«Мені Луческу не подобався – увесь час скиглив»
– Олеже Романовичу, вже кілька років ви не тренуєте. Вирішили взяти тривалу паузу, чи, може, пропозиції, які надходять, вас не влаштовують?
– Пропозиції були. Наприклад – із Польщі. Мене запрошували у «Карпати», але ми не домовилися з керівництвом клубу. Вони хочуть робити бізнес, але не вкладати гроші. При цьому – щоб ще й результат був. Але якщо ти не вкладаєш гроші у футболістів, то про який результат може йти мова? Я згідний: Західна Україна – неймовірний край, тут мусить бути суперкоманда. Але для цього потрібен час.
У «Шахтарі» та «Динамо» є чудова інфраструктура для дітей, чого не скажеш про Західну Україну. Молодь хоче займатися футболом, а немає де. Спершу організуйте інфраструктуру, а тоді вимагайте результати. Належить вибудувати все – від 7-річних футболістів до професіоналів, скерувати у правильне русло. А «Карпати» свою молодь активно розпродають. Для чого тоді робити якусь команду і ставити завдання?
– Валерій Яремченко, який минулого року протримався на посту головного тренера «Карпат» кілька днів, також скаржився на це…
– Пам’ятаю, як Яремченко висловився щодо мене: «Є тренери, які говорять, дають інтерв’ю, а я приїхав працювати». То чому ж тоді не працював цей великий тренер? Чому?
– Чим ви заклопотані в теперішній період?
– Вчора я приїхав до Львова (розмова відбулася у п’ятницю, – «Футбол 24»). Сьогодні гратимуть «Рух» (Винники) і рівненський «Верес». Подивлюся, що собою являють ці команди. Живу у власне задоволення.
– Від якого матчу ви останнім часом отримали справжню естетичну насолоду?
– Із задоволенням переглянув матч ПСЖ проти «Барселони». Дуже сильно відіграли французи. Це показова гра – на якому рівні має перебувати сучасний футбол. Колективні дії, відбір, атаки, контратаки. Матч – просто супер!
– Дивлячись на ПСЖ, у вас виникали аналогії із «Динамо» 1997 року?
– Пам’ятаю, як ми тоді розгромили «Барселону». Але хочу сказати, що, на мою думку, ПСЖ виглядав сильніше, ніж тодішнє «Динамо».
– А «Сельта» – «Шахтар» переглянули?
– Так, дивився. Враження? Нормально зіграли. «Шахтар» увесь час показує хорошу гру.
– Колись ви критикували Луческу. Коли румунський тренер пішов із «Шахтаря», ваше ставлення до «гірників» змінилося в кращий бік?
– Мені Луческу не подобався як людина, а не як тренер. Він увесь час скиглив: «нам пенальті ставлять», «на нас судді тиснуть». Моментами команда грала погано, але в нього крайніми завжди були арбітри. У «Зеніті» те саме – почав гнати, що «Спартак» хочуть зробити чемпіоном, а його команді не дають грати. У Лізі Європи з «Андерлехтом» суддя нормально судив? (Усміхається). А до «Шахтаря», як команди, я завжди ставився і ставлюся нормально.
– Перед стартом весняної частини УПЛ «Динамо» поступається «Шахтарю» 13-ма очками. Такий гандикап відіграти нереально?
– Та ну, ви що – жартуєте? 13 очок у чемпіонаті України. З ким тут «Шахтар» втратить стільки пунктів? Я вважаю, що це – нереально.
– Ваші екс-партнери – Ребров і Шевченко займають зараз дуже відповідальні тренерські посади. Яким буде ваш проміжний підсумок їх роботи?
– Все дуже просто: якщо є результат – вони справляються, якщо немає – не справляються. У футболі найважливіший – результат. Ти можеш розповідати про якісь проблеми що завгодно, але дивитимуться на результат. Вважаю, що Ребров і Шевченко справляються відсотків на 95. Шевченко лише починає, але вже видно малюнок гри, є прогрес. Хлопці зовсім по-іншому ставляться до своєї роботи. Команда росте.
