Справжній футбол часів невибагливого сервісу країни вічного дефіциту

Роман Сиволап

Після емоційно захопленої розповіді про славні сторінки в історії «Динамо» http://1927.kiev.ua/news/view/32389, пропоную вашій увазі матеріал з більш критичним поглядом на проблему відвідуваності матчів «Динамо» та взаємовідносин клубу та вболівальників.

У часи загнивання «розвинутого соціалізму» радянська людина нарешті отримала можливість насолодитися благами цивілізації. Але в умовах недорозвинутої економіки та боротьби за гегемонію на планеті з США, що потребувала колосальних витрат на «гонку озброєнь» та підтримку лояльних до СРСР режимів, благ цивілізації на всіх не вистачало. Тому громадяни «великого та могутнього» були змушені витрачати велику частину свого часу на діставання необхідних і не дуже для життя речей. Не вистачало не тільки якісного взуття або свіжого м'яса - нематеріальних благ також було менше необхідного. Тому радянські громадяни, які прагнули до духовної досконалості, ганялися за квитками в театри, збірками творів Дюма або Жюля Верна, передплатою на журнал «Огоньок».

У той же час, футбол був доступним. Партія любила будувати великі арени. Щоправда, сервіс був мінімальний, але радянській людині не звикати стояти в черзі в туалет, а про існування «фаст-фуду» вона взагалі ще нічого не знала.

Крім доступності, футбол був цікавим видовищем. Після смерті Сталіна комуністи втомилися масово винищувати інтелектуальну еліту націй. Звісно, що волі цим інтелектуалам ніхто не давав, КДБ уважно стежила за кожним кроком найбільш розумово розвинутих громадян, але в Сибір ешелонами відправляти припинили. Хитрим геніям і цього було достатньо. Маскуючись під будівників комунізму, вони почали творити. Звісно, радянська бюрократія, як могла, чинила спротив таким несвідомим елементам, але ростки геніальності пробивалися через товщу бетону радянської системи. 60-ті - 70-ті роки минулого століття стали найбільш врожайними для таких ростків. У кіно з'явилися великі режисери - такі, як Тарковській, Параджанов, Рязанов, Гайдай, у театрі - Юрій Любимов, у літературі - брати Стругацькі. Для представників спорту була перевага, що в процесі творчості можна було не виказувати своїх поглядів на правильність побудови радянського раю. Так в українському спорті з'явилися геніальні тренери - Маслов, Лобановський, Турчин.

Киянам пощастило, що два найбільш видатних футбольних тренери Радянського Союзу другої половини 20-го століття Віктор Маслов та Валерій Лобановський працювали саме в їхньому місті. Київ дав притулок та можливість творити Маслову, коли той став не потрібним у Москві. В великій мірі саме завдяки Маслову «Динамо» затвердилося на вершині радянського футболу.

Звісно, що цей факт не залишився не поміченим уболівальниками клубу - глядачі заповнювали Республіканський стадіон.

Відвідуваність матчів «Динамо» в чемпіонатах СРСР сезонів 1968 - 1991 років

Приведена статистика відвідуваності з 1968 року. Саме в цьому році закінчилася реконструкція Республіканського стадіону, після якої він став вміщати 100 тисяч глядачів.

Це були часи «чистого» не комерціалізованого футболу, коли кількість глядачів на футболі була практично в прямій залежності від якості гри та досягнутих результатів. Якість футболу в чемпіонаті СРСР була висока - радянська першість на той час була однією з провідних у Європі. Конкуренція була гострою, кожна команда мала свій стиль гри, своїх «зірок», що надавало чемпіонату видовищності.

У Києві сформувалося кілька поколінь уболівальників, які були привчені до футболу найвищого ґатунку. В певній мірі, в середині сімдесятих глядач був розбалуваний футболом у виконанні кращих команд континенту та досягненнями динамівців. Крім того, жертва клубним сезоном заради Олімпіади-76 негативно позначилася на відвідуваності. Тому інтерес до футболу в киян з 1976 року знизився. На відвідуваності позначився той факт, що сезон 1979 року та першу половину 1980 кияни грали на «Динамо» через реконструкцію Республіканського перед Олімпіадою-80.

Черговий підйом відвідуваності відбувся завдяки народженню другої команди-зірки Лобановського в середині вісімдесятих.

Київське та тбіліське «Динамо» були найбільш відвідуваними командами чемпіонату СРСР сімдесятих - вісімдесятих років.

Зрозуміло, що у країні з плановою економікою маркетинг не вивчали, як продавати продукт не замислювалися, а футбол навіть не розглядали як бізнес та професійну діяльність. Футболісти були любителями. Валерій Лобановський одним з перших заговорив про присвоєння професійного статусу футболістам та переведення футбольних клубів на самоокупність. Благо кияни мали непоганий дохід від міжнародних комерційних турнірів, а зірки «Динамо» цінилися на трансферному ринку. Партійне керівництво країни дозволило відкрити «залізну завісу», завдяки чому відбувся трансфер Олександра Заварова до «Ювентусу» за 5 мільйонів доларів - шалені на той час гроші.

Але про створення якогось особливого сервісу для глядачів мова не велася - невибагливі уболівальники і без цього непогано заповнювали трибуни стадіонів. Щоправда, наприкінці 80-х глядача намагалися заманити на стадіон розіграшем призів: від символічних до фантастичних, за тими мірками, телевізорів та автомобілів. Але такі разові акції особливого результату не дали. Що помітно з падіння відвідуваності матчів «Динамо» в 1989-1990 роках.

Великий і страшний Радянський Союз несподівано рухнув, київське «Динамо» виявилося більш живучим за, здавалося б, непохитну супердержаву.

Таблиця середньої відвідуваності домашніх матчів кращих команд чемпіонату СРСР з 1970 по 1991 рік у порівнянні з сезоном 2013-2014 років

Цікаво, що в сезоні 2013/2014 років українським клубам вдалося досягти гідних показників відвідуваності порівняно з часами СРСР. Це спростовує твердження, що рівень чемпіонату України не дозволяє досягти пристойної заповнюваності трибун. Було б бажання. З таблиці видно, що найбільше бажання є у «Шахтаря».

Розмірковування про відвідуваність матчів «Динамо» часів Незалежності буде в наступному матеріалі.

У статті використанні матеріали блогерів аттенданце та igemon

.