Перш за все - це заповнений на третину (в кращому випадку) стадіон. На матчах одеського «Чорноморця» з київським «Динамо» я бував у «перлині біля моря», напевно, раз двадцять - і завжди трибуни не вміщали навала глядачів, люди мостилися один у одного на головах.
Якщо відкинути в сторону міркування про раптове відмирання інтересу до футболу (такі явища складаються роками), то перше, що спадає на думку - це, з одного боку, катастрофічне збіднення населення, а з іншого - недоречна в даній ситуації спрага господарів стадіонів зривати куш масніший. Але це справи поправимі. Моє покоління пережило небачену в підмісячному світі війну і роки відродження з попелу народного господарства, коли гроші водилися виключно у ватажків бандитських формувань - як легальних, які намертво схопили владу за лекалами Леніна-Сталіна, так і у розбійників з прохідних дворів та трамвайних злодіїв. Та пора ненависті і поголовних смертей плодила це плем'я цілодобово.
Зате на матчах чемпіонату СРСР всі ми, «червоні» походженням, вихованням і духом, бандитствуючі від нестачі розуму, нерідко ж - непереможних обставин, - всі ми сиділи пліч-о-пліч щільними рядами. Бо ціни на квитки встановлювалися органами влади, а не жадібними до втрати розуму родовими буржуїнамі. Чого-чого, а щирих симпатій до робочого люду у сталінської когорти було хоч відбавляй.
Нинішня збитковість ліплення футбольного видовища, яка гримнула раптово, відлякує тих багатіїв, хто займався цією справою без якого б то не було фанатизму. Але футбол тим і знаменитий, що бере в полон індивідуумів, відданих цьому своєму захопленню до гробової дошки. Благо серед чоловічої статі завжди вистачало однолюбів.
Зібратися б таким людям разом та намітити шляхи виходу з положення, що загрожує на десятиліття відкинути назад професійний футбол України. Отрута у вигляді напівпорожніх стадіонів в змозі знищити ціле покоління потенційних «футбольних вболівальників».
Валерій МИРСЬКИЙ