«Я народився з таким характером»
– Останніми роками у Вічність відійшли кілька легендарних «динамівців» – Баль, Белькевич, Гусін, Чанов. З ким у вас були найтепліші стосунки?
– З усіма, по суті. З Балем ми дружили віддавна. З Белькевичем і Гусіним грали разом. Чанова я застав у «Динамо», ще коли пацаном приїхав до Києва наприкінці 80-х.
– Вболівальники досі ставлять сучасним футболістам за приклад вашу самовіддачу і працездатність. Від кого ви успадкували свій характер?
– Цей аспект неможливо навчити чи натренувати. Це має передатися із молоком матері. Я таким народився. Характер мені дістався і від матері, і від батька. Звик: якщо роблю щось – віддаюся на 100 відсотків.
– Ви народилися у Львові, але першою дорослою командою стало луцьке «Торпедо». Як опинилися на Волині?
– У ті часи за команди Другої ліги мали грати два молоді футболісти в домашньому матчі і один – у виїзному. Ця програма була просто супер. Вона давала можливість юнакам зарекомендувати себе. Нас, вихованців інтернату, розібрали тоді у Рівне, Хмельницький, Чернівці, Луцьк. Хто хотів працювати – той зарекомендував себе і пішов далі. А дехто прагнув грати у футбол і гуляти. Так не буває. У той період потрібно концентруватися лише на футболі.
– У молодості Віталій Кварцяний був таким же жорстким, як зараз?
– На футбольному полі Кварцяний – один, за його межами – зовсім інший, добрий. Кварцяний-тренер і Кварцяний-людина – абсолютно різні. Він – максималіст. Якщо ти вийшов на поле, то повинен грати у футбол, віддаватися повністю і виконувати, як він каже, підкати головою. Може побіжу, може не побіжу, може зроблю підкат, може не зроблю, бо поле погане – з такою людиною одразу можна попрощатися. Я вважаю, що у Кварцяного підхід – правильний. Те, що переборщує, обзиває, кричить – інша справа.
– У своїй автобіографічній книзі Кварцяний пригадує, що ви полюбляли грати в карти. Які суми стояли на кону?
– Та якими могли бути суми – ми заробляли копійки. Просто вечорами грали собі на дозвіллі – не будемо ж цілими днями книжки читати чи фільми дивитися. Правильно? Молоді пацани, хотілося розслабитися інколи.
– Хто мав найбільший вплив на формування вас, як футболіста? Приміром, Мирон Маркевич згадував, з яким ентузіазмом ви тренувалися разом із ветераном «Карпат» Степаном Юрчишиним…
– Юрчишину не потрібно було тренуватися. Але я увесь час морочив голову: пішли, пограємо. І він, з поваги до мого бажання, допомагав мені, підказував, як приймати м’яч, як бити. Я йому за це досі дуже вдячний. Звісно, сформувався я і завдяки Кварцяному, а також Маркевичу, який мене взяв у «Торпедо».
– Володимир Безуб’як зі слів Ярослава Луцишина розповідав, що у спортінтернаті ви застосували проти одного зі своїх партнерів фізичний прийом.
– Це неправда. Такого моменту я не пам’ятаю.
«У Туреччині побили наш автобус»
– Як відбувся ваш перехід у київське «Динамо» наприкінці 80-х?
– У Львові ми приймали «Ростсільмаш». За них виступав Олег Матвєєв, на якого приїхав подивитися Михайло Коман. Я той матч відіграв добре і Коману сподобався. Він підійшов до Лобановського: «У Львові є такий Лужний». Валерій Васильович дуже довіряв Коману, і відповів: «Давай». У «Карпати» зателефонував Вєрємєєв і розповів про інтерес до моєї персони. А я тоді якраз збирався переходити в одеський «Чорноморець». Почувши про «Динамо», трохи злякався. Але мама мені сказала: «Якщо хочеш грати у великий футбол – то ризикуй. Київ – це Київ. Якщо ж не впевнений у своїх силах – не йди».
