Вже згадувалась історія появи Кубка чемпіонів та Ліги чемпіонів – турнірів, яким судилося стати найпопулярнішими в світовому клубному футболі. Однак був у розвитку міжнародних змагань шлях, який вів до принципово іншої побудови змагальної сітки Європи. І зараз, через багато десятиліть після його краху, ми можемо лише прогнозувати, яким був би футбол, якби він пішов шляхом Кубка ярмарок – турніру, який залишився в історії.
«Пофутболити», поярмаркувати
З Кубком чемпіонів ці турніри йшли паралельними шляхами, ось тільки Кубок ярмарків був, сказати б, від початку скромнішим турніром. Якщо Кубок чемпіонів ставив за мету зібрати усі найкращі команди континенту й забирав для себе середу – окрему нішу в календарі сезону, то Кубок ярмарків підлаштовувався під національні першості й розтягував свій розіграш на декілька років, щоб не завадити чемпіонатам країн.
Найголовнішою особливістю Кубка ярмарків був сам його визначальний принцип – це був загальноєвропейський турнір для міст, де відбувалися ярмарки, і одне місто могло виставити лише одну команду. Зважаючи на те, що у багатьох містах уже було по кілька команд досить високого рівня, деякі з них почали виставляти збірні – й ось у цьому нетривіальному принципу таїлися головні плюси й мінуси турніру ярмарок.
Нині, коли дієва схема футболу відпрацьована й доведена до досконалості, нам важко сприймати щось нове. Втратили сакральність товариські матчі (хай навіть міжнародні). На рівні клубів вони взагалі звелися до рівня спарингу, контрольної зустрічі, на рівні збірних хіба необхідність поповняти скарбничку таблиці коефіцієнтів змушує ставитися до них з увагою. Не прижилася у нас і американська концепція «All-star game» – у щільній сітці європейських футбольних змагань для цього нема ні місця, ні часу. А що вже говорити про якісь «збірні міст», у яких пропонується збирати гравців та тренерів із різних клубів, які часто ворогують між собою та є непримиримими, вічними конкурентами!
Тим не менш, прем’єрні розіграші турніру проходили у дійсно яскравій, ярмарковій, атмосфері і збирали, до речі, справжніх зірок футболу першої величини.
Разом із цирком, перекупками та різними атракціонами
Ідея заснування такого турніру з’явилася ще на початку 50-х. Віце-президент ФІФА, швейцарець Ернст Томмен запропонував проводити регулярний турнір між командами європейських міст, де проводяться традиційні великі ярмарки. Таких міст назбиралося немало – у прем’єрному турнірі взяли участь десять команд (Барселона, Базель, Бірмінгем, Загреб, Копенгаген, Лозанна, Лейпциг, Лондон, Мілан, Франкфурт).
Згідно з концепцією турніру, яку розробляли Томмен разом з італійцем Барразі та англійцем Роузом, матчі Кубка ярмарків повинні були відбуватися, власне, у ярмаркові дні – щоб, з одного боку, відповідати філософії турніру, а з іншого – не заважати проведенню національних чемпіонатів. Також, на відміну від Кубка чемпіонів, ідея якого стрімко була втілена в життя, Кубок ярмарків розтягувався на кілька років.
Прем’єрний розіграш нового турніру було реалізовано 1955 року. 18 квітня представники європейських футбольних організацій остаточно обговорили формат та регламент Кубка ярмарків, а вже влітку він стартував. Однак уже від самого початку стало зрозуміло, що, порівняно з Кубком чемпіонів, цей турнір має низку недоліків.
Так, його розіграш не був струнким і чітко спланованим. Група «D» з командами Базеля, Лондона на Франкфурта-на-Майні стартувала ще влітку 1955-го. Група «А», яка складалася лише з Барселони та Копенгагена – з грудня. А ось дві інші групи розпочали змагатися лише навесні наступного року, причому, найбільша із них – «В» з Бірмінгемом, Міланом та Загребом – завершила свій груповий етап лише 1957 року.
Хоча в турнірі брали участь збірні міст, які мали можливість задіювати найкращих гравців з усіх своїх клубів, перемогу на турнірі святкувала барселонська команда, котра фактично відмовилася від цієї концепції. Замість збірної Барселони (або Барселони-ХІ, як її позначали б у деяких історичних джерелах) була ФК «Барселона».
