Шість голів у п’яти матчах чемпіонату та Кубка України. І це – упродовж жовтня та початку листопада. Динамівський талант Роман Яремчук, який виступає на правах оренди за «Олександрію», увірвався у реєстр найкращих снайперів сезону, а також переписав історію. Перший із двох його голів у ворота «Ворскли» виявився найшвидшим за увесь час існування українського елітного дивізіону. Двічі Яремчук забивав і «Шахтарю». Проте у списку запрошених на матчі збірної України проти Фінляндії та Сербії його прізвища не виявилося. І це при відчутному дефіциті забивних форвардів!
Такий стан справ не засмучує Романа Яремчука.
«Я ще молодий, головне – прогресувати»,
– бадьоро заявляє він. Цей хлопчина – розумний не по роках. Із непростими випробуваннями він зіткнувся вже в 11-річному віці, коли покинув батьківський дім у Львові і поїхав у динамівську академію. Там пройшов серйозний футбольний вишкіл і справжню школу життя.«Засмучувати «Шахтар» – завжди задоволення»
– Романе, статистика ваших останніх 5 матчів вражає: ви забили 6 голів. Цей період – найкращий у житті?
– Звичайно, приємно забивати голи у Прем’єр-лізі. Хоча у мене була висока результативність і в «Динамо» U-21. Забивати в елітному дивізіоні України все ж приємніше. Зараз переживаю дуже позитивні емоції. Хочу, щоб вони продовжувалися якомога довше.
– Який із тих шести голів вам самому сподобався найбільше?
– Кожен гол для мене важливий, бо в нього вкладені старання всієї команди. Я, як наконечник, повинен завершувати кожну атаку. Для мене немає поділу на «красивіший» чи «менш красивий». Кожен з них важливий для мене і команди. Хочеться частіше забивати дальніми ударами, як це вдалося із «Дніпром». Але, за великим рахунком, немає значення.
– У Полтаві вам вдалося відзначитися через 7,8 секунд після стартового свистка. Пережили приємний шок?
– Чесно кажучи, спершу не звернув увагу на те, що це може бути рекордом. Вже потім, коли приїхав додому, мені сказали: є абсолютний рекорд! Особливо позитивних емоцій не було, бо ми втратили 2 дуже важливі для нас очки. Якби рекорд співпав із перемогою – було б значно приємніше.
– Як гадаєте, ваше досягнення реально перевершити?
– Важкувато буде, але можливо усе (Усміхається). Можливо, десять років тому також сумнівалися, що хтось поб’є рекорд Косиріна. Проте це сталося.
– «Олександрія» якось віддячила вам за високу результативність?
– Я – форвард, це моя робота. Захисникам же не віддячують. Неважливо – 20 мені років, чи 30 – я повинен забивати голи у Прем’єр-лізі і бути корисним для команди.
– Ви двічі змусили капітулювати голкіпера «Шахтаря». Як вихованець «Динамо», відчули у цю мить особливу насолоду?
– Забити «гірникам» у чемпіонаті було трішки приємніше. Але якихось особливих емоцій не відчував, зараз я – гравець «Олександрії». Засмучувати «Шахтар» – завжди задоволення. Це – найсильніший клуб України, бренд.
– Лише одним м’ячем поступаєтеся лідерам бомбардирських перегонів – Мораєсу, Коломойцеві і Феррейрі. Чи ставите собі за мету стати найкращим снайпером чемпіонату України?
– Найголовніша ціль, яку ставлю перед собою – прогресувати у кожному матчі, додавати у майстерності. Звичайно, хочеться забивати якомога більше. Якщо продовжуватиму працювати над собою так, як потрібно, голи будуть приходити.
«Із Шевченком поки що не спілкувався»
– Які цілі перед «Олександрією» у цьому сезоні?
– Хочемо потрапити у першу шістку. Кожен футболіст, кожен член команди робить для цього все можливе. Якщо продовжимо в такому ж дусі – це нам вдасться.
– Як щодо здобуття путівки у єврокубки?
