Початок роботи на тренерському містку для Олексія Михайличенка видався складним - він прийняв «Динамо» після того, як не стало Лобановського. Тренер розповів «Вестям», як здобувалося ювілейне чемпіонство киян.
- Олексію Олександровичу, з якими почуттями ви приймали «Динамо» у 2002 році?
- Важко було не просто приймати команду, а й сісти у те крісло, в якому сидів Валерій Васильович. Хлопцям я тоді сказав, що все одно хтось повинен взяти цю відповідальність на себе. Для мене Лобановський був не тільки тренер, наставник, колега, але ще й дуже близька людина. І для мене було дуже важливо, щоб він, дивлячись зверху, не розчарувався в тому, що я роблю.
- Чемпіонство «Шахтаря» у попередньому сезоні сильно переживали?
- До цього все йшло. Коли пішов Васильович, футбол відійшов на другий план. Сидіти на лавці, коли його немає поруч або навіть в їдальні, проводити без нього тренування... Це було важко не тільки для мене, а й для хлопців. Адже Валерія Васильовича не просто поважали, його всі любили. Ми були настільки пригнічені, що не могли знайти в собі емоції, щоб протистояти в той час «Шахтарю». У новому сезоні ми розуміли, що програний чемпіонат і Кубок - це не те, чим ми повинні згадувати Валерія Васильовича. Накопичили злість - не на суперників, а на самих себе... Час лікує, і ми звикали з тією думкою, що назад нічого не повернеш і потрібно йти далі. Та й сама робота допомагала швидше вийти зі стресової ситуації. Потрібно було повернутися на свою колишню позицію, на перше місце, на якому і повинні бути - це філософія київського «Динамо» та Валерія Лобановського.
- Хто, крім гірників, був серйозним суперником для вас?
- «Дніпро» був дуже гарний, та й, крім того, була група дуже сильних, конкурентоспроможних середнячків. Зараз, на жаль, не дуже хороша риса нашого чемпіонату полягає в тому, що середняки здали. Звичайно, всі ми розуміємо, що за такої ситуації в країні грошей на футбол виділяється мало, і багато команд через це втратили свій потенціал. Тому в 2003 році відрив у 13 очок від третього місця не був таким вже серйозним показником. Варто тільки згадати, якими напруженими були матчі в тому сезоні.
- Чи швидко знайшли спільну мову з керівництвом вже в якості головного тренера?
- Одразу ж. До речі, в той же день, коли Ігор Суркіс став президентом «Динамо», я і став головним тренером вже без приставки «в.о.». Пам'ятаю, був епізод, коли стало питання про те, чи викуповувати Діого Рінкона, який вже був у нас в оренді. Я і тренерський штаб наполягли, що він потрібен команді. І Суркіс погодився. Рінкон умів усе: відбирати, забивати, віддавати... Спочатку він був просто ідеальним. Валерій Васильович говорив: «Два грузини в команді - це вже багато». Напевно, так можна сказати і про бразильців. Але все одно треба було шукати посилення і серед легіонерів. Своя школа ніколи не давала «Динамо» весь кістяк складу. Команда завжди ставила найвищі цілі, а для їх досягнення потрібні більш готові футболісти. У «Динамо» не було часу чекати зростання гравців, як і у інших команд, які виступають на найвищому рівні. Тому з відкриттям нового для нас ринку ще при Васильовичі до нас приїхали Пеєв, Гавранчіч, Чернат, Гіоане... Звичайно, їх притирання відбувалася не завжди так швидко, як хотілося, цей процес був для нас новим. Перебудовувалися під новий час не тільки футболісти і тренери, а весь клуб.
- У тому сезоні в ЛЧ «Динамо» посіло лише третє місце в групі...
- Чогось нам ніби не вистачало. Досі пам'ятаю ці ігри. Йшла перебудова, але ми виглядали гідно. Правда, набраних семи очок не вистачило для виходу в плей-офф ЛЧ. Адже завдання таке було. Просто пограти в турнірі - такий розклад за визначенням не притаманний «Динамо». А після ЛЧ не відійшли від розчарування вильоту, і не змогли пройти навіть «Бешикташ» в Кубку УЄФА.
- Два роки тому за кількістю перельотів ви стали головним мандрівником України. У ті часи теж доводилося багато літати?
- Так, дуже багато. Коли я прийшов у команду, Валерій Лобановський часто відправляв мене з Володимиром Веремєєвим переглядати матчі. Валерію Васильовичу було мало телевізійної картинки і це абсолютно правильно. Так я потроху і вчився у Веремєєва: у кого яка швидкість, у кого краще виходить грати головою, хто який обсяг роботи проробляє. Все це мені допомогло у тренерській кар'єрі.
- Чи не плануєте повернутися на тренерську лаву?
- Не хочу загадувати, але, як кажуть, ніколи не кажи ніколи. Потрібно жити не тільки сьогоднішнім днем. Зараз я чесно виконую свою роботу спортивного директора і намагаюся бути корисним клубу.
- Багато обов'язків у спортивного директора «Динамо»?
- У нас є Академія, є команди U19, U21, «Динамо-2», ветеранів... Крім цього, є селекційна служба, якою я не просто керую, але і приймаю активну участь у її роботі, виїжджаю переглядати футболістів, як наших хлопців, так і легіонерів. Так що відповідальність за селекційний відділ - основна.