У «Динамо» тоді грала практично вся збірна СРСР, тому я не сподівався на таку довіру від Лобановського. З першого матчу він мене поставив в основний склад. Це стало для мене приємним шоком. Я старався з усіх сил, щоб виправдати його довіру.
– Ви встигли зіграти 8 матчів за збірну СРСР. Який із них найбільш пам’ятний?
– Це 8 лише офіційних. Разом із товариськими назбирається 14. Мені тоді було 20 років, тож кожен матч у футболці збірної ставав особливим. Запам’яталося, як грали у Туреччині. Це був жах! Матч запланований на сьому вечора. Ми прокидаємося о 9 ранку, а там вже стоїть неймовірний гул. «Що таке?» – «Та це стадіон забитий вболівальниками». Уявляєте, що відбувалося під час матчу? А потім наш автобус побили, бо ми перемогли 1:0. Виграли у турків і вдома, у Сімферополі. Ця перемога вивела нас на чемпіонат світу в Італію. Ось два матчі, які я б виділив.
– Перед останнім пришестям Лобановського «Динамо» очолювали Пузач, Фоменко, Онищенко, Сабо, Павлов. З ким із цих тренерів вам було найкомфортніше?
– З Фоменком. Жорсткий і вимогливий? Та нормальний він тренер. Якраз такий, як має бути. Знав, коли жорстко застосувати дисципліну, а коли навпаки – пошкодувати. Усе робив правильно.
– Потім у клуб повернувся Лобановський. Чи була особлива розмова віч-на-віч?
– Його прихід співпав із часом, коли мене запрошували в «Ліверпуль». Зимові збори. Лобановський пропонує: «Поїхали з нами. Підготуєшся, а потім поїдеш». Я вирушив із «Динамо» на двотижневі збори. Телефонують із «Ліверпуля»: «Ти де?» Лобановський радить: «Почекай. Я бачу, ти ще неготовий». Через два дні Валерій Васильович запрошує до себе. «Розумієш, – каже мені. – Я тільки прийшов у команду, ще добре не знаю гравців. Ти мені мусиш допомогти». Я не зміг відмовити. Якщо б Лобановський не знав, чим я дихаю, то такого б не пропонував. Як нормальна людина, я відчував до нього вдячність за те, що він колись запросив у «Динамо» і зробив з мене футболіста.
– До кого з одноклубників у вас, як капітана, виникало найбільше претензій?
– Я завжди вважав так: якщо ти виходиш на поле, то повинен віддаватися повністю; добігати; не тягнути на себе ковдру, якщо можна віддати пас, щоб людина забила в порожні ворота. Якщо я мав претензії – то тільки по ділу. Просто так ні до кого не присікувався.
– Артем Яшкін, який вас нещодавно зустрів, спершу хотів звернутися по батькові – з великої поваги…
– (Усміхається) Самому про себе говорити не личить. А от коли люди висловлюють свій погляд збоку – це правда. Якщо Яшкін розповідає, отже так і є.
– Ваш найпам’ятніший матч у Лізі чемпіонів?
– Багато є хороших спогадів. Але хотів би виділити наш матч із «Спартаком» у 1994-му, коли ми програвали 0:2, але забили три у відповідь і перемогли. Пригадується також кваліфікація проти празької «Спарти» – вдома поступилися 0:1, але виграли у Чехії в серії пенальті.
– Проти кого з зірок світового футболу вам було найважче?
– Мікаель Лаудруп. Нестандартний гравець із двома робочими ногами. Гіггз та Овермарс – дуже швидкі. Проти цих трьох гравців потрібно було підбирати спеціальну тактику.
– Ви тричі мали шанс поїхати зі збірною України на чемпіонати світу та Європи, але щоразу зупинялися у стикових дуелях. Коли розчарування було найбільшим – у 1997, 1999 чи 2001?
– У 1990-му, коли я не поїхав на чемпіонат світу в Італію (Сміється).
– Епічний матч Росія – Україна у «Лужниках». «Бей, Хохлов, спасай Россию» – заголовок у «Советском спорте». Чи стикалися ви тоді з іншими прикладами зверхнього ставлення «старших братів»?
