- Бериславе, як вам вдалося умовити Лобановського взяти вас на роботу в «Динамо»?
- У серпні 2000-го кияни грали в кваліфікації ЛЧ з «Црвеною Звєздою». Я на той момент вже півроку як жив у Києві, і мене попросили допомогти в супроводі сербської делегації. А після закінчення гри я знайшов момент і звернувся до Лобановського з проханням підучитися у нього. На батьківщині я грав за скромний клуб, але закінчив через травму. А потім закінчив у Белграді тренерську школу, яка вважається однією з кращих в Європі. Так що було бажання розвиватися як наставник. Лобановський з подивом подивився на мене і сказав, що багато тренерів зверталися до нього з проханням подивитися тренування «Динамо», але отримували відмову. Але наставник сказав, що з великою повагою ставиться до югославського футболу і запропонував мені місце тренера-селекціонера. Президент клубу Суркіс теж підтримав цю ідею. Я відразу ж погодився, тому що для мене це велика честь – працювати у великому клубі, поруч з великим тренером.
- Першими, кого ви привезли до Києва, були серби Гавранчич та Куліч. Горан залишив яскравий слід в «Динамо», а Зоран незабаром повернувся додому.
- Я був так засмучений, коли Куліч не підійшов клубу, що кілька днів ховався від Лобановського. Думав, він мене вижене за невдалий трансфер. І раптом тренер мене викликає до себе. Думаю, все, ось і фініш, – треба збирати речі. Поговорили з ним по душам, і Лобановський каже: «Не засмучуйся через невдачу. Працюй, підшуковуй гравців. Якщо привезеш 10 осіб, і серед них хоча б один «вистрілить» так само, як Гавранчич, це буде хорошим результатом».
- У наступні роки за вашими рекомендаціями у «Динамо» з'явилися Лєко, Сабліч, Нінковіч, Вукоєвіч, Кранчар, Попов... Практично всі вони заграли в основі, але були й невдалі переходи – Огнєновіч, Марковіч.
- Жоден тренер-селекціонер світу не може дати 100-відсоткову гарантію, що рекомендований ним футболіст заграє. Начебто за всіма параметрами підходить, але в підсумку щось не виходить. І все ж думаю, що вдалих знахідок для «Динамо» було більше. Ми з Андрієм Бібою, який в службі селекції також веде балканський напрям, не сидимо, склавши руки.
- У це міжсезоння «Динамо» поповнив гравець збірної Сербії Петрович. Ви за ним теж довго спостерігали. Як думаєте, він зможе підсилити команду Реброва?
- Сподіваюся, Радосав не виявиться зайвим. Він успішно грав в «Партизані», потім в Англії і Туреччині, близько півсотні матчів за збірну зіграв. Йому всього 26, і він ще може прогресувати. Думаю, Петрович посилить конкуренцію на позиції опорника, а ще він може зіграти в центрі оборони. До того ж, він прийшов в «Динамо» вільним агентом, так що клубу не довелося платити мільйонні компенсації. Тепер все від Радосава залежить.
- До переїзду в «Динамо» той же Гавранчіч був нікому не відомим гравцем першої ліги Сербії, який отримував в місяць 500 євро і їздив на крихітній малолітражці, в яку ледве поміщався. І раптом він став багатою людиною в Києві... Важко не зламатися в такій ситуації?
- Так, він у перші дні ходив по Києву з відкритим ротом. Я йому показував центр міста, базу, стадіон... Горан говорив, що навіть подумати не міг, що Київ настільки красивий, а в клубі організовано все за кращими стандартами. Я йому радив тоді, щоб все зайве він відкинув убік і думав тільки про те, щоб потрапити в основний склад. І він прислухався, а тоді в центрі оборони грали Головко, Ващук, Федоров. Але Горан багато трудився і зумів виграти конкуренцію. На жаль, не всі гравці розуміють, в який клуб вони потрапили, і що вони тут мають «землю гризти». Деякі, не буду називати прізвища, більше думали не про роботу, а про те, як будуть розслаблятися після неї. Так що мені доводилося бути ще й психологом, пояснюючи молоді, що нагулятися вони ще встигнуть, а ось шансу заграти у великому клубі більше може і не бути.
- Крім пошуку гравців на Балканах, вам потім ще доводиться опікати їх у Києві. Важко?
