— Йожефе Йожефовичу, з ваших друзів або знайомих є ще хтось, народжений 29 лютого?
— З близького кола — точно ні. Був колись хтось із звичайних знайомих, - сказав Сабо sport.segodnya.ua.
— Але про те, що Ваш день народження — тільки раз у чотири роки, Ви, кажуть, дізналися вже в зрілому віці?
— Так, я завжди вважав, що народився 1 березня 1940 року. Так було записано і в метриці, і звісно, в паспорті. І лише незадовго до своєї смерті моя мама відкрила мені правду. Тоді діти рідко народжувалися в лікарнях, і я не став винятком. Тим більше, що моя бабуся була акушером, і вона прийняла пологи у мами вдома. Народився я 29 лютого, о пів на дев'яту вечора. Ну, вони вирішили: «Що тут залишилося?» і записали мене народженим 1 березня, щоб у мене був нормальний щорічний день народження. До того ж, в Угорщині, до складу якої тоді входило Закарпаття, 1 березня відзначалося державне свято (відновлення монархії і приходу до влади адмірала Міклоша Хорті. — Авт.). І на всіх угорських дітей, що народилися в цей день, відкривався іменний банківський рахунок. На моє ім'я теж був виписаний депозит на 500 пенге, розміщений в одному з голландських банків, який я міг забрати по досягненні 22-річного віку. Коли прийшла радянська влада, мама цей сертифікат нікому не показувала, боялася, все-таки Хорті вважався союзником Гітлера.
— Але і не викинула?
— Так, зберегла. Віддала мені цей папір, коли розповідала правду про дату мого народження, і вона у мене десь зберігається досі. Та у мене і моя метрика угорська збереглася. Я можу хоч сьогодні йти в посольство і отримати угорське громадянство. Я народився в Угорщині, і не залишав країну, це вони мене залишили (сміється). Я ж і російською не говорив, поки не опинився в Києві. А потім «Динамо» найняло мені вчителя, і я почав посилено вивчати російську мову.
— Угорську при цьому не забули?
— Ні, звичайно. Хоча ні з ким особливо говорити (сміється). Хіба коли буваю на Закарпатті. Але угорські книги читаю регулярно, газети, телебачення дивлюся.
— Правда, що на початку 2000-х вас запрошували очолити збірну Угорщини, але ви відповіли відмовою?
— Так, мене і раніше кликали туди. Якщо Ви пам'ятаєте, на чемпіонаті світу 1966 року в чвертьфіналі грали СРСР — Угорщина. І під час матчу, який ми виграли (2:1. — Авт.), я кілька разів почув на свою адресу від угорців, що я зрадник, такий-сякий. А вже потім, через день-два, зі мною зустрілися люди з угорської федерації і запропонували переїхати на ПМП до них. Але ви ж розумієте, що тоді це було небезпечно? У Союзі у мене залишилися брати, сестра, мати, і всі вони могли постраждати. Тому я відмовив.
— З того чемпіонату світу Ви повернулися з бронзовою медаллю. Де вона зараз зберігається?
— З медалями вийшла цікава історія. На команду видали 11 комплектів медалей — тільки для 11 гравців основного складу, одним з яких був я. Нам і стипендію тоді спеціальну у Спорткомітеті платили, 300 рублів, теж тільки основному складу. А мого одноклубника з київського «Динамо» Валерія Поркуяна взяли на чемпіонат світу в останній момент як дублера. В Англії він себе дуже здорово проявив, забив чотири голи, став кращим бомбардиром збірної, але медаль так і не отримав. Тому що не вважався гравцем основного складу. Ось така несправедливість. І вийшло, що я єдиний український футболіст, нагороджений медаллю ЧС. Нехай вона і бронзова, але інших немає. Я передав її в музей спортивної слави при Спорткомітеті України, але з умовою, що можу у будь-який час забрати. Є у мене ще одна медаль, теж бронзова, за третє місце на Олімпіаді-1972 в Мюнхені. Я, до речі, як олімпійський призер досі отримую урядову стипендію у чотири тисячі гривень.
— Незважаючи на солідний вік, ви завжди виглядаєте спортивним і підтягнутим. Як вам це вдається?
— Ну, як! Вміти треба (сміється). Стежу за собою, не пиячу, дотримуюся режиму, потихеньку займаюся собою. Кожен день — обов'язково піші прогулянки швидким кроком кілометрів п'ять-шість. Іноді і пробіжусь півгодинки. Словом, живу нормальним життям. Раніше я був фанатом лиж і добре катався, але зараз лікарі забороняють. Два роки тому мені зробили операцію на тазостегновому суглобі, поставили протез і заборонили занадто навантажувати суглоб.
