Вже протягом року Олексій присвячує себе волонтерській діяльності, всіляко підтримуючи українських воїнів, що перебувають у східних областях України, в гарячих точках на Донбасі. Наш дзвінок застав Олексія в дорозі, недалеко від Дебальцева. На питання, чи буде він присутній на вшануванні чемпіонів сезону 2014/2015 на «Олімпійському», Олексій не зміг відповісти з повною упевненістю:
- Якщо чесно, поки що ні з ким із динамівців про це не говорив, так що поки навіть не думав про це і не планував. Але я сподіваюся до 30 травня повернутися в Київ, а там буде видно...
- У цей день відбудеться також вшанування золотої команди зразка 1975 року. Вам на момент першого європейського тріумфу, якщо я не помиляюся, було шість років. І все ж, чи залишилися у вас якісь спогади про ті часи, про тріумф тієї команди?
- Мій батько завжди вболівав за збірні Радянського Союзу з хокею, футболу, і, звісно, за київське «Динамо». Ось він пам'ятає навіть команду 60-х років. Але я теж дещо пам'ятаю, так як любов до футболу мені передалася від батька. В моєму дворі жив Анатолій Бишовець, через дорогу, у 144-й школі вчився Олег Блохін, а трохи далі, на Повітрофлотському проспекті, жив Володимир Федорович Мунтян, останні двоє – представники тієї команди. Прекрасно пам'ятаю, як я перший раз потрапив на футбол. Це було 6 липня 1976 року. В тому матчі із «золотого» складу 1975 року грав тільки Мунтян, інші поїхали чи то на Олімпіаду, чи на чемпіонат Європи.
Пам'ятаю, який був ажіотаж тоді в Києві, після того, як «Динамо» завоювало Кубок володарів кубків, обігравши «Ференцварош». Ажіотаж тривав і потім, коли «Динамо» обіграло «Баварію» в Суперкубку Європи. Я пам'ятаю, скільки радості було у всіх людей завдяки тому, що «Динамо» завоювало єврокубок. Тоді два прізвища, Лобановський і Блохін, знали абсолютно всі. Але моїм кумиром був Євген Рудаков, воротар того «золотого» складу. Звичайно, для мене особисто більш пам'ятна суперкоманда зразка 1986 року. Тоді я вже набагато краще все сприймав й активніше вболівав. Але і в 1975-му, і в 1986-му це було величезне свято для всіх нас.
- Радість вболівальників з приводу цьогорічного чемпіонства можна в якійсь мірі порівняти з тими тріумфами, враховуючи те, наскільки довгоочікуваним воно є після декількох років невдач?
- Ви знаєте, враховуючи ситуацію в країні, війну, ту кількість людей, яка приїхала до Києва, рятуючись від війни, багато людей від футболу, на жаль, трохи відійшли. Наприклад, я сьогодні мав бути у Варшаві на фінальному матчі Ліги Європи. Мені навіть подарували квиток на цей матч, тобто я міг не витрачати ні копійки грошей, просто сісти в машину і поїхати до Варшави на гру. Але замість цього я знову поїхав на Донбас, бо зараз трохи не до футболу...
Розумію, що це чемпіонство означає, наскільки воно безцінне для Сашка Шовковського, Сергія Реброва, для Олега Гусєва, Євгена Хачеріді, з якими я дружу і яких я дуже ціную. Я щиро радий за своїх друзів, українських футболістів «Динамо». Не менше радий за іноземців, легіонерів, без яких цього успіху могло і не бути.
Думаю, що буде правильно, якщо Ігор Михайлович Суркіс цю перемогу присвятить тим динамівцям, які нещодавно пішли з життя – Валіку Белькевичу, Андрію Балю, Андрію Гусіну. Всі троє покинули нас передчасно, всі троє раптово...
Головне, щоб таких перемог було ще багато, і ми раділи футболу, щоб футбол залишився єдиним видом протиборства в Україні, протистоянням Києва та Донбасу. Зрозуміло, що «Шахтар» не був у звичних для себе умовах, грав на чужому стадіоні, тренувався в Києві, на Святошині, а на ігри їздив до Львова. Звісно, хотілося б, щоб «Динамо» незабаром знову перемагало «Шахтар» на «Донбас-Арені», у боротьбі лоб до лоба. Зараз, мені здається, цей тріумф більш важливий для команди, ніж для міста. Не так багато зараз людей, захоплених футболом, багато киян зараз або на фронті, або працюють на фронт.
Хочу ще раз звернутися до вболівальників. В минулому році я всього один раз за всю війну пішов на футбол на «Олімпійському», на матч «Динамо» - «Шахтар». В кінці першого тайму на трибунах голосно вибухнула петарда... Для людей, які приїхали з фронту або просто із зони АТО, цей звук – це звук вибуху, сигнал того, що треба ховатися. Будьте людьми. Увійдіть у становище цих людей, тим більше багато хто з ваших друзів-фанатів зараз на війні в якості волонтерів.
- Після одного з матчів Сергій Ребров сказав, що «Динамо» грає для всієї України, в тому числі для тих, хто зараз в АТО. Ви, як ніхто інший, знаєте про те, що відбувається зараз на Донбасі, на фронті. Чи вдається людям хоч на час відволіктися від того, що відбувається, стежити за футболом?
- Можливості дивитися матчі, звісно, немає. Але люди намагаються стежити хоча би через Інтернет, в телефоні або планшеті. І все ж для тих, хто тут, футбол дійсно трохи відійшов на другий план. Багатьом зараз взагалі не до спорту – не до перемог Кличка, не до збірної України. Це більша радість для тих, хто залишився на волі, живе в нелюдських умовах, збираючи гроші, займаючись волонтерською діяльністю.
Наприклад, зараз ми виїхали з під Дебальцева, були недалеко від Логіново, їдемо в район Авдіївки, звідти переїжджаємо в Маріуполь. Важливіше інше. У нас і зараз машина швидкої допомоги, перша швидка, їздить з наклеєною на капот динамівською емблемою, так як половину коштів на неї дали динамівці.
- Ви сказали, що були присутні на грі «Динамо» – «Шахтар». А який матч цього чемпіонського сезону вам запам'ятався найбільше?
- Чесно кажучи, решту я і не дивився. На жаль, весь час не потрапляв на ігри через брак часу. Дуже радий, що хлопці вдало грали в єврокубках, за них абсолютно не соромно. Але 2 червня виповнюється рівно рік, як я перебуваю на війні. Я був би дуже радий весь цей час відвідувати всі матчі, включаючи тренування. Сподіваюся, скоро цей час настане...