Мунтян, Фоменко, Михайличенко, Заваров, Яковенко – видатні особистості, гравці, яких за всю історію українського футболу були одиниці. На полі ними захоплювалися, а ось чим ці люди дихають за його межами майже не знали. Та й не знають, чого гріха таїти. Цікаві живляться не завжди правдивими чутками, а чутки, переходячи з вуст у вуста, обростають домислами. Власне, така доля знаменитих – бути обговорюваними.
Ті історії, котрі презентую в цьому матеріалі, розповіли люди, яким схильний довіряти, найчастіше – безпосередні учасники подій. Розкривати імен своїх інформаторів, зі зрозумілих причин, не можу. А вірити цим «байкам» чи ні – особиста справа кожного.
Михайличенко
Олексій Михайличенко – олімпійський чемпіон, віце-чемпіон Європи, чемпіон трьох різних країн. Існує думка, що Валерій Лобановський перетримав обдарованого хлопця у динамівському дублі, інакше той міг розкритися ще яскравіше.
Питання, звісно, дискусійне і розмовам на цю тематику точно не місце в цьому матеріалі. Історію про ще молодого Льосика, як тоді називали Михайличенка київські вболівальники, переповів відставний офіцер КҐБ. Місце трафунку – будівля нинішнього Кабміну. У совєцькі часи там був кабінет головного комуніста України Володимира Щербицького. Володимир Васильович, як відомо, палко любив футбол і підтримував команду київського «Динамо» всіма можливими методами і засобами.
Якось на прийом до товариша Щербицького забажав потрапити талановитий, але ще не основний футболіст киян. На зустріч він записався попередньо – по-іншому в ті часи було неможливо. Коли в обумовлений час прийшов до приймальні, то не привітавшись ні з секретаркою, ні зі статним чоловіком, тим, хто мені через два десятки років цю історію розповів, Олексій відразу промовив: «Мені до Володимира Васильовича».
«Володимир Васильович ще зайнятий, - відповіли. – Зачекайте його у коридорі». Юнак обурився і вирішив зачекати безпосередньо в приймальні, всівшись на стіл, котрий стояв поруч. У цю мить у приймальню зайшов поважний генерал, теж каґебіст. «Молодий чоловіче, це що таке? Хто тобі дозволив сидіти на столі?» - обурився чоловік. «Ти що, не знаєш, хто я такий?» - так само фамільярно відповів нинішній спортивний директор «Динамо».
Чи впізнав генерал нахабу – невідомо. Але такого нахабства хлопцеві він не пробачив. Важкежний кулацюга кеґебіста блискавично влетів футболістові в голову. Удар був настільки важким, що блондин відразу опинився під столом, на якому щойно сидів.
Заваров
Олександр Заваров – віце-чемпіон Європи, володар Кубка кубків у складі «Динамо» і Кубка УЄФА в складі «Ювентуса». Настільки віртуозних, технічних, зі світлою футбольною головою плеймейкерів в Україні не було з часів Володимира Мунтяна, а після Заварова вочевидь не було взагалі.
Мабуть, не відкрию Америки, сказавши, що режимити Олександр Анатолійович не любив ніколи. Про походеньки Заварова й Гамули в Ростові ходять легенди. Олександрові пощастило більше: його як людину обдарованішу запросив до Києва Лобановський. Та відсутність вірного ще з луганських часів друга Заварова попервах не зупиняла. Він не змінювався.
Один з Олександрових партнерів за «Динамо» першої половини 80-х розповів, що терпець Лобановському ледь не урвався дуже швидко: «Здається, був 1983-й рік, зимові збори. Викликає нас якось Лобановський і каже: «Треба щось із Заваровим робити. Спробуйте вплинути, або будемо з ним прощатися». Точніше, Валерій Васильович був налаштований виганяти Сашка вже. Ледве тренера переконали, взяли Заварова на поруки».
Подальші успіхи Олександра у складі «Динамо» й збірної демонструють, що наука подіяла. Пригоди розпочалися, коли Заваров влітку 1988-го перебрався в «Ювентус». Там свого Михайла Комана, котрий контролював би гравців, не було. Відчувши повну свободу дій, Олександр, якого запрошували до Турина на місце Мішеля Платіні, поступово розв’язувався.
Кажуть, працівники клубу жахнулися, коли побачили роздруківку рахунків картки, якою новачок впродовж одного з перших місяців перебування в Італії розраховувався в супермаркеті. Вразила їх, наївних, кількість алкогольних напоїв, придбаних 27-річним футболістом. Чи варто дивуватися, що розкритися в Серії А сповна попри величезний талант Заварову так і не вдалося?
Фоменко і Мунтян
Михайло Фоменко – віце-чемпіон Європи-1972, вочевидь найкращий ліберо (останній оборонець, чистильник) в історії вітчизняного футболу. Володимир Мунтян – разом із Блохіним рекордсмен за кількістю титулів чемпіонів СССР (по сім), неперевершений плеймейкер. Разом Михайло Іванович і Володимир Федорович вигравали європейські Кубок кубків і Суперкубок.
Власне, історія, яку на правах конфіденційності розповів один із партнерів за зірковим «Динамо» 70-х, трапилася саме в легендарному 1975-му.
