Без довгих і непотрібних прологів та прелюдій, скажу, що нині я є твердим і переконаним прихильником того, аби позбавити олігархів чи інших монопольних власників клубів права володіти в них контрольним пакетом і, відповідно, самостійно приймати усі рішення, що стосуються їх життєдіяльності. Причому зробити це потрібно максимально оперативно, не відкладаючи в довгу шухляду. Проте важливо провести цю процедуру коректно і плавно, як то кажуть «без шуму і пилу».
«Ми їхали-їхали і нарешті приїхали»...
Необхідність саме таких кроків повинні чітко усвідомити й самі власники-монополісти. Бо зволікання – «смерті подібно». І загрожує їм не лише фінансовими та репутаційними втратами, а й гнівом народним, що страшніший за будь-які санкції та банкрутства. За моїми суб’єктивними відчуттями, революції в українському футболі досі так і не відбулося, але запах її витає Будинком футболу вже тривалий час. Хоча й не зараховую себе до категорії людей, що є прихильниками класичних масових народних збурень і махання шашками, вважаю, що у вітчизняному футболі настав час здійснити саме революцію. Але абсолютно мирну, в кабінетах, санкціонувавши стратегічні і такі необхідні зміни та нововведення. Футбольна влада в Україні на найвищому своєму рівні повинна прийняти важкі, болючі, але дуже потрібні рішення.
Розумію, що буде надзвичайно важко. Розумію навіть чому буде важко проголосувати за ці дуже непопулярні ініціативи. Бо впродовж останніх 20-ти років вся українська футбольно-чиновницька братія (члени виконкомів, комітетів, інспектори, арбітри, агенти, директори та інші суб’єкти) годувалася з футболу, а саме – з рук олігархів та хазяїв клубів. І саме футбольні чиновники різних мастей (т. зв. «футбольні люди») спільно з олігархами створили цю наскрізь прогнилу систему. Систему, в якій послуговуються такими фразами, як «вирвати», «задушити», «прибити», «прихлопнути», «розвести», «зіграти договірняк», «три в три», «на контору», «футбольний кооператив». А ще там є своя валюта: «підйомні», «агентські», «на роботу з суддями», «газети» для чиновників і багато-багато іншого.
А чи задумувались ви, скільки грошей було потрачено на «роботу із суддями», на «ширпотребні трансфери» і зарплату третьосортних легіонерів? Скільки коштів було виведено з українського футболу та економіки на ці операції?
Не знаю чому мало хто звернув увагу на те, що осінню 2015 року в одній з футбольних передач ведучий у розпал дискусії назвав цифру в розмірі 100 млн. доларів США за 20 років, котрі клуби витратили на підкуп та стимулювання арбітрів. Гадаю, це мінімальна сума «корупційних витрат», реалії – ще більш сумні та загрозливі. Та вирахувати точні суми зі зрозумілих причин, не видається можливим. Тож будемо виходити з мінімальних показників.
За даними сайту transfermarkt за останні 20 років українські клуби витратили понад 800 (!!!) млн. доларів США на міжнародні трансферні операції (простіше кажучи на придбання футболістів-легіонерів). А баланс між витратами та доходами від цих операцій склав майже 100 млн. доларів, зрозуміло, зі знаком «мінус». І це кошти, що безповоротно виведені з української економіки за межі країни. А ще додайте сюди витрати на фонд оплати праці для іноземців (футболістів, тренерів тощо). Повірте, суми Вас просто шокуватимуть! Доходи (зарплати, премії, бонуси) лише одного Даріо Срни (нічого особистого, тільки цифри, приклад, як кажуть) за майже 13-річну кар’єру в Україні за приблизними та мінімальними підрахунками з відкритих джерел склали понад 50 млн. доларів США. А в іншого «шахтаря» Мірча Луческу – не менше тих же 50 млн. доларів тільки за 10 років. Тобто, сотня мільйонів «зелених» лише на двох «гірників». Заради справедливості зазначу, що ці двоє – найбільш оплачувані футболіст і тренер в Україні.
