- Чим сьогодні займаєтеся?
- Вже 37-й рік я працюю на Українському телебаченні і радіо, зокрема, у листопаді буде 30 років як безпосередньо в спортивній редакції. Нині - це творче об'єднання спортивних програм ПАТ НСТУ, посада - «провідний фахівець». Менше коментую... Працюю більше редактором, допомагаю в організації трансляцій. Я - єдиний пенсіонер в об'єднанні, намагаюся бути корисним.
- Раніше читав, що востаннє футбол коментували ще у 2010-ому… Сумуєте за тими часами?
- Взагалі сумувати - гріх. Якщо відверто,чомусь охолов до футболу. Наприклад, з цікавістю допізна дивився фінал турніру зі снукера в Уельсі, а паралельно транслювали футбол - англійський,іспанський...
- Який матч залишається у Вас найяскравішим спогадом?
- Напевно, матч Ліги Чемпіонів у Лансі. Я ледве встиг на коментаторську позицію, бо жили ми в Бельгії, а на матч їхали у Францію. Це, щоправда, недалеко, але Ланс таке маленьке містечко, не витримало транспортного навантаження. Динамівці тоді впевнено перемогли і з першого місця в групі вийшли до чвертьфіналу, де здолали і легендарний «Реал».
- Як Ви тоді готувалися до матчів? Адже такого доступу до інформації, який мають теперішні коментатори не було…
- Читали багато інформації в різних виданнях, тісно співпрацювали із прес-службами клубів, намагалися контактувати з тренерами і гравцями.
- На Ваших очах росли теперішні топові коментатори і телеведучі Віктор Вацко, Ігор Циганик, Іван Гресько, Олександр Денисов, Олександр Гливинський… Одразу було помітно, що ці люди стануть знаковими в футболі?
- Якщо перші четверо більше фокусувалися саме на футболі, то Сашко Гливинський мав інтерес і до інших видів спорту, був з нами на кількох Олімпіадах. Щодо коментаторства, то у кожного своя стезя, всі вони працюють «на рівні». Пригадую, у Львові зі мною коментували Ігор Циганик та Ваня Гресько і цікавилися, чи буде з них лад. Я Вані відверто сказав, що коментаторство трішки «не його», запропонував спробувати себе в інших жанрах... І він став гарним і організатором, і ведучим футбольних програм. Колись у Донецьку за гранітними столиками на Артема (вулиця в Донецьку, - авт.) розмовляли із Сашком Денисовим, який гаряче переконував, що буде футбольний канал. Я чомусь не дуже вірив. А тепер маємо два потужні футбольні канали...
- У телевізійному прямому ефірі коментатори часто потраплять в курйозні ситуації…
- Після матчів чемпіонату України ми практикували прямоефірні флеш-інтерв'ю. В Луцьку донецький «Металург» виграв у «Волині», я відразу підійшов до тренера Семена Альтмана, який ніколи не відмовляв,принаймні, мені і Сергію Дерепі. А тут каже: «Я команду привітаю і вийду». Але ж у нас прямий ефір. Я хапаю його за руку, тримаю внизу і одразу запитання. Ігор Робочек, світла йому пам'ять, режисер трансляції, потім запитує: «А за що ти так міцно тримав Семена Йосиповича, таке враження, що не за руку…».
- На скільки важко шукати мотивацію коментатору в поєдинках, які не є подразником?
- В 90-х роках також були не досить цікаві матчі. Коментував якось у Львові «Карпати» - «Динамо». Як правило, у них завжди бойові поєдинки, а тоді... І тут Юра Калитвинцев йде подавати кутовий, але першим біля м'яча опинився... собака. Епізод додав бадьорості і гравцям, і глядачам, і мені. Шукали такі моменти і розважалися. Інколи, гадаю, навіть грішив розповідями різних байок, історій, коли гри не було.
- Сучасні коментатори часто готують фрази-заготовки… У Вас такі були?
- Ні, фраз-заготовок не було. Хоча, один з телевізійних начальників, підписуючи ефірні папки футбольних трансляцій, вимагав сценарний план репортажів...
- Ви називаєте себе вболівальником «Динамо»… Цей сезон для Реброва програний?
- Так, я вболівальник «Динамо», а ще «Ворскли», бо сам з Полтавщини і «Дніпра», бо там грав мій земляк з Гребінки - Сашко Лисенко. І скрутно нині всім моїм командам. Винних не шукатиму, час нині такий складний...
- У Вас траплялися конфлікти-непорозуміння з тренерами через коментаторство?
- Коментував я єврокубковий матч «Вісли» з «Чорноморцем». На пробиття післяматчевих пенальті виходить Дмитро Парфьонов - і не забиває. А перед цим він в Хорватії не забив за молодіжну збірну України важливий пенальті. Я й почав говорити про помилку тренера - ставити гравця знову після певної психологічної травми. Леонід Буряк, він тоді тренував «Чорноморець», при зустрічі в Федерації футболу почав мені дорікати - хто ти такий, що ти в футболі тямиш, що критикуєш тренерів. Оскільки ми майже однолітки, він на 2 роки старший, я спокійно сказав, що висловив свою думку і вважаю її правильною.