Коли постає проблема, тоді її треба вирішувати: шукати шляхи виходу, об'єднувати зусилля і приймати найбільш оптимальні рішення. Але бувають ситуації, в яких пошук вирішення проблеми – це процес переливання з пустого в порожнє. Одна таких ситуацій – то ситуація з клубом «Дніпро».
Можна зараз повторити ті ж речі, про які ми писали восени, потім – взимку. Але ж нічого не зміниться, лише вболівальникам команди додасться гіркоти. Бо проблема з «Дніпром» – це проблема не футбольної громади, а лише однієї людини, яка не зацікавлена в раціональному вирішенні цієї ситуації. Точніше, проблема ця стосується широкої маси причетних до футболу людей, але абсолютно всі важелі впливу знаходяться в руках одного одіозного чолов'яги.
«Дніпро», швидше за все, зникне. Бо якби Ігор Коломойський був зацікавлений в продовженні функціонування клубу, то ця зацікавленість виливалася б в бодай якісь раціональні дії. Тим паче, що основа під ці дії уже заклалася наче сама собою. Команду тренує уже давно не Хуанде Рамос, склад наповнений давно не Джуліанами і Стрінічами, а завданням команди є не чемпіонство. Тобто, «Дніпро» вже розплатився за колишні проблеми перспективами, а також руйнуванням тієї структури, яка не так давно підносила клуб до рангу міцних європейських середняків. Зі структури, яка потребували немалих фінансових вливань, «Дніпро» перетворився на структуру, цілком відповідну до нинішніх економічно-фінансових умов України.
Здавалося б, розрахуйся з боргами, які за олігархічними мірками не є шаленими, відпусти Мирона Маркевича – і починай все з чистого листа: з новим амбітним, але з помірними апетитами тренером, з молодими вихованцями академії як основою першої команди, з цілком підвладними видатками. Але Ігор Коломойський цього не робить: навпаки, ситуація набула ознак неконтрольованої, і клуб планомірно йде до своєї загибелі.
Причини такої холоднечі олігарха до колись милого для нього футболу навряд чи вдасться описати, не маючи інформації з перших вуст. Звісно, є приклади з баскетболом, в який Коломойський також вкладав кошти, а потім банально викинув свою іграшку так, як викидає зараз «Дніпро». Є приклади футбольні – з Запоріжжя, Кривого Рогу, Ужгорода, де в інвесторів просто відпало бажання вкладати у футбол гроші. Є приклад з Харкова, в якому футбольний клуб став авансценою фінансових махінацій бандита. В Дніпрі ж – своя історія, в якій не останню роль відіграють й принципи тієї людини, на якій трималася вся структура.
З цієї ситуації навіть уроку не винесеш, бо вона зайвий раз висвітлює лише те, що ми вже й так давним-давно зрозуміли: доки футбол буде іграшкою в руках олігархів, до тих пір планомірного збалансованого розвитку не переживатиме жодна з футбольних структур країни.