Неважко припустити, що за 20 років українські футбольні клуби витратили на зарплати іноземців і вивели з країни сотні мільйонів доларів США (переконаний, цифра впевнено прямує до мільярда доларів). Ось так господарювали в футбольній Україні різноманітні олігархи, чиновники, агенти та інші «керовники».
Для довідки. Середньостатистичне повнорозмірне футбольне поле зі штучним покриттям та супутньою інфраструктурою обійдеться в суму, не більшу за 300 тис. доларів США. Далі – рахуйте самі, скільки талановитих дітей, юнаків та молоді в Україні не отримали можливості займатися футболом, покращити свою майстерність, стати футболістом-професіоналом і робити успішним український футбол.
З огляду на мільярдні видатки на гру мільйонів, цікавою є відповідь на запитання: чого ж досяг український футбол за ті самі 20 років? На клубному рівні: виграш Кубка УЄФА («Шахтар»). На рівні національних збірних: успіхів – 0 (!). Можна, звичайно, «за вуха притягнути» чвертьфінал чемпіонату світу (2006 р., Німеччина), участь у фінальній частині чемпіонату Європи (2016 р., Франція), а також фінал Ліги Європи («Дніпро») та півфінал Ліги Чемпіонів («Динамо»). Євро-2012 не враховую, гадаю, з усім зрозумілих причин. Та давайте будемо чесними перед собою і майбутніми поколіннями: реальними досягненнями їх назвати аж ніяк не можна.
Опоненти можуть дорікнути, що «повішав усіх собак на олігархів», а де ж Федерація, держава в особі Міністерства спорту, що також повинні дбати про розвиток футболу. Повірте, нікого й не мав на меті вигороджувати: обидві системи в Україні – футбольна і державна – наскрізь олігархічні і створені саме українськими хазяями життя за їх образом і подобою. Відсутність рівних умов та правил гри, недотримання законів, просякнутість тотальною корупцією і здичавілим хабарництвом, підкупом суддів та чиновників, монополізація, тіньовий обіг грошей, договірний характер змагань тощо. Це лише дещиця асоціацій, що виникають у людини при згадці як про українську державу, так і про український футбол. Чи такий футбол нам потрібен?
Та хіба лише це можна закинути українським футбольним олігархам?
1). «Дикий грошообіг». Саме ці панове (а особливо: Ахметов, Суркіси, Коломойський, Ярославський) влаштували безкомпромісну «гонку озброєнь»: шалене роздування бюджетів, зарплат, видатків на трансфери тощо. Просто таки аморальним є те, що в країні, де середня зарплата в різні періоди складала 200-400 доларів США в місяць, вони платили футболістам і тренерам по декілька мільйонів доларів на рік, а гравцям молодіжних та юнацьких складів встановлювали зарплати по 20-25 тисяч доларів США на місяць. Що творилось в головах цих молодиків – уявити важко («Звони Ринату»). І саме ці четверо-п’ятеро повинні в першу чергу понести відповідальність за долю і стан українського футболу, а також за долі та трансформацію свідомості здібних українських хлопців, яких засипали грошима і яким просто «вбили» кар’єру.
Така поведінка «великих», без сумніву, спонукала інших учасників ринку (професійні клуби) грати за їх правилами, підвищувати зарплати та видатки, щоб бути хоч віддалено конкурентними. Хоча й одні та інші мали бути свідомими й розуміти, що ці видатки – абсолютно нічим не обґрунтовані: ані економічною ситуацією в країні, ані доходами клубів, ані ринком праці, ані досягненнями на міжнародній арені. Тобто в футбол ми грали в Україні, український, по-українськи, нічого не здобуваючи на міжнародній арені, не заробляючи практично нічого, а отримували наші футболісти як у Європі. Діяльність менеджерів клубів зациклена виключно на освоєнні грошей власника. Мотивації, завдання заробляти чи мінімізувати витрати у них практично ніколи не було. Як кажуть, «барин платит – гуляй, купечество!»