«Восени, незадовго до виїзду на матч 1/16 фіналу Кубка чемпіонів до Греції проти «Олімпіакоса» під час якогось застілля між Фоменком і Мунтяном виник конфлікт, - каже чоловік. – Міша банально відгупав Муню. Настільки, що обличчя розпухло до нерепрезентабельного вигляду. Звісно, до Греції Володя їхати в такому стані не міг. Але й Лобановському правди не розповів. Сказав, що спіткнувся, впав. Тоді ще Перетурін у «Футбольному обозрении» назвав Мунтяна порушником режиму. Коли команда повернулася, Валерій Васильович був сповнений рішучості відрахувати Володимира з команди. Та своє вагоме слово сказав Базилевич. Олег Петрович – дипломат, він зумів переконати Лобановського, що гарячкувати не варто. І не помилився ж. Мунтян виступав на серйозному рівні ще повноцінних два роки, приніс команді чимало користі».
Яковенко
Павло Яковенко – володар Кубка кубків-1986, прекрасний опорний хавбек, кар’єру якого суттєво попсували часті травми.
Нині, мабуть, можу пишатися, але тоді було не по собі. То був початок 2000-х, коли саме розпочинав журналістську діяльність у рідному Тернополі. Тоді серйозно взявся за діяльність місцевої футбольної школи, підіймав питання «ліплених» футболістів, наголошував на бездарності місцевих дитячих тренерів, не здатних готувати гравців високого класу. Крім того, надав розголосу свідомій руйнації місцевою владою в угоду футболістам картингової школи з давніми традиціями. Мало того, що «футболісти» тоді зруйнували, перевозячи вантажівками пісок для реконструкції футбольного газону, трасу в парку «Топільче», на якій займалися діти, так керівники школи хотіли ліквідувати секцію картингу взагалі. Мета – залишити в приміщенні лише представників футболу.
Після серії публікацій такого характеру в «Новій Тернопільській газеті» в редакцію зателефонував товариш Віктор Тригуба, колишній комсомолець, а в той час – член команди мера Анатолія Кучеренка, керівник управління освіти міської ради, головний куратор футбольного руху, ініціатор створення футбольного клубу «Тернопіль» (його першого скликання).
Забажавши поспілкуватися зі мною, розпочав чиновник з претензій, які стосувалися останніх матеріалів і звинувачень у їх замовному характері. Але тільки претензіями справа не обмежилася. Після того Тригуба почав вимагати, щоб через три дні я обов’язково з’явився на зустріч з заслуженим майстром спорту Павлом Яковенком, котрий прибуває з Києва саме для того, «щоб пояснити таким негідникам як ти, що у Тернополі футбол розвивається». «Якщо ти не прийдеш, я буду говорити про тебе на центральному телебаченні» - кричав у трубку Віктор Костянтинович.
То нині посміявся б і, не виключаю, післав би того товариша, якого не можу назвати паном, на три літери. Але тоді був молодий, з властивим часам кучмівщини тиском на пресу зіткнувся вперше, тому хвилювався неабияк. Підсилювало сприйняття розуміння, що нотації можу почути від людини, яку в дитинстві вважав кумиром, а вживу бачив лише раз – коли Павло Олександрович привозив до Тернополя ледь створену академічну групу хлопців 1985 року народження. Головний редактор газети Микола Мартинчук навіть у властивій йому іронічній манері радив, якщо не хочу, на те збіговисько не йти.
Ще тернопільский автограф Яковенка
Але набрався мужності й таки у конференц-зал ще старого Міського стадіону вирушив. Окрім мене, з журналістів на прес-конференцію тоді прийшло ще троє чи четверо придворних писак з державних ЗМІ, головним завданням яких було озвучення правильних запитань. Двох метрів, котрі свого часу зі своїми крилатими «учасники підняли прапор змагань і гра розпочалася» друкувалися у столичній пресі, забути не можу. То – Ярослав Мармаш і Богдан Дікальчук. Імена інших у пам’яті не відклалися.
За мікрофоном сиділи Тригуба, директор футбольної школи Володимир Філіп, голова міськспортуправління Ігор Підгайний і власне Павло Яковенко. Троє перших за старою партноменклатурною звичкою розпочали зустріч з тривалих звітів, котрими фактично апелювали до моїх матеріалів. Зате завдяки нетривалому вступному слову Павла Яковенка усі карти розкрилися остаточно. Павло Олександрович не був обізнаний у суті конфлікту (та й, мабуть, не хотів у нього заглиблюватися), а лише після кількох хвалебних слів на адресу фундаторів тернопільського футболу сказав: «Якщо тернополяни хочуть, щоб футбол у місті розвивався, цих людей треба підтримати на найближчих виборах».
Алилуйя! Наївний, тоді я ще й збагнути не міг, що моя критика зачіпала цих покидьків виключно тому, що через лічені тижні мали відбутися місцеві вибори, на яких вирішувалася доля мера Кучеренка і його посіпаки Тригуби. Власне, тоді й дізнався, що Яковенко колись христив дитину Віктора Костянтиновича і начебто саме через це так про його політичне майбутнє піклується.
Між тим, після завершення «зустрічі» ще встиг записати з Павлом Олександровичем невеличке інтерв’ю. Товариш Підгайний, який за тривалі роки паразитування на тернопільському спорті побудував хатинку і купив недешеву автівку, помітивши це, кинув єхидну репліку: «А на прес-конференції що води в рот набрав?»
Іван Вербицький