливо в Москві. Я ж хоч худеньким був, але міцним, з сильними ніжками. А ще бігав багато, встигав і попереду, і ззаду.
- Ображаєтеся, коли кажуть, що ви були грубим гравцем?
- Не був я грубим. Жорстким – так. Усі згадують, що я ногу торпедівцю Сидорову зламав. Але як зламав? Біжимо двоє за м’ячем. Я встигаю проштовхнути, а Сидоров б’є мене по нозі. Пішов він з поля з закритим переломом. Так що тут такого? У мене теж перелом був у матчі з німцями. І з переломом руки грав, і з меніском вилітав.
- У Москві, з якою у вас були непрості стосунки, ви закінчили гравецьку кар’єру…
- Мабуть, грав би у Києві й далі. Якби не посварився з Масловим. То вже з роками, коли став старшим, розумію, що був тоді неправий. Маслов дивився на кілька кроків уперед і почав грати з одним або двома опорними півоборонцями. Я ж звик грати на правому краї, бігати вперед-назад, постійно подавати. У 1967-му, коли ми сенсаційно перемогли володарів Кубка чемпіонів «Селтік», Пузач і Бишовець обидва голи забили після моїх подач. Таких випадків було багато. Також любив зміщуватися в центр і бити різаним з лівої. Мені така гра подобалася. Тому коли Маслов сказав, що мушу грати здебільшого у відборі, почав противитися. Віктор Олександрович пояснював, що гравців, здатних відбирати м’яч не&a