Питома частина грошообігу в українському футболі перебувала й понині перебуває в тіні. А непрозорість – перший крок до корупції. Принцип «для перемоги – усі засоби хороші» превалював над мораллю, порядністю, чесною грою. Уся ця нечисть і бруд виходили безпосередньо від власників та їх найближчого оточення. Чи хтось думає, що вони не знали, що корупція заполонила футбол, що й їхні клуби платять арбітрам, суперникам? Звичайно, знали. Але продовжували мірятись «товщиною грошових мішків і величиною амбіцій», були засліплені рівнем власної значущості.
2). Дух суперництва й боротьби. Хіба можемо говорити, що ці риси притаманні сучасному українському футболу? Конкуренція, по суті, є (та й була раніше) лише між двома клубами – «Динамо» та «Шахтарем». Усі інші учасники футбольного дійства – так собі, «підтанцьовка», фон, антураж. Власники грандів ніяк не зрозуміють, що лише за наявності сильного, конкурентного чемпіонату в їх клубів є шанси на здобуття вагомих міжнародних титулів. А кричати на всіх медійних майданчиках про те, що чемпіонат України для них нецікавий, неконкурентний, а потім забороняти орендованим футболістам виходити на поле, це вже, вибачте, блюзнірство. Виголошувати лозунги-гасла з претензіями на істини, і своїми ж діями вбивати залишки інтриги. Не занадто? А ще доводилось поспілкуватись з одним молодим орендованим футболістом одного з клубів-грандів, який розповів про пряму заборону тренерами «стелитися у підкатах» проти гравців клубу-орендодавця, бо можна на власній кар’єрі поставити хрест. «Дурними грошима», які сипались бездумно направо-наліво, і дикими та зухвалими рішеннями у нашому футболі фактично вбито fair play, знищено дух суперництва й боротьби. Не інакше як плювком в обличчя й душі вболівальників можна назвати безліч матчів без сенсу та змісту. Як приклад наведу такі: «Шахтар» – «Іллічівець», «Динамо» – «Говерла», «Шахтар» – «Олімпік», «Динамо» – «Арсенал», «Шахтар» – «Металург» (Д), «Шахтар» – «Зоря», «Шахтар» – «Севастополь» тощо.
Ми всі дружно нарікаємо: чому наш чемпіонат не транслюють закордонні телеканали, чому нема інтересу в європейських скаутів до нашого футбольного ринку. Та тому що, дорогенькі мої, окремі прояви цього гіпертрофованого видовища не можна показувати здоровим суспільствам і спільнотам – у глядачів можуть виникати психічні розлади.
3). Телевізійні гроші. Знову амбіції і знову «супереґо» призвели до того, що в нашому футболі так і не створено єдиного пулу телевізійних прав, а в результаті – якісного продукту під назвою «Чемпіонат України з футболу». Та й ринку медіа-прав у вітчизняному футболі по суті ніколи й не було. Два протиборчих табори поділили на дві частини футбольно-телевізійну монополію і кожен з них творить свій продукт, свою футбольну мораль, право на істину в футболі. Ніхто з цих двох гравців на цьому ринку не зацікавлений, щоб на нього прийшов хтось третій-четверий etc. А тим паче, іноземний телеканал. Так вони вже роками і «ганяють міжсобойчики». І кінця-краю цій суцільній маніпуляції не видно.