Боббі Чарльтон в атаці. МЮ - «Страсбур», 1965 рік
У той же час, скажімо, збірна Лондона, яка брала участь у прем’єрному розіграші, задіяла в восьми матчах аж 54 гравців з «Арсеналу», «Челсі», «Тоттенхем Хотспур», «Вест Хему», «Фулхема», «Міллуола», «Лейтон Орієнт», «Чарлтон Атлетик», «Брентона», «Квінс Парк Рейнджерс». То чи могла така команда розраховувати на зіграність та конкурентоздатність поруч з іншими суперниками?
У сутності, крах збірних міст поруч із розтягнутістю та обмеженістю ярмаркової ідеології турніру й став однією з причин його підсумкової невдачі. Хоча особистості були задіяні дуже масштабні: прекрасні барселонці на чолі з Ладислао Кубалою та Луїсом Суаресом, «Інтер» з Енцо Беарзотом (майбутній головний тренер збірної Італії), лондонці з Денні Бленчфлауером, Едді Фірмані, Боббі Робсоном, Роєм Бентлі та Джиммі Ґрівзом.
Хоча за іменами збірна Лондона була приблизно на рівних з Барселоною, злагодженість та зіграність каталонців зіграла свою роль. 2:2 в гостях (двічі ведучи в рахунку) та 6:0 вдома – «Барселона» (Барселона) стала першим володарем ярмаркового кубку. За три роки участі в турнірі цю команду очолювали відразу декілька головних тренерів – Ференц Платтко, Доменек Балманья й Еленіо Еррера, під керівництвом котрого «Барса» провела всього один матч, зате який – фінальну відповідь з лондонцями.
Турнір, який приречений на зміни
В ідеї Кубка ярмарків було щось древнє, з духом середньовічної Європи. Якими не були б будні, ви збираєтеся на барвистий ярмарок і забуваєте про все, аж поки не відшумить вся ця приємна суєта.
Однак футбол уже ставав на рейки прагматичності, і поки Кубок ярмарків за цілих три роки проводив свій прем’єрний розіграш, уже тричі успішно розігрувався Кубок чемпіонів, а 1960 року з’явився і Кубок кубків – новий турнір для володарів національних кубкових трофеїв.
Тож цікавий і самобутній турнір Кубок ярмарків явно не вписувався у струнку ієрархію європейських міжнародних клубних турнірів, і з часом реформи почали наближати його до того, що ми називали Кубок УЄФА, а тепер знаємо як Ліга Європи.
Уже в другому розіграші було збільшено число учасників та скасовано груповий етап на користь кубкового формату на виліт. Уже в третьому турнір вимушено відмовився від кількарічної системи проведення на користь сезонної. Також було скасовано правило «одне місто – одна команда». Зважаючи на те, що країнам надали по три квоти на участь, деякі крупні міста (такі, як Мілан, Барселона) заявляли на турнір по дві команди за сезон.
Коли на початку 70-х УЄФА взявся за реформування своїх турнірів (до слова, не тільки на дорослому й клубному рівнях), Кубок ярмарків зазнав чергового перезавантаження. Під егідою Союзу європейських футбольних асоціацій він перетворився на Кубок УЄФА – турнір для призерів національних чемпіонатів, який уже в 2000-х перетворився у змагання з ліговою системою та володарями кубка.
Так як ярмарки замінили супермаркети та шопінг-моли, Кубок ярмарків еволюціонував у більш чіткий та зрозумілий турнір – Кубок УЄФА. Таким чином, у європейському футболі на кілька десятиліть установилася ієрархія: Кубок чемпіонів (для переможців національних чемпіонатів), Кубок кубків (для володарів кубків) та Кубок УЄФА (призери, а пізніше – й команди з першої п’ятірки). Нині ж у нас ще чіткіша система – Ліга чемпіонів та Ліга Європи.
І хоча нема сумнівів у досконалості новітнього формату єврокубків порівняно з дещо сумбурними першими роками, нині, через роки, ми можемо навіть десь захоплюватися романтизмом самої ідеї «ярмаркового турніру». Коли середня результативність Inter-Cities Fairs Cup перевалювала за три м’ячі за гру, коли ти не міг спрогнозувати склади збірних міст на наступний ярмарковий день, коли футбол ще був більше забавою, аніж серйозним бізнесом…
Артур Валерко