На моїй вже досить довгій пам’яті було лише два насправді гідних «прощальних матчі» вітчизняних футболістів. Перший — на честь Льва Яшина в Москві 1971 року на переповненому стадіоні імені Леніна. Проти збірної СРСР на поле вийшла «збірна світу», за яку грали Ейсебіо, Чарльтон, Мюллер. Бракувало лише Пеле, а так був повний комплект. Другий відбувся 1989-го в Києві. Проводжали Олега Блохіна. Знову була збірна СРСР і «збірна світу». Щоправда, більшість зарубіжних «зірок» були «другої свіжості». Про приїзд Платіні чи Марадони не було й мови, а частина тих, хто приїхав — Брайтнер, Антоніоні, Дірсеу, Рошто, Пфафф, — уже практично завершили кар’єру. Але 100 тисяч людей на головному київському стадіоні були задоволені.
Чи можливий матч першого чи хоча б другого формату із двох наведених вище на честь Олександра Шовковського? Відповідь очевидна — ні. Яшин та Блохін були володарями «Золотого м’яча», їх знав увесь світ. За всієї поваги до Шовковського, слід визнати: за межами України він аж ніяк не «зірка». Плюс нині інші часи — за приїзд на гру гравця «Челсі», «Мілана» чи «Ювентуса» слід платити величезну страховку. Це в тому разі, якщо футболіст погодиться. Проводити на честь нашого легендарного воротаря «матч ветеранів» на гарантовано напівпорожньому стадіоні? Вже 20 років такі поєдинки не збирають більше 5 тисяч глядачів навіть у райцентрах. І що за радість милуватися товстими повільними «ветеранами»?
Гідними проводами Олександра Шовковського з великого футболу, які він, безсумнівно, заслужив, міг би бути аншлаговий поєдинок на «Олімпійському», де 70 тисяч людей могли б його вшанувати або перед матчем, або в перерві. Але для цього треба, щоб «Динамо» зібрало на свою гру повний стадіон. Враховуючи, що й фінал Кубка України, куди динамівцям ще слід потрапити, і Суперкубок України пройдуть цього року не в Києві, варіантів найближчим часом немає. А регламент поєдинків Ліги чемпіонів досить жорсткий. Вставити туди прощання з футболістом буде непросто. Те ж саме стосується офіційних матчів національної збірної.
У принципі, нагоду можна знайти — поспішати немає куди. Головне — не перетворити прощальний матч на пародію, які, на жаль, часто трапляються в нас останнім часом за спроби щось таке організувати. Урешті, обійшовся ж без «прощання» на свою честь Андрій Шевченко. І нічого, ніби ображеним не виглядає.