І те, що клубам, за останньою інформацією, запропонували сміхотворні 108 млн. гривень, свідчить тільки про одне: ані олігархічні футбольні клуби, ані олігархічні телеканали разом з олігархічною Лігою не спромоглися за стільки років створити якісний продукт, затребуваний як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках. Хоча згідно з телевізійними рейтингами матчі українського футбольного чемпіонату у вітчизняного телеглядача-вболівальника завжди стабільно викликають набагато більший інтерес, ніж європейські топ-чемпіонати разом взяті. За які, до речі, наші телемонстри справно сплачують немалі суми. Причому, там вони не сміють ставити умови, скільки клубів повинно виступати в чемпіонаті умовної Німеччини, о котрій годині розпочинати той чи інший поєдинок в умовній Англії чи які премії клуби умовної Іспанії повинні виплачувати футболістам. Купуючи права на показ будь-якого єврочемпіонату, українські телеканали покірно переказують кошти і навіть не сміють заїкатится про створення усіляких там комісій-груп з порятунку. А ще я абсолютно не впевнений у світлому майбутньому двох телекорпорацій-монополістів, що нині транслюють український футбол, якщо їх позбавити права на показ рідного чемпіонату…
Загалом, телевізійні гроші в українському футболі – окрема невичерпна тема, щодо якої маю своє бачення. Вона обов’язково стане предметом глибокого дослідження в наступній публікації. Причому, багато хто в цій країні буде дуже здивований результатами цього аналізу. To be continued…
4). Рекламна пауза. «Чому я повинен спонсорувати олігарха, в нього що своїх грошей не вистачає»? Це перша фраза, яка звучить від потенційного рекламодавця-спонсора, коли йому роблять пропозицію «зайти» в футбол. Переконаний, що з такою ситуацією-реакцією зустрічалися практично всі менеджери українських футбольних клубів. З іншого боку, всі розуміють, що в країні з такою кількістю населення, котре цікавиться футболом, потенціал ринку спортивного спонсорства (не меценатства і благодійності, наголошую) доволі значний. А тепер проаналізуйте, скільки комерційних спонсорів чи партнерів вдалося залучити українським клубам в епоху «олігархічного футболу»? Впевнений, що в грошах, ця цифра не дотягує й до 5-ти відсотків витратної частини бюджетів клубів.
«Мій час і нерви дорожче коштують, ніж його реклама», «Та я тобі сам заплачу ці смішні гроші, тільки не йди і не принижуйся перед ними». Рекламний футбольний ринок увесь час розбивався об стіну зухвалості й пихи – нікому з наших футбольних бонз ці «копійки» не були потрібні. Вони в той час керувалися іншими критеріями і жили іншими принципами. Та з плином часу наші футбольні олігархи суттєво «підздулися» і можливостей утримувати клуби стало небагато. Тому нині маємо ситуацію, коли і варто, і треба вишукувати шляхи фінансування клубів за допомогою в тому числі й рекламних та спонсорських грошей, і олігархи ніби дозріли до того, що футбол повинен сам на себе заробляти, а ринку, виявляється, нема. А його ніхто й не намагався створити. Усі купалися в розкоші й навіть не задумувались над тим, що завтра гроші можуть закінчитись або їх суттєво поменшає.
5). Прихватизація народних брендів. Не секрет, що більшість українських футбольних брендів було засновано ще в далекі радянські часи. А тоді все, що існувало на території 1/6 частині Земної кулі, як відомо, належало народу. Увага, запитання! Скільки грошей теперішні власники наших клубів сплатили в бюджет країни за придбання права на використання назви клубу у своїй діяльності та діяльності своїх підприємств-футбольних клубів? Миттєва відповідь: ані копійки! А тепер поясніть мені, сентиментальному, чому і за які такі заслуги, окремі фізичні особи свого часу безкоштовно (!) отримали у власність те, що створювалось за народні гроші (футбольні клуби та їх бренди)? А також поясніть, чому ті ж особи вирішують, коли ці клуби-бренди повинні померти?
А тепер панове, як казав один з кіногероїв, краще добровільно «поверніть награбоване в мозолисті руки» народу, без жодних реприватизацій, люстрацій і т. д.
