— Напередодні зустрічі з німцями до нас на базу завітали представники українського ЦК, — почав розповідь Стефан Михайлович. — Така штука була звичною. Незвичним став візит мерії міста Мюнхена. Пам’ятаю, за день до цього ми після тренування поїхали додому, а наступного ранку побачили, що асфальт дорогою до бази в Кончі-Заспі цілком новий! Його поклали за ніч!.. Повторна гра з «Баварією» відбулася на тлі святкування 30-ліття «перемоги над фашизмом», отож відповідні органи вчинили нам психологічно-ідеологічну накачку… На стадіон прийшло 102 тисячі глядачів. У нас майже все виходило, двічі забили, жодного разу не пропустили. Після фінального свистка нам вручили Суперкубок, команда здійснила з ним коло пошани, що було непросто з огляду на вагу трофея. Пригадую, години дві ми не могли залишити Республіканський: вболівальники обступили наш автобус (старенький ЛАЗ), розхитуючи його. А вже за день — на базу. Тоді святкували скромно, без феєрверків… Мені було тим легше, що до Києва не прилетів Мюллер, якого я опікав у Німеччині.
— Коли дізналися про неприїзд одного з найвидатніших голеадорів у літописі світового футболу?
— За добу до поєдинку. До того я готувався знову зустрітись із Гердом. Однак у день прильоту мюнхенців їм назустріч поїхав наш перекладач Ошемков (Михайло, син Олега Олександровича; в його прізвищі була літера «м», а в батька — «н». — В.Б.), ось він і повідав інформацію, котра мене дуже порадувала.
— Тоді кого з двох форвардів «Баварії» ви опікали — Вундера чи Румменіге?
— Нікого! Ми діяли за іншою схемою — із напівзонною обороною. Я виконував функції переднього центрального захисника, першим зустрічав німецький напад. Інші партнери «накривали» того з мюнхенців, хто був поруч.
— Є цікаві факти, які змушують замислитися: на підготовку до матчу з підопічними Крамера українці мали п’ять днів, натомість суперник функціонував у значно жорсткішому графіку.
— Може бути… Я вже й не пам’ятаю. Не знаю, чому «Динамо» мало такі перерви між зустрічами. Можливо, їх навмисно для нас створили — щоби «полегшений режим» сприяв перемозі.
— «Полегшений режим» тривав і по тому: наступний офіційний поєдинок кияни зіграли аж 17 жовтня, коли «влетіли» в Ташкенті «Пахтакору» — 0:5. Що там трапилося?
— Стисло кажучи — вже святкували, часом порушували режим. Зрозумійте: ми фактично стали чемпіонами СРСР, отримали легкого опонента в Кубку чемпіонів (ісландський «Акранес». — В.Б.), виграли два євротурніри. Наскільки пам’ятаю, Лобановський не полетів до Узбекистану, і вся команда не мала бажання відправлятися туди. Мали кілька пробоїн в основі: не було Рудакова, Трошкіна, Матвієнка, Веремеєва… Не беруся стверджувати, однак, ймовірно, існували якісь «додаткові» фактори, бо ташкентці стояли на виліт…
Володимир БАНЯС.