Є ще ознаки вторинні. Вони проявляються під час статевого дозрівання.
Трапляються винятки: народжений хлопчиком стає згодом жінкою, і навпаки. А ще є серед людей гермафродити - тобто і жінки, і чоловіки одночасно. Футбольна команда «Шахтар» із Донецька при народженні мала всі первинні ознаки команди української. Створена в Україні, грає за честь українського міста - цього в часи СРСР було більш ніж досить. У часи незалежності наші футбольні команди почали набувати вторинних національних ознак, ставши основою збірної України та представляючи нашу державу в європейських клубних турнірах.
Саме в цей момент із «Шахтарем» стало відбуватися щось дивне. Подібно до хлопця, який раптом починає фарбувати губи замість того, щоб відпускати вуса, клуб із Донецька все частіше почав протиставляти себе футбольній Україні. Можна згадати численні «погрози» його спікера «перейти до іншого чемпіонату», можна прослідкувати неабияку активність донецьких функціонерів під час обговорення проекту спільного з Росією чемпіонату.
У мирний період на все це можна було не дуже зважати. Але коли настав час захищати Батьківщину від агресора, кожен має визначити свою позицію. У світі є чимало футбольних команд, які представляють окуповані території й не можуть грати в містах свого утворення. Той же «Карабах» з окупованої частини Азербайджану - відверто патріотичний футбольний проект.
Яким проектом є сьогодні донецький «Шахтар»? За півтора року окупації Донецька від представників клубу не прозвучало жодної заяви, що засуджувала б окупантів. Навпаки - клубу, в особі його офіційних представників, активно не подобається практично все українське. Немає в нинішнього «Шахтаря» вторинних ознак українського клубу. Виступи в національних змаганнях та в єврокубках від України - оце і все.
В усьому іншому маємо не український, а інший футбольний клуб. Чий саме? Часом буває непросто зовні визначити стать людини - вона має сама про це сказати. Так і «Шахтарю» годі вже прикидатися футбольним гермафродитом. Або сам клуб обере, чий він насправді, або цей вибір зробить життя.
Автор: Микола Несенюк, журнал «Країна»