- Це частина моєї роботи. Коли я везу гравця в Україну, в аеропорт його приїжджають проводжати рідні. І батьки футболістів часто кажуть мені: «Ми довіряємо вам свою дитину, тепер ви відповідаєте за нього». Я їх розумію. У самого дві доньки. Тому в перші дні перебування новобранців у Києві мені буквально за руку доводиться їх скрізь водити, все показувати і знайомити з клубом і його співробітниками. Також допомагаю їм шукати житло і вчити російську мову. В першу чергу навчаю їх футбольної термінології, щоб вони розуміли установки тренера та підказки партнерів. На щастя, гравці з колишньої Югославії швидко адаптуються в Києві. Менталітет схожий, мова... Той же Петрович, пробувши кілька днів у Києві, вже багато чого розуміє. Каже, поки погано з російською, але, думаю, до зими вже помітно поліпшить свої знання.
- Ви залишаєтеся на зв'язку з гравцями, яких порекомендували, і після їх відходу з «Динамо». Як у них йдуть справи?
- Гавранчіч навчався на тренера, але потім переключився на інший напрям – працює архітектором у фірмі. Йому подобається, він про це мріяв з дитинства, але вивчитися на архітектора зміг лише після закінчення футбольної кар'єри. Йому пропонували стати президентом клубу «Чукарічкі», але Горан відмовився. У Нінковича закінчився контракт з «Евіаном» і він може переїхати в Австралію – йому там пропонують хороший контракт на два роки. Лєко грав в «Локомотиві» із Загреба, а тепер його звуть в США. Він поки в роздумах. А Сабліч привів команду 19-річних гравців «Спліта» до звання чемпіонів Хорватії. Це серйозний успіх і для скромного клубу, який навіть у рідному місті завжди буде в тіні «Хайдука», і для самого Горана. Він дуже хороший тренер, і може досягти великих успіхів. Вукоєвіч з декількох пропозицій вибрав «Аустрію» з Відня. І до Загреба недалеко, і місто дуже красиве. Навіть розмірковує про те, щоб купити квартиру у Відні і залишитися там жити. Скажу вам, що всі діти без винятку дуже переживають через події в Україні. Постійно розпитують мене про це і кожну розмову закінчують словами: «Дай Бог миру Україні». Югославія теж пройшла війну, від якої до цих пір не може відійти, хоча пройшло вже 20 років з гаком. Віду, як і його попередники з Балкан, теж закохався в «Динамо» і Київ. Навіть планує тут житло купувати.
- Читав, що Гавранчіч останнім часом зачастив у відомий сербський монастир... У нього якісь неприємності?
- Слава богу, немає. Можливо, це пов'язано з релігійними традиціями в його родині, адже дідусь Горана був православним священиком. До речі, Гавранчіч і Нінковіч, коли грали в Києві, часто ходили в Києво-Печерську лавру і навіть подружилися з сербськими хлопцями, які навчалися там у духовній семінарії. І на батьківщину Горан і Мілош часто на подарунки везли красиві ікони.
- Нещодавно юнацька збірна Сербії стала чемпіоном світу, обігравши в фіналі бразильців. В цій команді є гравці, які можуть бути цікаві «Динамо»?
- Звичайно, за деякими з них ми пильно стежимо. Вже через рік нікого з цієї команди в Сербії не буде – всіх продадуть за кордон. Це велика проблема, так як багато наших талановитих хлопців дуже рано виїжджають з країни. Через це не всім вдається розкрити свій талант, «закалки» не вистачає.
- У вас є ПРО-диплом УЄФА, на який ви здали вже в Києві. Навіщо селекціонеру «корочка» тренера?
- Можливо, колись доведеться і попрацювати головним тренером. Є кілька пропозицій з Сербії. Незадовго до смерті Лобановський сказав мені: «Бериславе, було б цікаво, якби ти всі знання, які отримав в «Динамо», застосував в югославському футболі. У вас же стільки талантів!». Я пообіцяв йому, що одного разу так і зроблю. Тому накопичую і тренерські знання, що знадобляться. Але поки що йти з «Динамо» не планую, на мене розраховують, і я не можу підвести людей. Чув, до речі, що в Києві збираються одній з вулиць надати ім'я Лобановського. Правильне рішення, і дивно, чому досі не назвали. Адже це найменше, що може дати місто своєму видатному уродженцю. Коли я в Югославії розповідав, що спілкуюся з самим Лобановським, мені не одразу вірили. Це все одно, що я розповідав про контакт з інопланетянином. І потім говорили: «Тобі дуже пощастило з начальником».
Переклад: М.Тимощук, - 1927.kiev.ua