– Станом на сьогодні маємо потрапити у першу шістку, а потім спробувати піднятися вище. В «Олександрії» зараз важкий календар, але намагаємося брати очки в кожному матчі.
– Дебют «Олександрії» у єврокубках виявився невдалим. Довго страждали через фіаско?
– Скажу так: якщо б ми з «Хайдуком» грали зараз, результат цих матчів був би зовсім іншим. Тоді ж ми лише входили в сезон і, якщо можна так сказати, були трішки неготовими до такого суперника.
– Які у вас відносини із Володимиром Шараном? Чим вам імпонує цей тренер?
– У нас нормальні робочі стосунки. Він – тренер, я – гравець. Він каже, що робити, я виконую. Володимир Богданович є для мене авторитетом у команді, дуже його поважаю. Вдячний тренеру за те, що дав мені шанс пограти на такому високому рівні.
– Нещодавно Шаран припустив, що ви можете не дограти сезон в «Олександрії» і вже взимку повернетеся в «Динамо». Справді?
– Не хочеться на цю тему розмовляти. Я – гравець «Олександрії». Як буде далі – не знаю, бо розмови про це ще не було. Поки що хочеться бути в «Олександрії» і прогресувати з цією командою.
– Попри високу результативність, вас не викликали у збірну України, причому – навіть у молодіжну команду. Як ви відреагували? Образливо було?
– Ні. Я працюю. Все нормально. Не звертаю на це увагу. Я – молодий, мені лише 20 років, у мене не таке відоме прізвище. Найголовніше – прогрес, тоді й запрошення прийде. Особливо на цьому не зациклююся.
– Підтримка від вболівальників, одноклубників додає сил, чи не так?
– Так, це надихає. Вже є певна планка, нижче якої опускатися у своїй грі не можна. Треба працювати з потрійною самовіддачею.
– Андрій Шевченко вже спілкувався з вами?
– Поки що ні.
– А хтось із представників тренерського штабу збірної України?
– Ні.
«Не міг повірити у смерть Белькевича»
– Повернімося до «Динамо». Зважаючи на теперішні проблеми столичної команди з атакою, чи відчуваєте у собі сили допомогти їй у найближчій перспективі?
– Важко вам відповісти. Справа в тому, що не хочеться розмовляти про «Динамо», поки я є гравцем «Олександрії». Звичайно, це рідний для мене клуб, прагну там грати. Але дивлячись на те, як склалося життя, цього не можу зробити. Зараз я там, де маю бути. Дуже радий, що потрапив в «Олександрію».
– У «Динамо» ви працювали пліч-о-пліч із Лукашем Теодорчиком, який роззабивався за «Андерлехт». Чи було у вас тоді враження, що це – гольова машина?
– Коли ми працювали на зборах, на тренуваннях, то, безперечно, я бачив, що це – великий професіонал свого ремесла. На кожному тренуванні Лукаш надзвичайно заряджений, щоб забити гол. Дивишся на нього, і хочеться й собі почерпнути такі якості. Я знаю, що ті голи, які він зараз забиває – не випадкові. Це таранний і дуже вмотивований нападник.
– З ким із гравців «Динамо» ви на постійному зв’язку?
– Із Микитою Бурдою. Зі старшими гравцями поки що не налагодив контакт.
– Сергій Ребров телефонував вам після того, як ви перейшли в «Олександрію»?
– Ні.
– Свого часу ви грали під керівництвом двох легендарних білорусів – Валентина Белькевича та Олександра Хацкевича. У чому полягала принципова різниця їхніхтренерських методів?
– А вони обоє не відрізнялися – були, наче єдине ціле (Усміхається). Навіть думали однаково. Ці тренери – одні з найважливіших людей для мене. Вони зробили величезний внесок у те, щоб я здійснив помітний крок у своїй кар’єрі. Хацкевич і Белькевич – люди з великої літери і професіонали своєї справи. Недаремно Олександр Миколайович зараз очолює збірну Білорусі.
– Даруйте за болюче запитання, але як ви пережили смерть Белькевича?
