До цього Сергій 12 років виступав за «Динамо» і збірну СРСР, ставши одним із найкращих на своїй позиції за всю історію київської команди. Один із головних завойованих ним трофеїв - Кубок кубків 1986 року.
- Які вимоги Лобановський пред'являв до останнього захисника?
- Почну з того, що в дитячій школі я був нападником, в 13 років став кращим бомбардиром турніру «Шкіряний м'яч». Потім перейшов у півзахист, а захисником став уже в «Металісті». Завжди намагався грати надійно, з повною самовіддачею. Плюс, мав від природи гарну атлетичну статуру і високу швидкість. А ще засвоїв одну річ - кожна гра для тебе повинна бути схожа на останню. Ніколи, навіть ведучи в рахунку в матчах зі слабкими суперниками, не дозволяв собі розслабитися. Точніше, мені цього не дозволяли робити футболісти, які сиділи в цей час на лаві запасних. Я не був упевнений, що місце в складі мені гарантовано, хоча в той же час відчував довіру Лобановського. Найкраще вона проявлялася в найважчі моменти, після травм.
- Ви визнавалися кращим центральним захисником країни в період з 1981 по 1985 рік. Що, тоді дійсно не було гідних конкурентів?
- Класних гравців в радянському футболі завжди було більш ніж достатньо. Коли в «Динамо» виступав Анатолій Коньков, я діяв на позиції переднього захисника. На Кубку світу в Іспанії грав «персональщика». Номінальні позиції на полі в той час були досить умовні. Лобановський віддавав перевагу універсальним виконавцям. Правильність його напрямку зараз навіть не обговорюється.
- Який рік ви вважаєте найуспішнішим в кар'єрі?
- Їх було кілька. Сезон-1982 запам'ятався виступом за збірну СРСР на Кубку світу в Іспанії. У 1985-му і 1986 роках «Динамо» перемагало на європейській і всесоюзної аренах. На жаль, виступити на ЧС-1986 Мексиці мені не вдалося. Причиною стала травма ахіллового сухожилля, яка турбувала мене перед турніром упродовж декількох місяців. У січні 1986 року можна було зробити операцію, проте тривале відновлення повністю викреслило б підготовчий цикл і весняну частину сезону. Вирішив тренуватися і грати «на уколах», про що повідомив Лобановського. Все йшло успішно, команда здорово виступала в чемпіонаті, вийшла в фінал Кубка кубків... Розв'язка наступила в вирішальному матчі з «Атлетіко». Після зіткнення в кінці першого тайму залишив поле, а через кілька днів ліг на операційний стіл. Кубок світу дивився по телевізору в лікарняній палаті, а знову на поле вийшов лише в середині осені.
- У розіграші Кубка кубків ви зіграли вісім матчів. На якому етапі команда зрозуміла, що готова реально боротися за цей трофей?
- Найскладніше нам довелося в 1985 році. Тоді в основний склад влилися Василь Рац та Іван Яремчук, стали постійно виходити на поле Кузнєцов, Олександр Заваров, Павло Яковенко. Плюс ми, «старожили», - Блохін, Бессонов, Дем'яненко. Новому складу потрібен час, щоб зігратися. А часу якраз і не було, ось і довелося всі складності вирішувати по ходу сезону. Благо, підібралися прекрасні хлопці, для яких не було нездійсненних завдань.
- Чи вважаєте, зоряна динамівська команда 1986 року реалізувала себе повністю?
- На високому рівні ми змогли протриматися всього два роки. Ствердно відповісти на ваше запитання я міг би лише в разі завоювання Кубка чемпіонів в 1987 році. Морально ми до цього були готові, але пройти в півфіналі «Порту» не змогли, — цитує радянського футболіста офіційний сайт ФК «Динамо» Київ.