Поки футбольна Європа спостерігає за вирішальними поєдинками Євро-2016, вони думають. Думають на чолі з Семеном Йосиповичем. Пан Альтман і очолюваний ним комітет збірних команд начебто визначаються, яка кандидатура на посаду наставника збірної оптимальна. Що левова частка футбольної України бажає бачити на цій посаді Мирона Маркевича, їх якщо й хвилює, то не надто сильно. З тренером наша найвідкритіша за історію Федерація визначилася ще тоді, коли на початку поточного року втулила Михайлові Фоменку помічника.
Власне, перед публікацією цього матеріалу UA-Футбол, аби не виглядати голослівним, свідомо провів серед своїх читачів опитування. Ми запропонували українцям обрати свого фаворита поміж найобговорюваніших претендентів на посаду наставника головної команди. Як і очікувалося, лідирує з величезною перевагою наразі ще чинний тренер «Дніпра». Втім, виглядає, що тіньовий керівник ФФУ Григорій Суркіс ці заклики знову, як і шість років тому, спробує проіґнорувати і посадити на тренерський місток чергового представника дружної динамівської сім’ї.
Взимку 2010-го було те саме, однак під тиском громадськості Григорій Михайлович і його кишеньковий виконком змушені були поступитися. Маркевича таки призначили головним, але відразу після обрання тоді повноцінний очільник ФФУ Суркіс-старший безапеляційно заявив, що не вважає таке рішення правильним. Григорій Михайлович визнав, що прийняв позицію більшості. Та торжество демократії завершилося дуже скоро, коли з попелища з допомогою давніх львівських друзів Мирона Богдановича підняли справу про начебто договірний матч між «Металістом» і «Карпатами» в 2008-му.
Шиту білими нитками справу адвокати харківського клубу розбили вщент, але Спортивний арбітражний суд Лозанни стараннями головного прокуратора зі сторони ФФУ Ігоря Кочетова прийняв дивне рішення про дискваліфікацію слобожанського клубу. Маркевич такого приниження не витримав і подав з посади наставника збірної у відставку, провівши біля керма головної команди країни лише чотири матчі.
Нині обставини складаються так, що громадськість своє вагоме слово може сказати вдруге. Керівництво ФФУ з кумом Андрія Шевченка на чолі і традиційно кишеньковим виконкомом у статусі ілюзії демократичності процесу може битися лобиґою в стіну, але іґнорувати думку громадськості безкінечно не ризикне. Інакше час, коли «футбольний Майдан» нарешті відбудеться, й увесь непотріб буде змитий до стоку, може настати раніше, ніж комусь це здається насправді.
Інша річ, чи захоче вдруге зв’язуватися з тими людьми, на яких він вже одного разу обпікся, сам Маркевич. Так чи інакше, спробую виділити шість факторів, які роблять кандидатуру Мирона Богдановича на даному етапі єдино прийнятною.
Фактор перший. Досвід
Маркевич працює тренером з далекого 1977-го, коли він у статусі граючого наставника очолив друголігове луцьке «Торпедо». Закінчивши Вищу школу тренерів у Москві, Мирон Богданович спершу повернувся до Луцька і з 1984-го безперервно працює на посаді наставника впродовж уже 32-х років. «Карпати» з Маркевичем на чолі вийшли до фіналу Кубка України в 1993-му і здобули бронзові нагороди чемпіонату України-1997/1998. «Металіст» у 2006-му Мирон Богданович прийняв у статусі аутсайдера елітного дивізіону, а перетворив усього через два роки в призера національного чемпіонату, потім вивів до чвертьфіналу Ліги Європи і кваліфікації Ліги чемпіонів. Збірна України під керівництвом Маркевича провела чотири товариських матчі – перемогла литовців, румунів і норвежців і зіграла внічию з голландцями. Проте головним у тому відрізку був не результат, а якість гри команди. Виявилося, що Україна може грати в привабливий футбол, диктувати умови і тримати м’яч, а не обмежуватися пустопорожньою біганиною.