— Кажуть, Ви були противником весіль футболістів, мовляв, одружився — рік втратив...
— Не зовсім так. Якось до мене причепилися на цю тему журналісти, і я кажу: «Звичайно, є хлопці, які перед заїздом на базу своїх дівчат люблять так, що потім добу сонні ходять». Ну а мої слова так розтлумачили, що жінки футболістам заважають.
— Не можу не запитати ось про що: у Вас раніше часто виникали розбіжності і навіть словесні перепалки з Віктором Леоненком. Зараз Ви з ним працюєте експертами на каналі «Футбол». При зустрічі хоч вітаєтесь?
— Ми рідко перетинаємося, так як працюємо на різних програмах. Але при зустрічі вітаємося, звичайно. Які можуть бути образи? А те, що між нами було... Я завжди йому говорив і говорю: «Не треба багато критикувати інших. Згадай, що ти сам творив». Адже він ніколи не був зразковим, і сам цього не приховує. Але при цьому недобре говорить про хлопців, які сьогодні грають. І мені це неприємно. Я йому кажу: «Вітя, наш час минув. Зараз все інше — і футбол інший, і зарплати інші. І з цим треба змиритися».
— Свій день народження 29 лютого плануєте святкувати?
— Тільки вдома, з сім'єю, зі своїми домашніми. Я давно не роблю з цього великого свята. Бо розумію, що з кожним днем народження стаю все старшим і старшим.
— Але на свої роки Ви, напевно, не почуваєте себе?
— Ні, абсолютно. Я, звичайно, розумію, скільки мені років, але відчуваю себе молодшим. На скільки? Та я і сам собі на це питання не відповім. Але відчуваю себе — тьху-тьху-тьху — нормально. Не хворію, слава Богу. Просто не даю собі хворіти.
— Та й Вам не можна розкисати, адже у вас маленька дитина (молодшому синові Сабо не виповнилося ще й 10 років. — Авт.)...
— У тому-то й річ! І це дуже підтримує і стимулює.
— В день народження за своє здоров'я трохи дозволите собі «порушити режим»?
— Ну чому ні? 50-70 грамів хорошого коньяку іноді навіть потрібно. Корисно для серця і судин. Я проти того, щоб це входило в звичку, стало щоденним заняттям. Як можна пити, коли діти на тебе дивляться? Вони ж як губка — все вбирають. З дітьми взагалі потрібно бути уважним у всьому: що робиш, що говориш. Не дай Боже, якесь слівце в розмові вилетить, він його назавтра вже споживе і скаже: «Тато, так ти ж сам вчора так говорив».
— А якісь яскраві спогади зі свого дитинства у вас залишилися? Може, пов'язані з днем народження або якимось подарунком, отриманим від батьків?
— Ну, не з дитинства, а з юності. Дуже добре пам'ятаю, як в 1957 році я потрапив в ужгородський «Спартак» і отримав свою першу зарплату, 140 рублів. Мені тоді здавалося: «Боже! Такі гроші!». Для мене це було свято. Я приніс додому і віддав матері, батька до того часу вже не було. І я відчував таку гордість: «Ось і я став заробляти». Мама мені з тих грошей купила гарну сорочку в клітинку. Ось цей момент я дуже добре запам'ятав.
— А високосні роки для вас взагалі фартові?
— Не скажу, що я якийсь щасливчик по життю. Ну хіба що Боженька дав мені прожити більше за інших.
ВИСОКОСНІ РОКИ В ЖИТТІ ЙОЖЕФА САБО
1940. Народився в Унгваре (Ужгороді). Був восьмою, наймолодшою дитиною в сім'ї.
1960. У складі київського «Динамо» став віце-чемпіоном СРСР.
1964. Вперше став володарем Кубка СРСР. У фіналі «Динамо» обіграло самарські «Крилья Совєтов» (1:0).
1968. Завоював з «Динамо» своє четверте (і останнє) «золото» чемпіона СРСР.
1972. З московським «Динамо» вийшов у фінал Кубка Кубків, де «біло-сині» поступилися «Глазго Рейнджерс» (2:3). Сабо і Пільгуй стали першими футболістами з України, які грали у фіналі єврокубка. У тому ж році став бронзовим призером Олімпіади в Мюнхені.
1992. Вперше встав біля керма київського «Динамо». Надалі повертався на тренерський місток ще чотири рази (1994, 1995-1996, 2004-2005, 2007) — рекорд клубу.
1996. Повторно очолив збірну України, з якою поступився в стиках до ЧС-1998 хорватам і в плей-офф до ЧЄ-2000 словенцям.