6). Самодурство і авторитарний режим управління. Такий формат – невід’ємна частина життя українських клубів. Прикладів наводити не бачу змісту – гадаю, кожен з уболівальників чи представників мас-медіа мали не одну нагоду переконатися в існуванні такого явища. Лише заради того, аби позбутися процвітаючого в Україні футбольного тоталітаризму, потрібно переформатувати структуру управління нашими з вами улюбленими клубами.
А ще олігархи-власники клубів наплодили купу інших не таких впливових, але не менш зухвалих «нових футбольних олігархів». Не здогадуєтесь кого? Та в нас народ вже арбітрів, чиновників, агентів, футболістів, тренерів називає цим словом. Так, не у всіх з них є «заводи-газети-пароплави», а в усьому іншому (розкішне життя і стиль поведінки) вони мало чим поступаються «праотцям».
З огляду на вищенаведене, стверджую: олігархи нині несуть чи не найбільшу загрозу для майбутнього нашого футболу. Для них клуби з іграшок та забавок перетворилися на «валізи без ручок», які й нести важко й кинути шкода. Але рішення про те, кидати чи нести далі, власники знову ж таки прийматимуть одноосібно, ніхто не буде радитись з уболівальниками, Федерацією чи Міністерством. Особливо яскраво це помітно у світлі останніх подій з «Металургом» З, «Волинню», «Металістом», «Говерлою», «Дніпром». А до того – з «Металургом» Д, а ще до того – з «Арсеналом», «Кривбасом», ФК «Львів» тощо. А загалом за останні 20 років український футбол втратив майже 40 професіональних клубів (83 клуби у 1995 році, 44 – у 2015-му), які в більшості своїй були приватними іграшками своїх одноосібних хазяїв.
Будь-яка система у визначений час отримує свій історичний шанс, щоб довести свою придатність, успішність та необхідність суспільству. Олігархічна модель монопольного володіння та керування футбольними клубами яскраво продемонструвала усі вади і недоліки концентрації влади й центру прийняття рішень в одних руках. Час довів, що такій системі взаємовідносин у футболі, місце – на смітнику історії.
Треба лише позбутися комплексу, що український футбол взагалі помре з відходом олігархів. Мовляв, в такий складний для країни і футболу час власники все ж стараються утримувати на плаву клуби, не дають їм зникнути. Не вірю! І ви не вірте цим аргументам! Усі власники клубів – люди максимально прагматичні, а тому й прогнозовані. Вони заходили в футбол лише тому, що це свого часу було престижно й модно, додавало статусу, вводило в обмежене коло спілкування, давало преференції для бізнесу, можливість бути наближеним до влади та вгамувати свої гіперамбіції. Переконаний, що майже ніхто з них не буде утримувати збитковий та дотаційний актив, якщо доступ до державного та інших бюджетів буде обмежено чи перекрито, доступ до державних монополій та цілих галузей економіки буде заблоковано, монопольне становище їх бізнесів на ринках буде порушено. Тож рано чи пізно ці клуби опиняться на межі, а то й за межею виживання.
Взагалі, вважаю величезною, трагічною помилкою, що свого часу керівництво федерації і держави запустили в український футбол «здичавілих та знахабнілих олігархів», які діяли та поводили себе як люди «без запобіжників та гальм», котрі не знаходили для себе жодних стримуючих факторів. Оце й призвело до тієї катастрофи, яку нині з жалем і болем споглядаємо. І висновок – невтішний: чим довше українські товстосуми будуть володіти та керувати вітчизняними клубами, тим менше шансів на порятунок футболу в країні.
Як далі жити будемо?
