- Володимире Івановичу, вашій команді довелося дебютувати в еліті проти самих чемпіонів. Як спалося перед грою з «Динамо»?
- Нормально. Я вам скажу, що ми зіграли тільки першу гру. Висновки про нашу готовність до виступів у Прем'єр-лізі можна буде зробити після 5-6 турів. Тоді стане зрозуміло, на якому рівні перебуває «Сталь».
- За підсумками матчу з «Динамо» склалося враження, що ваша команда заслуговувала більшого...
- Ця гра довела, що нам потрібно ще рости й рости, продемонструвала наші проблеми і вказала напрямок, куди слід рухатися.
- Поки що вам вдається тримати себе в руках. Чи можете гарантувати, що так буде надалі, якщо раптом «Сталь» продовжуватиме потерпати від необ'єктивного арбітражу?
- Мені хочеться вірити, що минулої неділі у судді не було ніякого злого умислу - він просто помилився. Всі ж помиляються рано чи пізно.
- До останнього моменту «Сталь» не знала, в якому дивізіоні розпочне новий сезон. Як ви опишете цей період виснажливого очікування?
- Ми працювали в звичному режимі і відкидали сторонні думки про те, де доведеться виступати. Зрештою, справедливість взяла гору - і «Сталі» дали «зелене світло» у Прем'єр-лігу. Чи готувалися заздалегідь до «Динамо»? Ні. Нам просто потрібно було зібрати команду, тому що багато людей від нас пішли. У дебютному сезоні Першої ліги ми посіли друге місце, тож ті футболісти, які подолали увесь цей шлях, вже не мають мандражу. Але, безперечно, потрібно кілька досвідчених гравців, щоб, рівняючись на них, могла розвиватися талановита молодь.
- Президент клубу Максим Завгородній нещодавно заявив, що у команди «агресивні цілі» на новий сезон. Які саме?
- Наше першочергове завдання - грати у якісний футбол. Маємо найближчим часом «зліпити» боєздатну команду і закласти фундамент. А вже взимку нам більш чітко сформулюють цілі. Для «Сталі» завдання в кожному матчі - це перемога, як би пафосно не звучало. З «Динамо» команда мети не досягла. Повірте, ми не хотіли програвати киянам, а на поле виходили з думкою про перші очки в турнірну таблицю.
- Чи можна сказати, що зараз у місті - бум, пов'язаний із виходом в Прем'єр-лігу?
- Так, у Дніпродзержинську люблять футбол. 5000 глядачів на матчі з Динамо, якщо врахувати, що матч проходив у Дніпропетровську, цифра непогана.Після виходу команди в Прем'єр-лігу дуже багато уваги «Сталі» почали приділяти місцеві ЗМІ.
- Наступний суперник «Сталі» - це «Карпати». Якої ви думки про львівську команду?
- Ви знаєте, всі чомусь хочуть мене підв'язати до «Карпат». У мене немає нічого спільного з «Карпатами» і ніколи не було. Я взагалі не був у «Карпатах», ніколи туди не запрошувався. Я просто людина, яка, як і всі в Західній Україні, вболівала за «Карпати». У суботньому матчі «Карпати» - фаворит. Це збалансована команда.
- Ви з Йовічевічем - молоді спеціалісти. Є ще Санжар, Ребров, Сачко та інші. До чого може привести наш футбол таке тотальне омолодження тренерського корпусу?
- А ви подивіться, як є у Португалії. Там багато молодих тренерів, а команди добиваються помітних результатів у Європі. Вітор Перейра, наприклад, став чемпіоном Греції з «Олімпіакосом», а зараз очолив «Фенербахче». А Віллаш-Боашу скільки було років, коли він тріумфував у Лізі Європи? Дуже добре, що в нас почали довіряти молодим тренерам. Як воно складеться далі - залежатиме від нашої праці. Санжар показав з «Олімпіком» хорошу гру і результат. Бабич зумів зберегти «Чорноморець» у Прем'єр-лізі, хоча грав молоддю. Мені до цих молодих тренерів ще потрібно тягнутися.
- Ви дуже рано розпочали тренерську кар'єру. Могли ж іще пограти пару років, хіба ні?
- Скажу вам чесно: у 33 роки я вже не отримував задоволення від футболу. Мені надокучали травми, тож хотілося закінчити кар'єру і трохи відпочити. Я пішов працювати у Дрогобицький педуніверситет, почав тренувати студентську команду. Невдовзі ми посіли перше місце серед вузів Львівської області. А згодом я отримав запрошення від Миколи Семеновича Колючого, віце-президента «Сталі». Він надав мені можливість проявити себе, за що йому величезне спасибі.
- Чи пам'ятаєте свій дебют у якості головного тренера «Сталі»?
