Тричі в історії українського футболу наші команди грали в матчах за Суперкубок УЄФА. Восени поточного року у київського «Динамо» буде ювілей - сорок років з моменту перемоги в Суперкубку УЄФА-1975 над мюнхенською «Баварією». Два інших Суперкубка для українських команд закінчувалися невдачею - у лютому 87-го «Динамо» поступилося «Стяуа», а в серпні 2009-го донецький «Шахтар» програв «Барселоні». Але забивали у Суперкубку УЄФА українські футболісти частіше. І якщо Олег Блохін, який забив тричі «Баварії» у двох матчах, робив це у футболці українського клубу, то троє інших відзначалися вже як легіонери. Це Євген Коноплянка, Андрій Шевченко та Олексій Михайличенко.
«До Суперкубку УЄФА італійці завжди ставилися серйозно»
- Олексію, ви один з чотирьох українських футболістів, які забивали в Суперкубку УЄФА. Для вас це що-небудь означає?
- Після голу Коноплянки «Барселоні» я з подивом прочитав на одному сайті, що тільки троє українців забивали в Суперкубку - Блохін, Шевченко і Коноплянка. На секунду закрався сумнів, чи точно забивав я (сміється)? Довелося ваших колег змусити підняти архіви, і вони все виправили (сміється). А забив я гол у ворота «Мілана», коли ще формат Суперкубка УЄФА складався з двох матчів. Сталося це в першому матчі у Генуї, який, на жаль, не завершився перемогою «Сампдорії» - за рахунок своєї солідності «Мілан» зумів відігратися (1:1). У повторній зустрічі, що проходила не в Мілані, а у Болоньї, ми програли 2:0. По правді, поступилися за всіма статтями. Пам'ятаю, що мені ще було важкувато грати. Я пропустив Чемпіонат світу-1990 в Італії через травму плеча. Майже всю передсезонку «Сампдорії» пропустив, перебував у збірній СРСР. Тільки за тиждень до старту чемпіонату Італії приєднався до «Сампдорії». Підготовчої бази, фундаменту на весь сезон я не заклав, що потім позначилося в грудні. До того ж протягом десяти років у грудні у мене завжди починалися відпустки. І як ти не змушуєш, що ти не робиш і як би не готувався - якщо цей цикл вироблений десятиліттями, організм не може перебудуватися. Але щось ми відволіклися від теми розмови...
- У Європі до Суперкубку ставляться прохолодно. Як в Італії?
- Жодна команда Італії поверхнево до Суперкубку ніколи не ставилася. Як-не-як , в Суперкубку зустрічалися дві найкращі команди Європи. «Для «Сампдорії» ці матчі котирувалися точно не нижче, ніж поєдинки Кубка Кубків і чемпіонату Італії, навіть незважаючи на абсолютно чемпіонський настрій. «Сампдорія» ніколи не ставала чемпіоном Італії.
- І саме у ваш рік це сталося!
- Так. Після 1991 року «Сампдорія» більше не перемагала в Італії. Тому зіграти з «Міланом», одним зі своїх конкурентів, було дуже престижно. Паралельно «Сампдорія» захищала свій титул в Кубку Кубків - ми вже пройшли «Кайзерслаутерн» і «Олімпіакос». Настрій на всі турніри був неймовірний, кожна гра - немов остання. Можливо, тому, що не було ще групових етапів європейських турнірів і матчі йшли на виліт, варіювати складом означало загрозу завалити якийсь турнір.
- У «Мілані» виконували соло голландці Рууд Гулліт і Франк Райкаард. Вони й зробили результат, як у фіналі 88-го на Євро?
- Так, у повторній грі саме вони організували два м'ячі! В Італії існував ліміт: заявляли тільки трьох іноземців. Італійські клуби дотримувалися стратегії запрошення в команду гравців з однієї країни. У «Інтері» грали троє німців, в «Мілані» - троє голландців. Коли «Ювентус» купував Заварова, то хотів придбати Протасова і мене. Правда, «Сампдорія» до цього ще не дійшла. У нас в команді, крім мене, були бразилець Серезо і югослав Катанец.
- У «Сампдорії» були Манчіні, Віаллі, Верховод, Пальюка. За іменами генуезці не поступалися міланцям?
