Увесь перший тайм Сергій Ребров стояв біля бокової лінії та розводив руками. Щойно Мігел Велозу втрачав позицію в центрі поля під час атаки – Ребров нервував. Щойно Андрій Ярмоленко залишався без підтримки на фланзі та втрачав м’яча – Ребров простягував руки. Щойно повільна атака Динамо обривалась задалеко від штрафного майданчика – Ребров починав незадоволено кричати та нервово розводити руками.
Ребров нічого не розумів, що відбувається з його командою. Гірше не може бути, коли тренеру бракує слів, аби виправдати невдачі команди.
Як і з Ман Сіті та Олександрією, як і з Дніпром, так у Львові Динамо занадто академічно розпочало гру. Спокійний контроль м’яча в середині поля, повільний перехід до атаки. У недавньому інтерв’ю Ребров висловив припущення, що його гравці можуть недооцінювати суперника. Дійсно, подібні слова щодо Олександрії чи навіть Карпат можуть бути справедливими. Але ж не з Манчестер Сіті.
Недооцінка та переоцінка суперника спільнокореневі слова, але насправді мають зовсім інше значення у тлумачному словнику. Усі весняні матчі Динамо було дуже схожі один на одного. Проте оцінювання суперника тут не має значення. У кожного з чотирьох поєдинків була своя передісторія, але це не заважало Динамо однаково вступати в гру.
Якщо знайти відповідь на доволі просте запитання довго не вдається, то залишається визнати одне: найпростіша відповідь правильна. Динамо розпочинає ігри саме так, бо отримує відповідну установку від тренерського штабу.
Звичайно, Ребров та його помічники ні в якому разі не вимагають від команди повільно розпочинати атаки, від гравців – довго приймати рішення та часто робити втрати. Насправді таких слів ніхто ніколи не говорить. Розумними словами це звучить по-іншому: ретельно готувати атаки, дорожити м’ячем, розхитувати оборону суперника у пошуках свого шансу. Чи не так Динамо намагалось грати навесні з усіма від Яя Туре до Євгена Банади?
Динамо справді завжди більше за суперника володіло м’ячем. Проте часто контроль м’яча підміняє поняття контроль за грою. Спокій та заспокоєння також різні слова. Проти Карпат був типовий приклад самозаспокоєння командою. Динамо упевнено контролювало м’яч в центрі поля, мало деякі гольові моменти ще при рахунку 0:0 та мало що дозволяло супернику. Проте лише однієї атаки Карпат вистачило для переоцінки ситуації на полі.
За рахунку 0:0, 0:1 та 1:0 виникає зовсім інше відчуття щодо спокійного контролю м’яча на своїй половині поля. Те, що цілком нормальне за нічийного рахунку, викликає роздратування, якщо починаєш програвати. Кому потрібні ті передачі на своїй половині поля, коли команда програє?
Хтось може назвати це стилем Динамо Реброва. Безперечно, впізнаваний стиль команді потрібен, але він має приносити успіх. Як у минулому сезоні, наприклад.
Починаючи з матчу проти Ман Сіті і дотепер, Динамо після перерви починало грати у зовсім інший футбол. Центральні захисники значно рідше «ретельно готували атаки». Команда почала швидше переходити до атаки та загострювати гру.
Саме це найперша різниця. Саме це дає право говорити, що у першому таймі гравці виконують установку на гру. Спочатку Динамо намагається тримати стрункість у діях, кожен виконує відведену для нього роль. Зворотній бік у тому, що замість того, аби грати у футбол, кожен починає підігравати. Це проблема, адже хтось має справді грати, аби йому починали підігравати.
(«Грати» у цьому значенні: брати ініціативу на себе, йти в обіграш, а не віддавати прості передачі ближньому; пасувати на загострення, а не намагатись зберегти м’яча.)
Денис Гармаш скинув зі своїх ніг кайдани командної гри, перетворившись після перерви у кращого гравця матчу. Його емоції та зарядженість були тими якостями, які змінили у другому таймі хід зустрічі. Виявилось, що просто грати вперед та активно атакувати набагато ефективніше, ніж тримати м’яча. Дивовижно.
Хіба, ні?
Ігор Бойко