– Чесно? Дуже, дуже важко. Не міг у це повірити. Ми під його керівництвом ставали чемпіонами U-19, а я – найкращим бомбардиром. Словом, пережив найкращі емоції у своєму житті на той момент. Потім – смерть. Так сталося… Це життя, потрібно змиритися.
«Прочитав Ібрагімовіча, візьмуся за книгу Пірло»
– Ви зростали у Львові, займалися в школі «Карпат». Мріяли про кар’єру в цьому клубі, чи одразу ставили собі більш високу планку?
– Мій батько був футболістом (хавбек Олег Яремчук виступав у львівських «Карпатах» та «Динамо», дрогобицькій «Галичині», комарнівському «Газовику» та інших клубах 1990-х – початку 2000-х, –
«Футбол 24»
). Я за ним спостерігав і також кортіло стати професіоналом. Не зациклювався на «Карпатах». Мені було 9-10 років, тож я про це не думав. Коли згодом перейшов у «Динамо» і закінчив динамівську школу, прийшло розуміння – хочу тут залишитися, це мій рідний клуб. Але ситуація склалася так, що мені потрібно було покинути Київ.– Вас не відлякувало від футбольної кар’єри, що батько іноді не отримував зарплати, що мучився із травмами?
– Можливо тато переді мною цього не показував. У моїх очах він завжди був сильним. Можливо, батько й не виступав у великих командах, але був бездоганним професіоналом. Я б хотів бути таким же профі.
– Зараз допомагає вам порадами?
– У мене і з батьком, і з усією сім’єю – мамою, братом – дуже міцний зв’язок. Ми аналізуємо мої матчі, обговорюємо, що вдалося, а що – ні. З татом я пліч-о-пліч кожного дня.
– У «Динамо» ви поїхали у віці 11 років. Наскільки важко було?
– У динамівській академії на Нивках створені всі умови для того, щоб молодий футболіст міг зростати як гравець і як людина. Звичайно, спочатку було важко без батьків. Але коли став трішки старший і самостійніший, то зрозумів, що це дуже хороша школа життя. То такий переломний момент, у якому сформувався мій характер.
– Ви полюбили Київ, чи все ж Львів залишається для вас найкращим містом?
– Львів – це місто, в якому мені завжди комфортно, де мене приймуть батьки, родичі та друзі. Але я звідти поїхав і свої найкращі моменти пережив саме в Києві. Тому столиця – найрідніше місто для мене, станом на теперішній момент.
– У вашому віці футболісти мають багато спокус – дівчата, дискотеки, автівки… Як ви протистоїте цим радощам молодості?
– У мене є кохана дівчина. Ми з нею зустрічаємося вже 5 років. Вона зі мною пройшла вогонь, воду і мідні труби (Сміється). Любить футбол і знається на ньому. Словом, дивлячись на те, як мене виховали батьки, академія «Динамо», у мене ніяких таких спокус не виникає.
– Вас дуже важко розшукати у соцмережах…
– Я зареєстрований тільки у «ВКонтакте». Чи багато там шанувальників? Ні, я створив цю сторінку суто для себе – щоб спілкуватися з друзями.
– Що читаєте?
– З книг нещодавно прочитав автобіографію Ібрагімовіча. На черзі – книга Андреа Пірло. Обов’язково знайду час, щоб її прочитати. Книжки такого плану я дуже люблю. Щось інше читати – не так цікаво, це не моя стихія.
– А що слухаєте?
– У музиці вподобання дуже різні: від репу до «Океану Ельзи».
– Який фільм нещодавно переглянули? Або серіал? Можливо, підсіли на «Нарко»?
– О, «Нарко» якраз дивлюся! Наразі дійшов до сьомої серії першого сезону. Це, звичайно, дуже сильний серіал. Починає «затягувати» (Усміхається). Фільми дивлюся рідше, бо в Олександрії немає кінотеатру. А ось в Києві ходили в кіно регулярно.
– Тим не менше, в Олександрії не нудьгуєте?
– Спершу було важкувато, але зараз я вже звик. Почуваюся комфортно.
Олег Бабій