Мирон Маркевич терпів і без того довго, хоча йому це й не притаманно. Мирон Богданович входить до тієї когорти тренерів, які звикли, щоб увесь клубний процес підкорявся саме тренерові. Тому й не затримувався він довго в жодному клубі ні в 90-ті, ні на початку 2000-х. До тих пір, поки не приїхав до Харкова і не почав співпрацю з Олександром Ярославським. То був якраз той випадок, коли власник знайшов тренера, а тренер – однодумця. Кожен займався своєю роботою.
Власне, Маркевич був би й радий регулярно знаходити Ігоря Коломойського. Підкреслюю, знаходити навіть не однодумця, як у харківському випадку, а саму особу Ігоря Валерійовича. Втім, контакт між тренером і президентом у Дніпропетровську був відсутнім категорично. Маркевич спілкувався із Коломойським віч-на-віч лічені рази. Після тих зустрічей у тренера виникала ілюзія повного порозуміння. Не дивно, адже Коломойський входить до когорти тих людей, хто переконувати вміє, а його статус не змушує думати, що слова будуть викинуті на вітер.
Однак біда саме в тому, що Маркевич – не перший, хто так думає й, мабуть, далеко не останній. В розгалуженій мережі бізнес-інтересів пана Коломойського футбольний клуб займає незначне місце. Будучи власником «заводів, суден і пароплавів», володіючи левовою часткою акцій найбільшого нафтового підприємства країни, скупивши понад десяток телевізійних, електронних і друкованих медіа, півдесятка баскетбольних і декілька футбольних клубів, Ігор Валерійович не може встежити за всіма процесами навколо своїх структур навіть фізично.
Звісно, кожну з гілок очолюють довірені особи. Довірені більше чи менше. Хтось свої функції виконує добросовісно, а хтось радіє вже з самого факту перебування на такій посаді і воліє не турбувати зайвий раз персону Ігоря Валерійовича буденними турботами. Дарма, що через таку мовчазну поведінку страждає і справа, і ті люди, яких найняли виконавцями. З власного досвіду роботи в медіа-холдингу Коломойського з назвою «Главред» знаю, що по три місяці без зарплати доводилося сидіти тому, що керівник проекту не міг чи не хотів виходити на зв’язок з власником, котрий тоді постійно квартирувався в Швейцарії.
Схожі історії доводилося чути з уст працівників і гравців баскетбольних клубів «Будівельник» та «Дніпро», які теж належать Ігореві Валерійовичу. Зрештою, навіщо занурюватися так далеко, якщо маємо ближчий для аудиторії UA-Футболу футбольний досвід. Ще з тих часів, коли виправдовувати поточні труднощі війною чи ситуацією в країні було не прийнято з огляду на відсутність проблеми. Керовані Хуанде Рамосом дніпряни теж регулярно обурювалися через затримки по виплаті заробітної плати, а сам іспанський тренер лютував з тої причини, що відсутність вчасної комунікації з власником завадила йому оформити кілька надзвичайно потрібних для команди трансферів.
Спілкування між Рамосом і Коломойським начебто тривало через зв’язкового в особі генерального директора клубу Андрія Стеценка. Знаючі люди кажуть, що Андрій Вікторович саме до тієї когорти менеджерів команди Коломойського й належить, які воліють «без потреби» шефа не хвилювати. І начхати на те, що процес життєдіяльності футбольного клубу безперервний, безліч питань доводиться вирішувати в режимі «он-лайн».
Не знаходячи порозуміння з паном Стеценком і не маючи змоги контактувати з власником напряму, Хуанде Рамос впродовж чотирьох років своєї роботи в «Дніпрі» збирався подати у відставку кілька разів. Проте щоразу здоровий ґлузд брав гору. Пан Коломойський переконував тренера, що гарячкувати не треба й надалі ситуація зміниться. Щось мінялося й насправді. На певні поступки в процесі пошуку компромісу довелося йти і панові Стеценку. Врешті, Рамос пішов зовсім не через конфлікти з менеджментом клубу, а з причини війни в Україні, перебуваючи на гребені успіху.