- Ні, але «Мілан» був більш зірковий, чи що. «Сампдорія» зробила ставку на молодих - Пальюку, Ломбардо, нападників Віаллі і Манчіні, які, до речі, вже грали на Євро-88 у півфіналі проти СРСР.
«Пальюка жив на першому поверсі, а я займав другий і третій»
- Хто був ватажком «Сампдорії»?
- На мій погляд, Віаллі. Він провів якийсь неймовірний, фантастичний сезон. Манчіні у свою чергу був душею колективу, капітаном і одним з помічників тренерів. Він виріс в Генуї, навколо нього в команді все крутилося.
- Це правда, що Манчіні був настільки близький до президента клубу, що вплив у команді мав більший, ніж тренер Вуядін Бошков?
- Не беруся цього стверджувати напевно, але вплив у колективі дійсно мав величезний.
- Ви стверджували: у «Сампдорії» дійсно існували групування. Ветерани окремо, легіонери самі по собі, молоді в своєму оточенні. А ось Віаллі до жодної з груп не входив. Чому Віаллі тримався осторонь?
- Не осторонь, а з усіма. Віаллі був витівником і жартівником. Він мені чимось нагадував Андрія Баля. Двома словами, Віаллі - це Баль у київському «Динамо». І він був єдиною людиною в команді, який курив у відкриту. Я це робив нишком.
- А з ким ви вільний час проводили?
- З Івано Бонетті, Джанлукою Пальюкою, Серезо, Сречко Катанцем, Фаустом Парі. Бразилець Серезо часто запрошував до себе додому. У нього велика, чисто бразильська багатодітна сім'я з нянею.
- А як ви з ним спілкувалися, зрозуміло, що не португальською?
- Доводилося італійською. Один час допомагав югослав Катанец, який був моїм перекладачем, коли я ще зовсім не міг говорити. Югославська трохи схожа на українську мову, і більш-менш ми розуміли один одного.
- Ви говорили, що адаптуватися в Італії було непросто. Але в той час в команді був тренер югослав Вуядін Бошков і Сречко Катанец. Ніби проблем не повинно було бути?
- Ну я ж не можу тільки з двома людьми спілкуватися, правильно? Тим більше, це не російська і українська, де все зрозуміло. Цікаво інше - мене поселили в одному будинку з Пальюкою. Він жив на першому поверсі, а я займав другий і третій.
- Нічого собі привілеї ...
- Він не був одружений, йому вистачало. Пальюка возив мене на тренування, вчив італійської, пояснював багато речей. Пам'ятаю випадок. Пальюка кличе на піцу. Поїхали. Відкриваю меню, а там, крім піци, і риба, і м'ясо. Кажу Пальюкі, що візьму м'ясо. Він на мене з подивом дивиться: «Я ж тобі казав, що ми їдемо на піцу. Якби я тебе запросив на м'ясо, ми б поїхали в інше місце». Так я зрозумів, що в Італії є своє фірмове блюдо, заради якого італійці приходять в той чи інший ресторан.
«Увагою італійці оточили аж занадто»
- Що вас засмучувало в побутовому плані?
- Абсолютно нічого. Мене оточили великою увагою, з розумінням ставлячись, що я приїхав зовсім з іншої країни. Якщо чесно, уваги було навіть забагато, я хотів менше. Втомлював той факт, що в розмовах брати участі я не міг, як і не міг зрозуміти гумор або жарти.
- Чому пішли з «Сампдорії» після першого ж сезону?
- Я говорив, що грудень і січень для мене видались вкрай важкими. Після тренувань я залишався займатися індивідуально. У мене не бігали ноги. А коли все це відійшло, то команда перебувала в такій формі, що я став здебільшого виходити на заміни. Напевно, італійці так і не зрозуміли до кінця, що таке може трапитися і з якої причини стався спад. Паралельно з'явилася зацікавленість «Глазго Рейнджерс». Але переговори йшли дуже довго. Шотландці тричі прилітали в Геную. На той час це був один з найдорожчих трансферів «Глазго Рейнджерс». Фінансово «рейнджери» тоді перевершували всіх навіть у Англії, включаючи «Ліверпуль» і «Манчестер Юнайтед». Тільки уявіть: у «Рейнджерс» грали троє або четверо англійців збірників! Я прийняв рішення перейти в «Глазго». Подумав, якщо мене не зовсім хочуть бачити у складі, то я не повинен нічого доводити.
