«На появу Лобановського відреагували з надією. Звичайно, тоді всі дивувалися: як так, пацан щойно ще пару місяців назад грав і тут же старший тренер! Але він прийшов солідно, дуже здорово. Втім, з часом моя думка про нього ставала все гірше, гірше... Я його в кар'єристи записав. Спочатку мені дуже подобалося. У 1969 році ми виграли зону України та поїхали на фінальну пульку в Крим, де розігрувалася путівка у вищу лігу. Там були саме його тренерські помилки. І потім свою провину він звалив на Андрія Бібу, на мене, ще на когось, хто нібито не захотів виходити у вищу лігу. Тобто Біба не захотів у вищу лігу! Але це смішно! Він на той момент тільки і мріяв, щоб повернутися у вищу лігу. Як це так, його, найкращого футболіста СРСР, вигнали з київського «Динамо» в «Дніпро», і він, звичайно, хотів всім довести, як у Києві помилялися.
Помилка Лобановського була в тому, що ігри проходили в Сімферополі, і всі команди тренувалися в Сімферополі, а ми поїхали на тренування через перевал до Алушти. Всі команди жили поруч зі стадіоном і нормально освоювали поле. Ми приїхали туди за чотири дні, і кожен день тренувалися на піску. Одна тільки зарядка займала сорок хвилин на піску. А до цього ми місяць програли на «Метеорі» фактично на асфальті. Була холоднеча і на останні ігри чемпіонату ми не в бутсах виходили, а в гумових шиповках. Поле тоді в Дніпропетровську восени було дуже погане. І вийшло, що ми місяць грали на асфальті, потім тренувалися на піску, а в підсумку вийшли грати на рівний килим в Сімферополі. Там поле було чудове. Але ми на ньому вже ніг не відчували. Я це вже потім, звичайно, зрозумів. Ми грали зі «Спартаком» з Орджонікідзе (зараз Владикавказ), і я бігав і кляв усе на світі. Начебто я не вмію бігати, не вмію стрибати... Я не міг дістати м'яч. Ноги не слухалися взагалі. Я не знав, що мені робити на полі. 90 хвилин були каторгою. Я не знаю, як себе інші потім відчували, я ні в кого не питав. Ми ж були якісь замкнуті. У нас не було такого колективу, щоб всі разом один із одним відпочивали. При Лобановському ми не були сім'єю. Були всі роз'єднані: кияни окремо, місцеві хлопці з Дніпропетровська окремо, приїжджі з інших міст самі по собі. Так, завдання були на гру, був настрій. Тобі сказали, що робити - ти йшов і робив.
Лобановський в 1970 році отримав серйозний ляпас, коли не зміг вдруге поспіль пробитися до вищої ліги. Він зрозумів, що просто самою грою нічого не добитися. Як би ти сильно не грав, а результату не буде. І потім він це все вже використовував в київському «Динамо». У тому сезоні вдома ми рвали всіх, незважаючи ні на що. Але в гостях нас убивали. Просто вбивали судді. І в 1971 році ми стали платити суддям гроші. Для того щоб вони нормально, чесно судили. Щоб вони свистіли те, що бачать на футбольному полі. Нам ніхто не допомагав, але вже і не вбивали. Ми стали працювати, як і всі інші. І за рахунок цих дій ми в ключових іграх не страждали», - розповів Сергєєв в інтерв'ю Football.ua.