Так вчиняють боягузи. І виправдань тут не може бути ніяких. Ви готували команду до турніру. Ви мали усі необхідні умови. Ви викликали всіх, кого хотіли – і тишком-нишком навіть тих, проти кого була частина футбольного суспільства. Майте ж мужність тепер прийти і відповісти за результати своєї роботи. За кадрові питання. За курортно-сімейний формат зборів. За тактику, яку вибирали на гру (конкретно – із Північною Ірландією). За все.
Але ні. На це мужності не вистачило. Ні у тренерського штабу, ні у керівництва федерації – міг би і Павелко прийти, розповісти про своє враження, про своє бачення подальшої долі збірної. Пане президенте ФФУ, ваша робота – не тільки поїздки на Євро і співання там гімну країни. Може, вам цього не пояснили, хтозна…
До речі, про федерацію. Думаю, ні в кого не виникає уже ніяких сумнівів, що матч з Польщею стане для Михайла Фоменка останнім на займаній нині посаді. Шевченко стане головним, як про це усі говорять, чи хтось інший – але Фоменка вже не буде. Такі результати не пробачають. І він сам це чудово розуміє. Принаймні, має розуміти. Так само, як розуміє і те, що збірна втратила всі, навіть теоретичні шанси на плей-офф – і поєдинок з поляками буде для команди товариським.
Ну так от тобі шанс. Вже останній. Шанс хоча б гідно піти зі своєї посади. Все одно ти це зробиш через тиждень чи місяць – але зробиш. То прийди на прес-конференцію і скажи: «Я залишаю свою посаду. На все добре». Можна взагалі нічого більше не говорити, але отак от відкрито попрощатися - це було б по-людськи. Який сенс чіплятися за оці от нещасні дні? Щоб повну зарплату за місяць отримати?
Хоча – чого можна чекати від людини, яка злякалася відкрито взяти до збірної контроверсійних персонажів, а потім по-злодійськи їх довикликала. Це теж – ставлення до роботи, до суспільства, до глядачів, уболівальників. Це все – частини одного великого пазла. Який, як відомо, може скластися лише так, а не інакше. Тому я зараз не кажу про те, що от би Фоменко зробив не так, а отак, взяв не тих гравців, а інших, вибрав би на гру іншу тактику. В цих словах немає ніякого сенсу. Про те, що Фоменку треба подякувати і попрощатися з ним – я писав ще в кінці 2013-го року. Зараз йому навіть дякувати немає за що – вихід з третього місця це не те що не подвиг, це навіть принизливо.
Але він міг хоча б зберегти обличчя – отаким от жестом. На жаль, для громадян СРСР (а ментально він – і не тільки він – там і залишається, і вся ця історія – це яскрава ілюстрація того, що совок, як і розруха, не в паспортах чи прапорах, а в головах, і нікуди вона звідти навіть за 25 років не ділася) фраза «зберегти обличчя» не значить абсолютно нічого. Для громадян СРСР піти з посади реально лише двома шляхами – ногами уперед на цвинтар чи в тюрму. Максимум – це як Хрущов, у примусову відставку. Культури «встати і піти, коли ти вже сам бачиш, що нічого не можеш зробити», у цих людей не іс-ну-є.
P.S. Повторю вчергове. Ніяких тренерів з України, ніяких Маркевичів, навіть Вернидубів чи Григорчуків. (Хоча останній ні до чого не прив’язаний в нашому футболі, це йому великий плюс.) Тільки іноземець, який не жив ні в совку, ні в постсовку, який не знає, що таке оспіваний футбольними чиновниками та бізнесменами менталітет. Який, в кінці кінців, розуміє, що тренерська робота – це і отакі от прес-конференції. Коли потрібно набрати мужності і вийти. Хоча б для того, щоб розпрощатися.
Хоча, звісно, треба починати з іноземців в ФФУ та УПЛ. Бо ідея про нове українське покоління, втілене у персони Павелка і Генінсона, прогнозовано перетворилася на пшик.