- І навіть не пошкодували про це, адже наступного року «Сампдорія» вийшла у фінал КЕЧ-91/92?
- Ні. Я провів хороші п'ять сезонів у Шотландії.
- Трохи раніше «Сампдорії» ви могли опинитися в «Ювентусі». Після ЧЄ-1988 року «Ювентус» хотів придбати Заварова, Протасова і Михайличенка. Якби відбувся такий проект, думаєте, і Заваров, і Михайличенко на Аппенінах пограли б довше?
- Ми не можемо цього перевірити. Може, «Ювентус» розчарувався б у нас через півроку. Звичайно, в плані комунікації нам було б простіше. До того ж, якби так сталося, на полі утворився б умовний стрижень - опорник, піднападник і нападаючий. Але доля, на жаль, не надала нам такої можливості.
- Зустрічалися з Сергієм Алейніковим, який в «Лечче» грав?
- Ні. Ми були товаришами по збірній, у нас були нормальні відносини, але не такі дружні, щоб в гості ходити.
«Двічі за крок від фіналу КЕЧ»
- Був у вашому житті ще один Суперкубок - у складі київського «Динамо» ви грали проти «Стяуа» в 87-му. Кияни настільки привчили до перемог, що мало у кого, мабуть, виникали сумніви щодо сприятливості результату матчу в Монако. Фаворитом «Динамо» вважалося і у всіх міжнародних прогнозах. Що сталося?
- По-перше, треба сказати, що «Стяуа» теж була не подарунком. По-друге, нам трохи не пощастило з підготовкою. Йшли проливні дощі у Монако. Поле для тренування не дали. Валерій Васильович у свою чергу нас гарненько поганяв по бігових доріжках на передігровому тренуванні. Протягом доби в день гри йшов дощ, поле було потворне - в'язке і важке. На цьому тлі впадала в очі легкість і свіжість гравців «Стяуа». Звичайно, у нас була перевага в плані досвіду і майстерності, але вона нівелювалася при таких погодних умовах. Та ще й пропустили прикрий гол після рикошету. Якщо не йде, то, на жаль, не йде у всьому.
- Та обставина, що надзвичайно для нас рано - в третій декаді лютого, грали зі «Стяуа» -теж зіграла свою роль?
- Природно. Два місяці суцільних зборів, звичайно, впливають. Березень для наших команд завжди був, та й залишається важким донині, що б ми не робили і як би ми не готувалися. Контрольні ігри ніколи не стануть тим локомотивом, які витягнуть відразу на хороший рівень.
- Вирішальним у грі став нанесений за хвилину до перерви удар зі штрафного зовсім юного ще Хаджі. Після тієї зустрічі «Карпатський Марадона» здавався вундеркіндом?
- Абсолютно ні. Хаджі нічим не виділявся. Були яскравіші люди у «Стяуа», той же Лекетуш.
- У тому же 1987 році «Динамо» не тільки програло Суперкубок, але й поступилося в першому ж раунді Кубка чемпіонів «Глазго Рейнджерс». Олег Кузнєцов згадував, що нічого не віщувало біди, а програли через курйозно пропущений м'яч, коли Чанов невдало викинув м'яч у спину Балтачі? Вас теж приголомшила та поразка?
- Так. Якою б добротною командою «Рейнджерс» не був - навіть з Сунессом, Маккойстом і іншим воротарем збірної Англії - Вудсом, «Динамо» було сильніше. У Києві «Рейнджерс» добре оборонявся. Ми ледве змогли забити один м'яч з пенальті (Михайличенко забив. - прим.авт.). Ну а в Глазго шотландці спритно схитрували. На передігровому тренуванні було одне поле, а під час гри зовсім інше. Тоді розміри поля за стандартами мали чималий просвіт: максимальне - 120х80, мінімальне - 110х68. «Рейнджерс» перед грою вкоротив поле на два-три метри з кожного боку. Вони розуміли, що якщо у «Динамо» буде простір, то нас не наздогнати. Валерій Васильович навіть перерахував розміри, але все було за стандартом. Сама гра вийшла важкою, плюс цей безглуздий гол. Я то його не бачив. Чанов зловив м'яч в руки, зібрався вводити його, гравці атаки повернулися обличчям до чужих воріт. Ррраз - стадіон вибухає і аплодує. Я нічого не зрозумів. Після другого голу Маккойста ми мали кілька стовідсоткових моментів, але Олег Володимирович (Блохін. - прим.авт.) не потрапляв у ворота.
