Рівно рік тому перестало битися серце одного з найкращих плеймейкерів в історії «Динамо» (Київ) Валентина Белькевича. Життя без перебільшення легендарного футболіста обірвалося на 42-му році. Вшановуючи пам'ять Валентина Белькевича, пропонуємо до вашої уваги матеріал журналіста Андрія Шахова, який вийшов у офіційному клубному журналі «Динамо» (Київ) за серпень 2014 року.
Найкращий легіонер в історії «Динамо»?
У вболівальників київського «Динамо» увійшло в традицію найбільш улюблених гравців команди називати не за прізвиськами, а ласкаво за іменем. І ми, пацани, яким хлопці з команди середини 80-х годилися в дуже старші брати, чудово розуміли, про кого йде мова, називаючи кумирів лише за іменем: Олежик, Толік, Саша, Вадик, Вася, Вітя, Паша... І навіть, будучи журналістом, у спілкуванні з друзями дитинства, з колегами по роботі, ми не можемо, та й що приховувати – просто не хочемо! – позбутися старої звички та перейти з Толіка на Анатолій Васильович, з Паші – на Павло Олександрович, із Саші – на Олександра Анатолійовича тощо.
У XXI столітті не так багато гравців «Динамо» заслужило подібної честі. Напевно тому, що трофеїв стало менше, й тому, що плинність кадрів активізувалася. Але винятки є, й Валентин Миколайович Белькевич, Валік – один із таких футболістів.
Валентин Миколайович Белькевич – один із, а можливо навіть най-найсильніший заслужений легіонер в історії київського «Динамо». Семиразовий чемпіон України, шестиразовий володар Кубка України, півфіналіст Ліги чемпіонів... Та хіба в регаліях у даному випадку справа?! Валентин залишив свій слід у славетній історії київського клубу не лише й не стільки завдяки кубкам та медалям, скільки завдяки яскравій грі. Багато в чому завдяки його діям, його розумінню гри, його передачам і команда на стику століть досягла настільки чудових результатів, і футболісти, перш за все нападники, спочатку Шевченко та Ребров (тріо, яке розуміло один одного з одного погляду, тріо, на якому ґрунтувалася атака «Динамо» 1998-1999 років), потім – Шацьких, розкрилися повною мірою.
Адже спочатку мало що вказувало про можливість досягнення подібних результатів.
Від дискваліфікації до тріумфу
Белькевич перейшов до «Динамо» в 1996 році, маючи неоднозначну репутацію. Він вважався дуже талановитим футболістом, а на його репутацію здорово вплинула річна дискваліфікація за допінг. Щоправда, стосувалася вона лише міжнародних матчів, у чемпіонаті Білорусі Валентин продовжував грати. Проба, взята після матчу Кубка УЄФА влітку 1994 року з мальтійським «Хіберніансом», показала, що гравець застосовував стероїдні препарати. Ось як наявність допінгу в організмі пояснював в інтерв’ю сам Белькевич: «Восени 1993 року в мене боліло коліно. Його лікуванням займався наш клубний лікар, Василь Максимович Дмитраков. Тоді в матчах єврокубків ще не було допінг-контролю. Тому ніхто не вів суворого обліку використання медикаментів, лікувальних процедур. Це сьогодні в нас у Києві до пам’яті комп’ютера заносять кожну таблетку й навіть вагу, тиск гравця за кожен день. Тож можна відновити картину самопочуття й кілька років потому. А тоді в Мінську клубний лікар просто робив мені уколи ретаболілу. Адже він застосовується не лише для нарощування м'язової маси, але й для зміцнення кісток, що й було потрібно мені. Ніхто не припускав, що вже наступного літа почнуться допінг-тести й, головне, що сліди нандролон, які містилися в ліках, залишаються в організмі через місяці. Навесні Максимович помер, після нього не залишилося жодних медичних записів. І коли все це сталося в серпні, після матчу з мальтійцями, ніхто не зміг дати виразних пояснень. У кого питати? У мене. Але звідки мені було знати, що мені вводили півроку тому?! Я ж не знаюся на медицині! Вважаю, що я просто став жертвою збігу обставин».
«Коли з подачі преси пішли розмови про те, ніби я граю за рахунок допінгу, мені захотілося довести зворотнє. Довести не словами, а грою. Я завівся. І навіть з деякими людьми посперечався, що стану найкращим футболістом Білорусі після того, як дискваліфікація закінчиться в 95-му році. І я ним став!»
Від третьої команди до лідера
Саме у статусі найкращого гравця країни Валентин і перейшов до київського «Динамо». «У мене тоді був вибір: запрошували ще до «Спартака», московського «Динамо». Чому обрав Київ? Команда на той час чогось досягла. І я хотів проявити себе як гравець та заявити про себе саме в цьому клубі».
Спочатку Белькевичу це не вдавалося. На його позиції в Києві блискуче грав Юрій Калитвинцев, і тодішній тренер «Динамо» Йожеф Сабо не бачив Белькевича гравцем основи. Белькевич грав у «Динамо-2» й навіть три поєдинки провів у складі «Динамо-3»!