У своїй недавній Концепції реформ в українському футболі запропонував, як на мене, цікаву модель переформатування структури власності футбольних клубів та управління ними. Мова йде про плавне запровадження обов’язкової регламентної норми про зміни в структурі власності українських футбольних професійних клубів. Починаючи із сезону 2016/17 – 25%+1 акція підприємства-футбольного клубу повинна належати офіційно зареєстрованим об’єднанням вболівальників. Ця частка статутного капіталу підприємства виконує функцію блокуючого пакету, без затвердження уповноваженими представниками не приймаються такі рішення: продаж частки у статутному капіталі клубу, продаж окремих активів клубу, отримання кредитів, затвердження стратегії розвитку клубу, затвердження завдання на сезон, затвердження бюджету. Починаючи із сезону 2019/20 – 50%+1 акція підприємства-футбольного клубу повинна належати офіційно зареєстрованим об’єднанням вболівальників.
Це не нова модель володіння та управління професіональними клубами. Наприклад, в Іспанії та Португалії клубами управляють socios, у Німеччині – члени клубного союзу. Дуже цікавим для української ситуації є саме німецький досвід, чия Bundesliga – найстабільніша футбольна ліга світу, а її клуби – приклади успішного футбольного господарювання. Для отримання ліцензії футбольний клуб, зареєстрований як акціонерне товариство, має належати «батьківському клубу» не менше, ніж на 50%+1 акція. Таким чином, зовнішній інвестор може розраховувати максимально на 49% акцій клубу. Однак вирішальне слово все одно залишиться за клубом, що належить уболівальникам.
До 1998 року німецькі клуби не були комерційними організаціями, відповідно, ні про яку приватну власність і бізнес мови не йшло. Єдиною формою підтримки було меценатство. Восени 1998-го Футбольний союз все-таки затвердив законність перетворення німецьких клубів в акціонерні товариства. Але спроби різномастих олігархів прорватися в футбол Німеччини були заблоковані правилом «50 + 1».
Правило «50 + 1» в ідеалі вирішило масу проблем сучасного футболу. Клуби отримували гроші від зовнішніх інвесторів, але були захищені від самодурства і авторитарного режиму управління. Той же «Газпром» щорічно платить «Шальке» по 16 млн. євро, але не намагається виходити за рамки спонсорства. Компанія FC Bayern München eV володіє 75-відсотковим пакетом акцій «Баварії», залишивши давнім партнерам Adidas AG, Audi AG і Allianz SE по 8,33% на кожного. При цьому кількість офіційних членів клубу зросла до 251 315 осіб. Далеко не всі з них мають право безпосередньо втручатися в життя клубу. Вони можуть хіба що скликати позачергові збори, отримують подарунки та знижки, але того ж президента «Баварії» вибирають п'ять тисяч обраних уповноважених представників. Borussia Dortmund GmbH & Co. KGaA через дочірні компанії взагалі володіє 94,90% акцій дортмундської «Боруссії». Причому, як зазначають експерти, економічно клуб з Північного Рейну-Вестфалії таким сильним, як в останні 10 років, не був ніколи.
Більше про Німеччину – ні слова! Розділяючи Ваш шалений скептицизм і песимізм, однозначно розумію, що Україна – далеко не Німеччина. Рівень життя та доходів населення, рівень інфраструктури та доходів клубів, економічна ситуація в країні, кількість людей, що займаються футболом, футбольної культури врешті-решт – все це не йде в жодне порівняння з Україною. Тим паче сьогодні. З одного боку, копіювати чийсь досвід – завжди б’є по власному самолюбству. З іншого – кажуть, що не потрібно придумувати велосипед, а використати те, що вже добре себе зарекомендувало і працює. І нема чого соромитися. Лише коректно адаптувати і покласти в родючий вітчизняний ґрунт. Причому за прикладом далеко ходити не треба. В нашій збідованій і замученій війною та різними кризами країні вже де-юре і де-факто створили клуб, котрий заснували і котрим управляють пересічні вболівальники та громадяни, а олігархи нервово курять з боку і споглядають, що з цього вийде.