- Найбільш прикру поразку з «Динамо» відчули в КЕЧ-86/87, коли поступилися «Порту»?
- Так. Його можна порівняти з поразкою від «Баварії» в 1999 році. У першому матчі в «Порту», поступаючись 2:0 при вилученні Баля, ми змогли відквитати один м'яч. Здавалося, 1:0 вдома - і все, фінал! Але до 12-ї хвилини в Києві ми вже горіли 0:2. І знову гол рикошетом від стінки. Але навіть при такому розкладі ми створили біля воріт «Порту» таку кількість моментів, що спокійно могли перемогти 4:2. Тільки у мене було близько п'яти моментів. Не вистачило не тільки майстерності і холоднокровності, але й везіння. Ми і в поперечину потрапляли, і поляк Млинарчік як на зло тягнув такі м'ячі, незрозуміло. Якби в першому таймі ми реалізували один з численних моментів і зрівняли рахунок, в другому таймі у нас були б непогані шанси, на мій погляд, дотиснути суперника. Але це все одно лише моя суб'єктивна оцінка.
- Останні матчі в динамівській футболці ви провели проти «Фіорентини» в грудні 89-го. Є що згадати?
- Так. У нас закінчився чемпіонат. До матчу готувалися в Італії днів десять. До речі, «Фіорентина» приймала нас в Перуджі, їхній стадіон готували до ЧС-1990. Але сказати, що ми грали добре, я не можу. Всі були втомленими. Ці збори, які нікому не потрібні були, витиснули нас до останнього. Десять днів сиділи десь у горах без сімей. По грі, правда, були питання. Ми забили чистий м'яч, який арбітр чомусь не зарахував, а потім і зовсім знайшов найбрутальнішого гравця в нашій команді, Ваню Яремчука, та вліпив йому пряму червону. Тільки реалізований пенальті Баджо суперечок не викликав. Ну а в Києві у нас шансів не було. Грали в грудні. Стояв мороз мінус десять. Поле накрили плівкою, та відкрили занадто рано, за кілька годин до початку матчу. Газон покрився скоринкою льоду. Ми в бутсах, як на ковзанах, а вони - в сороконіжках. Коротше, тікали від нас, як від стоячих.
- Саленко і Литовченко розповідали, що перед матчем слали гінців за сороконіжками додому...
- У нас не було сороконіжок. Не знаю, звідки ці історії. Сороконіжок у нас в принципі не могло бути.
- У тих матчах віч-на-віч в центрі поля зіткнулися з Дунгою, теперішнім наставником збірної Бразилії. Як футболіст - гравець першої величини?
- Будете сміятися, а я його взагалі не пам'ятаю. Напевно, молодим був. Після того, як я закінчив, він років десять грав ще (сміється).
- За п'ять сезонів у «Рейнджерс» хоч якісь успіхи здобули в єврокубках?
- У мене відклався у пам'яті другий розіграш ЛЧ, коли формат був зовсім інший - брали участь тільки чемпіони своїх країн, а сам груповий етап складався всього з двох груп. Без плей-офф. Переможці груп безпосередньо виходили у фінал. Так от, за вихід у груповий етап ми обіграли чемпіона Англії «Лідс Юнайтед», а в групі потрапили на «Марсель», «Брюгге» і московський ЦСКА. Фінал був близький, рукою подати. Ми зайняли друге місце тільки з тієї причини, що з Брюгге в Бельгії зіграли внічию, а «Марсель» у них переміг. Ми ж з «Марселем» зіграли вдома 2:2, а у Франції 1:1. У «Марселя» була феноменальна команда. У воротах - Бартез, у захисті - Болі і Англома, у півзахисті - Дешам, Десаї, в атаці - Бокшіч, Феллер і Абеді Пеле. Якщо чесно, я не знаю, як ми в Глазго змогли відігратися після 0:2.
- Може, поле урізали?
- До речі, ні. Але «Марсель» справді заслужив і перше місце в групі, і справедливо потім обіграв «Мілан» у фіналі. Приємні спогади.
Валерій Пригорницький