Із поверненням Валерія Васильовича Лобановського на тренерський місток київського клубу все докорінно змінилося. Лобановський завжди славився тим, що для нього нічого не значили ім'я та репутація футболіста. Він робив висновки зі зборів, тренувань. Хто краще виглядав, той і грав, і шанс був у кожного. Белькевич своїм скористався. Щоправда, для цього йому на деякий час довелося перекваліфікуватися на лівого хава, оскільки в центрі продовжував керувати грою Юрій Калитвинцев. Лобановському навіть приписують слова, сказані про Белькевича після успішної гри Валентина на московському Кубку Співдружності взимку 1997 року, що, мовляв, нарешті-то «Динамо» вдруге вдалося знайти сильного лівого півзахисника. Але в це, чесно кажучи, не дуже віриться, бо для флангового гравця важливо, якою ногою ти граєш. Василь Рац був шульгою, Валентин Белькевич – правшею. До того ж зліва в «Динамо» грав Віталій Косовський.
Лівий півзахисник із Белькевича справді не вийшов, зате вийшов центральний. 1998 рік був останнім для Юрія Калитвинцева в Києві, й можу припустити, що розставання з лідером команди стало безболісним саме завдяки Белькевичу, який уже почав відповідати всім вимогам Лобановського: універсалізм, мобільність, витривалість, активна допомога не лише атаці, але й обороні... та й стосовно того, що Белькевич не був швидкісним гравцем, я би посперечався. Не Бейл, звичайно, не Бєланов, але прискорення було, віч-на-віч міг утекти. І при цьому дуже коректний був гравець. Спокійний, стриманий, розважливий. Ви пам'ятаєте інциденти за участю Валентина, конфлікти на футбольному полі, організатором яких він був? Він, до речі, Зідана за інцидент із Матерацці у фінальному матчі чемпіонату світу 2006 року засуджував: «Навіщо було бити Матерацці? Мало що він тобі сказав... Маму образив? Ну а хто чув, маму чи тата. Яка різниця, скільки таких епізодів трапляється. Пропусти повз вуха та встав йому після гри, якщо вже на те пішло! На тебе ж мільярд людей дивиться. А так – і «Золотий м'яч» не отримав, і всю країну підвів. Франція не стала чемпіоном світу...»
Від Ліверпуля до Баку
Позиція атакуючого центрхава довго-довго була в надійних руках. Тим паче, Валентин виявився справжнім однолюбом, відмовляючи клубам, які виявляли до нього неабияку зацікавленість. А їх вистачало. Із клубів далекого зарубіжжя називали «Верону», але тоді вона була не тією, що в середині 80-х за Бригеля та Елк’яєра. Називали «Ліверпуль», і казали, що на його місце «червоні» придбали чеха Шміцера, якого разом із його «Лансом» Белькевич та компанія проходили в груповому раунді Ліги чемпіонів. Із українських клубів – активно подейкували про «Шахтар», протистояння з яким тоді ставало дуже принциповим. У клубі-конкуренті київського «Динамо» Белькевич себе не уявляв, а гроші, на щастя, не для всіх стають визначальним фактором. У 2003 році Валентин в інтерв'ю сказав, що в Києві його все влаштовує, до того ж він звик бути реалістом, і 30 років – не найкращий вік, щоб пробувати сили за кордоном. І це при тому, що в себе Валентин завжди вірив, чому найкращим підтвердженням давня суперечка про перемогу в номінації найкращого гравця Білорусі.
З Києва Валентин поїхав лише в 2008 році, виїхавши за кордон. Щоправда, не до далекого зарубіжжя, а близького – до бакінського «Інтера». Від’їзд стався практично одночасно з отриманням Белькевичем українського громадянства. Щоправда, зрозуміло: у гравця, заграного за збірну Білорусі, не було шансів зіграти за Україну. Ну і про вік не забуваємо. Шкода, звичайно, що, за великим рахунком, кар’єра в збірній у Валентина не склалася, й що його, як і його друга, співвітчизника та постійного партнера (із семи років, між іншим!) Олександра Хацкевича можна поставити поряд із Джорджем Бестом, Райяном Гіггзом, Кахою Каладзе, які, домігшись багато чого на клубному рівні, не мали можливості хоча б просто зіграти на великому турнірі за свою збірну. Збірну, неспроможну вирішувати завдання, які були до снаги самим гравцям.
Шкода, звичайно, що Валентин не зіграв у фінальній частині чемпіонату світу або Європи. Шкода, що не виграв із «Динамо» Лігу чемпіонів або хоча б не дійшов до фіналу (адже був у нього в Мюнхені в повторному півфіналі шанс!). Шкода, що не встигнув проявити себе як тренер, передати свій досвід, свою майстерність, своє унікальне розуміння футболу молодому поколінню. Шкода... І дякуємо тобі, Валік, за вірність та відданість, за ті численні хвилини щастя, які ти дарував усім нам своєю незабутньою грою.