Петро Миколайович (Орлов, перший тренер, - «Футбол 24»
Із 17 років я записував тренування своїх наставників. Мені пощастило, що практично всі мої тренери працювали в одному напрямку, тож переді мною не постало запитання – в якому працюватиму я. Років у 29 я вже це знав!
У збірної України нічого не було. Жили у санаторії в Пущі-Водиці, тренувалися на полі ЦСКА… Думав, якого… я взагалі громадянство прийняв? Але поступово все налагодилося.
Це сталося за тиждень до матчу. У моєї сестри померла дитина, на яку довго чекали. Та ще й напруга перед «Ювентусом», дворазові тренування і так далі. Словом, поїхав дах. Через балкон – і в місто! Зустрівся із друзями з інших команд. Поїхав у лазню, попарився. Приїхав до відбою. Тренуватись не хотілося, не хотілося грати в «Динамо», хотілося просто поїхати додому.
Після цього було зібрання, на якому я відмовився від капітанської пов’язки – мовляв, не маю права після такого бути капітаном. Капітан так не робить. На що Лобановський відповів: «Не ти себе призначив, не тобі складати повноваження! Ти капітан команди, на носі у нас гра з «Юве», і крапка! Те, що відбулося, ми вирішимо. Потім. А поки проїхали, працюємо далі».
Якось Лобановський сказав, що погана та команда, яка залежить від однієї людини.
Ми жили в якомусь вакуумі. Нас оточували турботою. Якщо потрібно було купити квитки на літак, я звертався до адміністратора, і він їх привозив. А потім, коли ти закінчив, вже нікому не потрібен (я кажу не про «Динамо», а взагалі про футбол).
Щоб якось пояснити, чому я, капітан, не потрапляю до основного складу, хтось запустив інформацію в пресі, що я здав: мовляв, порушую режим, на моє місце хтось готується. Я до цього поставився по-філософськи. Чому? Тому що тоді було так: 4 травня тобі 29 років - і ти в порядку. А 5 травня тобі виповнюється 30 - і ти вже не готовий.
Як сказав Сабо: «Ти хороший, поки хороший».
Добирався до Трабзона транзитом через Стамбул. Потім на карту глянув: місто, виявляється, в якихось 200 км від Грузії і всього у 5 годинах на поромі від Сочі! Так, думаю, далеко із Союзу поїхав!
Приємно було пограти в Туреччині. Чемпіонат серйозний, повні стадіони, хороші поля, але загалом великого задоволення не отримав… Потрапив у бардак. Через годину після обіду могли вигнати на тренування, після гри могли зробити одразу два вихідних, а потім – після другого матчу два тренування, потім три вихідних, могли вивезти в гори, де ні полів немає, нічого немає
У 30 років, свідомо закінчуючи футбольну кар'єру, я вже вважався старим. Зате як приємно було, коли став молодим тренером!
Що стосується так званих «зірок», я взагалі не розумію цього слова. Для мене зірки - на небі.
Завдяки «Волзі» я стану більш уважно підходити до вибору місця роботи. Бази не було, але я казав - нічого страшного, аби поле було. І дійсно, якось справлялися. Але одна справа «справлятися», а інша - виконувати поставлені завдання.
Дехто вважає: подумаєш там, фінанси. А я зіткнувся з тим, що вони багато чого вирішують.
Дуже мало керівників на наших просторах, які мають необхідний терпець. Прекрасний приклад - Рінат Ахметов: коли Луческу всі критикували, він продовжував довіряти тренеру. Якщо ти довіряєш тренеру - ти з нього запитуй, але хоча б не заважай. А якщо ще й допомагаєш - взагалі супер.
Якщо не лізти глибоко в деталі і враховувати, що комусь подобається один футбол, а комусь - інший, то роботу тренера треба оцінювати виключно за результатом. Є результат, отже тренер усе робить правильно.
Чим би я не займався, завжди намагаюся виграти. Навіть якщо ми з вами будемо кидати папірець в урну з якоїсь відстані або про щось посперечаємось, не кажучи вже про азартні ігри.
Це самообман - думати про те, що без легіонерів можна побудувати конкурентоспроможну командуі добиватися з нею серйозних результатів в Україні і в Європі.
У чемпіонаті зустрічаються такі ігри, які не те, що дивитись не хочеться, а вони просто вбивають будь-який інтерес до футболу. І виникає запитання - ну навіщо ж той футбол так мучити?
Зі збірною щоразу повторюється одна і та ж історія - всі, ну або майже всі готові об неї ноги витерти.
Потрібно проявляти себе в міжнародних матчах. Зокрема і в матчах за збірну. Вийди і зіграй за країну і за себе. Але не продай себе, а досягни особистого результату через призму вдалої гри збірної. І на тебе звернуть увагу.
Гравець, який на три-чотири дні приїжджає в збірну, може і потерпіти з нічними дискотеками, розуміючи, що завтра його можуть вже не викликати. Хоча і на зборах всяке трапляється. Молоді ж люди! Хтось зірвався і поїхав кудись з бази. Тренер може це передбачити, «прочитати» по поведінці. Якщо не «прочитав» - треба дізнатися причину зриву.
Працюючи з молоддю, не треба забувати, що це вони зранку - гравці. А увечері у них думки які можуть бути? Через балкончик і - до дівчини. На дискотеку або ще кудись. Як кажуть: «Утром - молодежь, а вечером - хрен найдешь».
Так, я хотів працювати головним тренером (збірної України – «Футбол 24»
Якщо пам'ятаєте, у кого тоді не запитували, всі казали - ми хочемо, щоб залишився Калітвінцев. Але це було нікому не цікаво.
Як то кажуть: широко крокуєш - штани можеш порвати.
Улюблений колір - синій. Як море. І запах улюблений - це запах моря. Або йоду. З продуктів найбільше люблю м'ясо. Не важливо яке. Аби було добре приготоване. З напоїв віддаю перевагу білому вину, сухому.
Палив практично з дитячих років. Ховався, кидав. Коли був молодим, перепадало за це, але у нас в команді багато хто димів. Я курив, коли грав, а тепер, коли закінчив виступати, перестану?
Я - людина досить сентиментальна. Кожен день, звичайно, не ридаю, але якісь моменти, буває, до сліз доводять. Наприклад, коли плачуть діти.
Найщасливіших днів у мене було два. Це коли на світ з'явилися мої діти. У мене їх двоє - донька і син. А найбільш непростий день - 24 серпня 1992 року. Тоді загинув мій близький друг, футболіст Олег Крушин. Ми разом грали за «Ротор». Йому було всього 25 років. Автомобільна катастрофа...
Щоб бути вільним, треба мати свободу.
Боятися треба того, що може статися в житті. А смерті навіщо боятися? Що буде - те й буде.
Для мене Бог - у душі. Він живе всередині людини. А показухи в цьому питанні бути не повинно. Це дуже особисте.
Щастя - це коли всі близькі тобі люди живі. Думаю, так, я - щаслива людина.