Фактор другий. Прогресивність
На відміну від більшості своїх ровесників, за плечима яких майже 40 років тренерського досвіду, Маркевич не обмежує своє футбольне світобачення догмами. Перед тим як очолити «Металіст», Мирон Богданович їздив до Італії й Німеччини, спостерігав за тим, як ведеться тренувальний процес провідних клубів цих країн, з середини. Власне, в період цієї витраченої на самовдосконалення паузи Мирон Богданович визначився з оптимальним для себе стилем гри і ці ідеї успішно втілював у «Металісті» часів Олександра Ярославського. Проте в «Дніпрі», коли в силу обставин і відсутності потрібного кадрового ресурсу грати в улюбленій манері було неможливо, Маркевич швидко перелаштувався під можливості футболістів, які є під рукою. І вийшов з ними до фіналу Ліги Європи.
Фактор третій. Мотиватор
«Дніпро» зразка сезону-2015/2016 можна назвати феноменом. У тому аспекті, що команда, яка не отримувала зарплати понад півроку, не мала єврокубкової мотивації і гарантій стосовно майбутнього, зуміла в 12-ти матчах відіграти шестиочкове відставання від «Зорі» і посіла третє місце. При цьому дніпряни перелаштувалися на Маркевичів стиль гри, заграли яскраво й ефектно. Другий сезон поспіль Маркевич згуртовував команду навколо внутрішньої мети в ситуації, коли власник клубу не приховував повної апатії.
Фактор четвертий. Сміливі рішення
Очоливши збірну в 2010-му, Мирон Богданович не побоявся ввести до складу цілу групу новачків, серед яких варто виділити зовсім юних Євгена Коноплянку та Романа Зозулю, а також львів’ян Артема Федецького, Ігора Худоб’яка та Ігора Ощипка. Маркевич не зациклювався лише на футболістах з топ-клубів, а звертав увагу на низи. У Мирона Богдановича немає притаманної представникам дружньої динамівської сім’ї зверхності стосовно всіх, хто на київському рівні не грав.
Збірна України перед матчем з Румунією. 2010-й рік
Крім того, при Маркевичі як командний гравець у збірній проявив себе Олександр Алієв. Виявилося, що цей розбещений хлопчина здатен не тільки бити штрафні, але й грати в колективний футбол, роздавати передачі. В принципі, Мирон Богданович славиться вмінням знаходити спільну мову з обдарованими, але не надто дисциплінованими гравцями. Найпоказовіший у цьому контексті – приклад Олександра Рикуна. «Повірте, з усіма можна працювати – з Алієвим, Мілевським чи Рикуном. Важливо сприймати їх за людей», - сказав торік Мирон Богданович в інтерв’ю.
Фактор п’ятий. Рівновіддаленість від олігархів
Маркевича не назвеш ні людиною Суркіса, ні людиною Ахметова. Власне, щоб мати на Мирона Богдановича бодай якийсь вплив у 2010-му, Григорій Михайлович нав’язав у тренерський штаб збірної свою людину – Юрія Калітвінцева. Однак цей нюанс лише підштовхнув Маркевича до відставки. Мирон Богданович звик приймати рішення самостійно і категорично не сприймає найменшого керівного диктату. При виборі складу він керується суто футбольними аспектами, а отже не допустить ні новачка Зінченка в ендшпілі одного з ключових матчів відбірного турніру, ні рекордсмена збірної на заключних секундах виступу у фінальній частині Євро.
Фактор шостий. Патріотизм
Маркевич – один з небагатьох представників українського спортивного істеблішменту, завжди проявляв свою громадянську позицію. Мирон Богданович не побоявся вийти на сцену Майдану в 2004-му, був на стороні сил Світла під час Революції Гідності й досі підтримує бійців, які боронять наші кордони від російських окупантів на сході нашої держави. Маркевич не заплямував свого імені посвятами перемог «прем’єр міністрові Вікторові Федоровичу Януковичу», не ганьбився участю в жодному з політичних проектів, а завжди залишався Українцем, Громадянином і Патріотом з великої літери. Патріотом, яких біля керма нашої збірної не було ніколи.