Наразі – це клуб другої ліги і йому лише трохи більше, ніж півроку. Мова йде про Рівненський народний клуб «Верес», який за результатами першої половини сезону 2015/2016 р.р. посідає третє місце в найнижчому дивізіоні професійного футболу України. Зразу обмовлюсь, що не перебуваю в жодних трудових відносинах з цим клубом і не займаюсь його промоцією чи просуванням. Просто мені дуже подобається ця ідея. Її втілюють в життя мої товариші і дуже хочу, аби в них все вийшло. Бо сама поява й функціонування клубу в Україні, створеного на таких засадах, – це вже шалений успіх.
Почнемо з того, що за організаційно-правовою формою «Верес» – громадська спілка. В нашій країні, я впевнений, жоден футбольний клуб немає такої форми власності. А власники там – члени клубу. За трохи більше ніж півроку їх стало вже 3 500 чоловік. Купити клуб насправді неможливо і рішення про його ліквідацію (не дай Боже, таке станеться) будуть приймати згідно Статуту усі члени клубу. Клуб з перших днів свого існування запровадив прозору фінансову політику і звітність надається на сайті клубу після кожного домашнього матчу та щомісяця. Довелось побувати на одному з поєдинків у Рівному. Футбольний матч «Вереса» – це видовище і шоу для тих, хто на нього завітав з масою позитивних емоцій. І незалежно від результату матчу, вболівальники покидають стадіон (до речі, комунальний, і перебуває, м’яко кажучи, в не найкращому стані) в піднесеному настрої і з вірою в майбутні перемоги. Середня відвідуваність домашніх матчів – на рівні майже 4 тис. За цим показником «Верес» – беззаперечний лідер серед усіх команд ПФЛ (перша і друга ліги), а якщо взяти клуби УПЛ, то впевнено перебуває в Топ-10 найвідвідуваніших команд українського футболу в домашніх матчах. У Рівному відкрито клубний фан-шоп, а усі домашні і деякі виїзні поєдинки транслюються на місцевому телеканалі. На Рівненщину повернувся дух великого футболу. «Верес» нині – один з найвідоміших і найвпізнанваніших брендів у місті та області. Не дивно, що зараз у клубу 8 (!) комерційних партнерів та спонсорів. До співфінансування клубу долучено й місцеву владу.
Приклад «Вереса» може і повинен стати взірцем для наслідування загалом в нашому футболі. Звичайно, що кожному клубу потрібно творити власну історію успіху і модель оптимального функціонування. Проте ідея рівненського народного клубу яскраво демонструє свою життєдайність і перспективність. А віра в його майбутнє тримається на трьох китах: бажання суспільства, участь бізнесу та підтримка влади. Я б сюди ще додав величезний етузіазм, що присутній на всіх етапах виробництва футбольного продукту в Рівному.
Історія «Вереса» – це лише один яскравий доказ того, що «не олігархом єдиним» живе і може жити далі український футбол. Дуже хочеться все-таки застати еру народних футбольних клубів в нашій країні. Відсторонення олігархів і активне залучення якомога більшої кількості вболівальників до володіння та управління клубами – це хоча й складний, з багатьма невідомими, але шлях до успіху. Наснаги й оптимізму в цій ситуації повинен додавати значний потенціал аудиторії вітчизняних клубів, максимально лояльної до їх брендів, історії та традицій. Наявність практично в усіх українських професіональних клубів великої кількості вболівальників, ультрас, фан-рухів – надихає на успіх ідеї. Для мене українські футбольні фани – це люди, котрі змінили, захистили і зберегли країну. Переконаний, що саме на нинішніх ультрас долею й історичним шансом покладено місію переформатувати стосунки в українському футболі й розпочати нову епоху. Не маю сумнівів, що саме ультрас можуть і повинні розпочати процес «деолігархізації» та будівництва по-справжньому народних клубів. Великий Провідник свого часу сказав: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав!» Актуально, чи не так? Пацани, не проґавте цей шанс! Час справді настав.
«Дорогу здолає лише той, хто йде». «Не бійтеся бути святими!»
Ігор Дедишин