Запросивши на місце іспанця українця Маркевича, певні структури в дніпровському клубі вочевидь вирішили, що то сигнал до кроку назад, до повернення до звичних дорамосівських стосунків. Приймаючи команду влітку минулого року, Мирон Богданович в усіх тонкощах цього процесу не міг розібратися за визначенням. Преміальні, через які страйкував і навіть збирався залишити колектив Руслан Ротань, нового тренера наче б не стосувалися, адже виплачуватися вони мали причетним до срібного успіху сезону-2013/2014. Як наслідок, проковтнув тренер і вимушену відсутність капітана, яка стала однією з основних причин поразки від данського «Копенґаґена» в кваліфікації Ліги чемпіонів, і те, що на місце іншого лідера рамосівського «Дніпра» Джуліано клуб не придбав нікого.
В недавньому інтерв’ю UA-Футболу Мирон Маркевич визнає, що специфічні обставини роботи змусили його поступитися власними принципами і провадити процес будівництва команди, відштовхуючись від того матеріалу, який залишився під рукою. При цьому перед початком зимового антракту тренер мав зустріч із Коломойським. На ній прозвучала обіцянка про надання тренерові карт-бланшу на комплектування команди. Обіцянка, яка залишилася цяцянкою. Новачки в команді таки з’явилися, але перед самим поновленням сезону. Вочевидь не зовсім ті, кого Маркевич хотів бачити насправді. Та ще й більшості з них навіть не вдалося заявити для участі в єврокубках.
Тренер змирився із ситуацією вдруге, а потім й утретє, коли розторгнув угоду з клубом через затримки по виплаті заробленого єдиний новобранець Ежідіо. На той час Маркевич разом із командою вже був одержимий ідеєю досягнення чогось вагомого, реальною нагодою крізь перемогу в Лізі Європи залишити своє ім’я в історії. Байдуже, що хаос у клубних структурах посилився ще більше з огляду на зосередженість пана Коломойського на війнах політичного характеру.
Ліги Європи «Дніпро» таки не виграв, але навіть при цьому Маркевич став лише другим українським тренером після Валерія Лобановського, кому вдалося вивести команду до фіналу єврокубка. Без великих капіталовкладень і гучних придбань. Звісно, що і футболісти, і сам наставник крізь виступ у Лізі Європи продемонстрували свою справжню вартість.
Замість плідної роботи в міжсезоння розпочалися торги. З тренерського боку – торги за адекватне підсилення кадрового потенціалу, зі сторони гравців – за збільшення заробітної плати чи можливість перейти в один із європейських клубів. Мабуть, весь цей процес найбільш ємко в ефірі телеканалу «2+2» напередодні матчу «Дніпро» - «Динамо» охарактеризував Роман Зозуля: «Команда ще перебуває у Варшаві, на фіналі».
Вочевидь таке висловлювання образне з усіх точок зору. Мова ж не лише про думки про фінал із «Севільєю», а й про адекватну оцінку власної ролі в тому дійстві. Бойко в «Бешикташі», Дуґлас у «Ґалатасараї», Федецький в «Боруссії», Канкава в «Реймсі», Калініч у «Фіорентині» - байдуже, що з цієї безлічі чуток наразі втілився у життя лише перехід Коноплянки в «Севілью». Важливе інше: Маркевичеві довелося розпочинати сезон з командою, яка не збиралася зосереджуватися на справах поточних, а прагнула щось змінювати.
Мирон Богданович – не та людина, яка піддається волі сентиментів. Ще в часи роботи в «Металісті» він відзначався жорсткістю суджень і подальших кроків у ставленні до тих футболістів. Гостроту тренерського язика і непохитність у прийнятті рішень відчули на собі не лише чимало недосвідчених українських гравців, а й такі персони, як Папа Ґуйє чи Девіч. Втім, у «Дніпрі», не дивлячись на видимий демарш декого з гравців основи, Маркевич своїх педагогічних методів застосовувати не збирається, а словесно навіть дає зрозуміти, що схильний радше підтримати футболістів.
За великим рахунком, питання ж навіть не у збільшенні рівня зарплат чи відсутності трансферів. Проблема в тому, що обіцяне не виконується, а турнірні апетити керівництва зростають. Чіткої стратегії клубного розвитку в «Дніпрі» як не було, так немає й понині. Пріоритети на сезон іноді напряму залежать від настрою власника і змінюються впродовж року по кілька разів. Маркевич вже не в тих статусі і віці, щоб братися за щось ефемерне. Те саме стосується й більшості футболістів. А отже точки неповернення фактично досягнено…