- Це було у листопаді 2013-го, ми грали проти «Енергії» (Нова Каховка). Я тоді виконував обов'язки головного тренера. Ми перемогли - 2:1.
- Ігор Йовічевіч, проти якого вам доведеться зіграти у суботу, розповідав, що тренер, який прагне прогресувати, повинен жертвувати усім своїм вільним часом на благо роботи. А як у вас? Часу на сім'ю вистачає?
- Я згідний з Ігорем на 100 відсотків. Тренерська робота займає дуже багато часу. Якщо ти хочеш, щоб твоя команда добивалася успіху, то жертвуєш і часом, і сім'єю - всім.
- Ідеї яких великих тренерів вам імпонують?
- Мені завжди подобалася дисципліна і виконання дій у командах Лобановського, тактика, побудова і філософія німецького футболу, а також агресивність в нападі, націленість на ворота і велика кількість забитих м'ячів. Ось такі мої принципи.
- Одні джерела стверджують, що ви народилися у Ланівці (Львівщина), інші пишуть про Кам'янку на Хмельниччині...
- Я народився у Хмельницькій області, а вже потім ми переїхали у Стрийський район, село Ланівка.
- Бомбардирський шлях ви розпочали у комарнівському «Газовику» наприкінці 90-х. Яким тоді був футбол у другій лізі?
- Тоді у Комарному справді підібрався дуже хороший колектив, який очолював Юрій Михайлович Дубровний. Він зібрав молодих футболістів - Тлумака, Венчака, Шугу, Шведа. Серед них знайшлося місце і для мене. У сезоні 1998/99 «Газовик» посів четверте місце, а на мене звернули увагу у Києві після нашого матчу на Кубок із «Динамо-2». Тож Комарно дало мені трамплін у життя.
- Комарно - невелике містечко. Де ви мешкали і як добиралися на матчі?
- Від Комарного до Дрогобича - 30 кілометрів. Я якраз навчався у Дрогобицькому педуніверситеті, мешкав у гуртожитку, і звідти доїжджав на ігри. Тоді регулярних автобусів ще не було, тож мені доводилося сідати в звичайну електричку і так прямувати у Комарно.
- Чому не вдалося пробитись у першу команду «Динамо»?
- Ви ж самі розумієте, що у «Динамо» в ті часи існувала шалена конкуренція. Головними зірками були Ребров і Шевченко, а на заміні сиділи Коновалов, Серебренников, Венглинський. Але я знав, куди йду. Перебування у Києві дало мені величезний поштовх у плані футболу. Адже мене віддали на рік у «Ворсклу» - в оренду. Ми посіли четверте місце у вищій лізі і потрапили у єврокубки, а я увійшов до символічної збірної 33 найкращих футболістів України-1999.
- Як часто на матчах «Динамо-2» і «Динамо-3» з'являвся Валерій Лобановський?
- Не знаю, як щодо «Динамо-3» (я там зіграв лише пару матчів), а от подивитися на «Динамо-2» Метр приходив постійно. Ми з ним спілкувалися кілька разів. Можу вам сказати, що це була дуже серйозна людина. Людина з великої літери. У нього завжди був футбол майбутнього. У «Динамо», не знаю, як зараз, а тоді не існувало такого слова, як «дрібниці». Кожен знав своє місце і свої обов'язки. Завдання перемогти стояло не лише в чемпіонаті України чи єврокубках, а навіть у товариських матчах. Так команді прищеплювалася психологія переможця.
До сьогоднішнього дня товаришуємо з Маковським, Денисом Онищенком, Косиріним, Венглинським, Несмачним. Хорошу кар'єру зробив, зокрема, Онищенко, який потім поїхав в Ізраїль, де з тель-авівським «Хапоелем» ставав чемпіоном і віце-чемпіоном країни.
- Ви згодом поїхали у «Сімург», де стали головною зіркою команди. Як вам жилося в Азербайджані? Адже, наприклад, Маріс Верпаковскіс розповідав, що це єдина країна, де йому так і не вдалося адаптуватись...
- Ну, Верпаковскіс жив у Баку, ми ж - у районному центрі, де, крім футболу та інтернету, більше нічого не було. Але я вже тоді особливо не переймався кар'єрою. Туди їхав заробляти гроші - ми грали заради заплати і преміальних. У місті нас сприйняли нормально. Кажу «нас», бо було дуже багато українських гравців. У 2009-му «Сімург» посів третю сходинку, а я забив «бронзовий» гол «Габалі». Таким чином ми потрапили у Лігу Європи. Шкода, що зараз та команда розпалася. Азербайджан мені на все життя запам'ятається, як чудова країна.
Олег Бабій