Одна із проблем мегаполісу — расова. У нас вона була завжди, просто ми її так ніколи не називали. У часи соціалізму, коли чорношкірими в Києві були лише невеликі групи туристів та іноземних студентів, ця проблема стосувалася людей із інших республік Союзу — азербайджанців, узбеків, молдаван та інших або інтернаціонального циганського племені, яке завжди жило серед нас. З усіма цими людьми ми успішно навчилися жити разом, причому зробили це самі без жодної допомоги іноземних правозахисних організацій.
Особливо єднав нас усіх футбол. Можна було запросто опинитися на стадіоні поруч, наприклад, із казахом, який знаходячись у відрядженні не міг не піти подивитись на улюблене «Динамо». Тому що «Динамо» у колишньому Союзі любили практично всюди, і ми гордо та радісно тіснилися на лавах старого ще «республіканського», уболіваючи за нашу команду разом із представниками усіх можливих тоді народів.
Сьогодні ми маємо те саме. Ви знаєте, що серед китайців, що мешкають у Києві, є потужна група уболівальників «Динамо»? Я познайомився з ними ще років вісім тому і тепер інколи бачу на стадіоні. Так само уболівають за наше «Динамо» представники інших народів, які живуть нині в Києві і, що цікаво, не поспішають нікуди звідси їхати...
Зрозуміло, що на футболі дивишся насамперед на поле, де за «Динамо» вже другий десяток років грають футболісти із Африки та Латинської Америки. Ми звикли уболівати за них, як за своїх, не помічаючи, що ті самі представники країн Африки та Латинської Америки уболівають за «Динамо» поруч із нами. Нинішній уболівальник «Динамо» — це не лише хитрий дядько із Боярки, студент із Оболоні чи «очкарик» із Дарниці. Тепер серед нас діти чи не всіх народів світу.
Здавалося би, що цьому нам слід лише радіти. Нас стає більше, ми різні, і водночас ми разом! А не виходить. Чому? Тому що ми, на відміну від китайців, бразильців чи нігерійців, які живуть поруч з нами у Києві, якось не звертаємо увагу на довколишнє хамство — звикли. А на стадіоні поготів — нікого вже не бентежать не просто матюки з трибун, а матюки хором і в риму... Ми вважаємо нормальним бути на стадіоні поруч із пяницями та хуліганами. Нас не чіпають — і добре!
То може нам не ображатися слід на провокаторів, які вчинили «расову» бійку на «Олімпійському»? Може завдяки загрозі, яка нависла в результаті цього над нашою улюбленою команду і над нашим красенем-стадіоном, ми озирнемося, нарешті, довкола самих себе? Спробуємо подивитись на все, що відбувається на стадіоні очима нашого земляка-вєтнамця чи земляка-араба? Може тоді ми побачимо себе справжніми і, можливо, нам стане за себе соромно. Може тоді ми не будемо більше миритися із хамством на стадіоні? Не тому, що воно «расове», а тому, що воно хамство.
Чомусь згадав епізод із армійської служби — тоді один-єдиний новобранець-грузин за кілька днів відучив усю нашу роту сваритися «по-матері», кидаючись на матюкальщика із кулаками як на кровного ворога. І нічого — пережили. Сваритися ми звісно не припинили, але робили це вже не так брудно — думали над тим, що говорили. Досі на все життя вдячний тому грузину.
То може і нам на стадіоні не очікувати покарання від УЄФА, а самим не допускати хамства та бійок, без різниці хто саме із ким саме свариться чи бється? Скажете, що ті, що бються, дуже страшні та небезпечні? Неправда. Насправді усі вони, перепрошую, сцикуни. Треба нам лише бути рішучими і обєднаними. Ну із з киянами неукраїнського походження слід спокійніше спілкуватися. Іншого виходу немає — тепер ми жителі мегаполісу і тепер у нас ті ж проблеми, що в усіх. І расизм у тому числі.
Микола НЕСЕНЮК
Фото — Сергей Кузьменко