Завтра ввечері українська журналістська команда вирушає до Львова на «Єврофан». Поїздами – хтось із Києва, хтось з Івано-Франківська. Після жеребкування нас вважають приреченими. У суперниках за групою маємо чемпіонів двох попередніх «Єврофанів» болгарів, ще одних потенційних фаворитів словенців, а також загадкових дебютантів в особі фанатів англійського «Лейтон Орієнт». Розуміємо, що буде справді непросто. Але цікаво.
За кубертенівським принципом грати не збираємося точно, хоча й розуміємо, що спортивна складова таких турнірів, за великим рахунком, другорядна. Важливі зустрічі, знайомства, спілкування. А ще – добрі справи. До однієї з них вирішили долучитися й ми. Під час «Єврофану», 27 червня, у приміщенні сесійної зали Львівської мерії організатори збираються провести аукціон, усі кошти від якого будуть спрямовані на лікування чотирьох поранених під час війни на сході нашої держави українських військових.
Предмети торгів – офіційний м’яч Ліги Європи з автографом Мирона Маркевича, футболка «Дніпра» з підписом гравців основи цього клубу, форма «Карпат» з розписами легендарних львівських футболістів різних років, дарована Олегом Лужним раритетна футболка «Динамо». Крім того, латвійські фанати обіцяють привезти футболку своєї збірної з підписом Маріса Верпаковскіса.
Тож вирішили не відставати й ми. Часу мало, а посприяти благородному починнню хочеться. Домовилися купити сувенірний м’яч у клубному магазині київського «Динамо» і зібрати на ньому автографи легендарних футболістів команди. Останнє беру на себе.
Знаючи ґонор динамівських зірок, розраховував, що завдання буде непростим. Втім, набираю перший номер – Володимира Мунтяна. Пояснюю, що й до чого. «Так то ж треба Андрія Бібу, Льошу Михайличенка, Льошу Буряка підключити. Під’їжджайте завтра вранці на «Динамо» - організуємо».
Здивувався й до клубної арени сьогодні прибув трохи раніше домовленого часу. По дорозі, поруч із пам’ятником Валерію Лобановському зустрічаю Андрія Бібу. Розповідаю, що треба, йому. «Справа благородна. Пішли зі мною, там ще хлопці мають бути», - каже Андрій Андрійович. Говорю, що те саме вчора Мунтян пропонував.
З легенд на місці був лише Володимир Безсонов. Як виявилося, решти сьогодні не буде. «Пропоную завтра сісти зі мною в машину і поїхати в Щасливе, - чую від Володимира Васильовича. – Там буде чимало динамівців – Михайличенко, Буряк, Веремеєв, Дмитрулін, інші. Розпишемо весь м’яч. До вашого поїзда
(22:40 –
авт.)
точно повернемося. А якщо не вийде, то й нас двох вистачить. Ми ж на усіх позиціях грали, правда, Андрію Андрійовичу?(сміються)
».Дочекавшись ще Володимира Мунтяна, набираю номер Стефана Решка. Стефан Михайлович жалкує, що допомогти, мабуть, не зможе, бо зараз у відпустці, на дачі за Києвом. «Але нічого, справа така, що я вам дозволяю розписатися за мене» - каже. Й одразу додає: «Не смійтеся. Думаєте, у 70-ті серед тих сотень м’ячів, які розходилися по Україні ми всі власноруч підписували. Був у нас такий чоловік, ми його чоботярем називали. Чистив нам бутси. То бувало, що м’ячі замість нас він підписував. Зокрема й Щербицькому такий еземпляр дістався».
Посміялися, жартома обіцяв подумати й до пропозиції прислухатися, а після того набираю Віктора Матвієнка і Віталія Хмельницького, які живуть у сусідніх під’їздах одного дому на Печерську. Обоє кажуть приїжджати. Віталій Григорович при зустрічі розпитує про турнір, де будемо грати. «Сам на львівському «Сільмаші» колись бігав, там гарний газон завжди був» - розповідає. «Правильно, хлопці. Пограєте у футбол і добру справу заодно зробите. Нині ми всі мусимо згуртуватися навколо цієї біди», - каже Віктор Антонович.
За сьогодні вдалося скомунікувати ще з Василем Рацом. Зустрілися в Інфізі, поруч із НСК «Олімпійський». «Угорці теж гратимуть?», - при зустрічі питає Василь Карлович про своїх етнічних побратимів. «Цьогоріч не приїдуть, - відповідаю, - але представники 17-ти країн будуть».
Розповідав видатним динамівцям також про тих чотирьох хлопців, яким організатори спрямують зароблені на аукціоні гроші. Історії про тяжкі поранення сприймалися з неприховуваним сумом. Головний від цих зустрічей висновок – національна трагедія робить нас ближчими і чуттєвішими до тих дрібниць, на які раніше не звертали уваги.