– Постійно. Був такий Кубок Співдружності, який «Динамо» вигравало тричі поспіль. Пам’ятаю, нагороджують нас пластиковими медалями, які ще в Радянському Союзі придумали. Їх можна одразу викидати. У нормальних країнах нагорода – то дійсно вартісна річ, яку бережеш. А то таке вручили, яке нікому не потрібне.
На церемонії нагородження виступає Колосков, червоний від злості, і каже: «Лучшей команде на турнире, занявшей второе место. «Спартак» Москва!» Ми так реготали на тому нагородженні, що ви собі навіть не можете уявити. Я такого в житті не чув, щоб найкраща команда посіла друге місце.
– Серед росіян була версія, начебто Філімонов пропустив від Шевченка спеціально. Мовляв, на це вказує ще й той факт, що незабаром голкіпер перейшов у київське «Динамо»…
– Та це якась клоунада! Оця всяка всячина від того, що вони шукають проблему у всіх, тільки не в собі. При чому тут Філімонов? Він що – робот і не може помилитися? Вони не беруть до уваги те, що погано грали. Так само і в політиці – Росія завжди шукає проблему в інших. Та подивіться, як ви самі живете.
«Венгер і Лобановський – два різні тренери»
– Ви збиралися перейти у «Ньюкасл», але опинилися в «Арсеналі». Це була пропозиція, від якої не відмовляються?
– Пропозиція – пропозицією. Просто «Арсенал» і «Ньюкасл» – команди різного класу.
– Що вас здивувало в організації роботи і тренувань, коли ви після Лобановського прийшли до Венгера?
– Наведу один приклад, щоб ви розуміли. В «Арсенала» тренувальні збори – через три місяці: у травні закінчили сезон, у серпні їдемо готуватися. Ще поки попередній чемпіонат не завершився, адміністратор клубу вже бронює готель, перевіряє там кожен номер. Наприклад, щодо того, куди виходять вікна – на вулицю чи у двір. Якщо на вулицю – такий варіант неприйнятний.
Летиш на виїзний матч Ліги чемпіонів. Тобі дають меню, де ти обираєш, що будеш їсти, коли летітимеш назад. Хочеш, наприклад, рис із рибою, чи якісь салати – будь ласка! Меню робилося під кожного гравця. Ось це був рівень організації роботи! Все продумано до дрібниць. Нам залишалося лише грати і перемагати.
– Чи побачили ви щось спільне між Венгером і Лобановським?
– Дві різні школи, два різні тренери, дві різні людини. У Лобановського – дисципліна, фізичне навантаження, знання психології – як знайти підхід до наших футболістів. У Венгера ж усе базувалося на довірі. Перш, ніж купити гравця в «Арсенал», вони дізнавалися і перевіряли, що він думає і чим дихає, який у побуті і в колективі. Для них важливі не лише ігрові якості, а й людські. Мені розповідали про одного форварда, якого думали купити в «Арсенал», але відмовилися: «Він може напитися, погуляти. У нас таке не проходить».
– Лондон – багатомільйонний «мурашник». До чого вам найважче було звикнути?
– Та взагалі ні до чого. Хіба що спочатку важко було звикнути до гри «Арсенала» – чотири захисники в лінію.
– З ким із колишніх «канонірів» досі на зв’язку?
– Іноді зідзвонюємося з Люнгбергом. Контактую також із Гріманді, Вієйра.
– Четверті місця «Арсенала» в АПЛ, а також вильоти з 1/8 фіналу Ліги чемпіонів вже давно стали темою для карикатур. Епоха великого Венгера себе вичерпала, чи проблема в іншому?
– Я думаю, що там ні в чому немає проблеми. Якщо керівництво клубу не витрачає таких божевільних сум на трансфери, як це роблять «Ман Сіті», МЮ чи «Челсі», отже їх влаштовує такий підхід і четверте місце. Там люди краще знають, ніж ми з вами, що їм потрібно робити. Продовжувати контракт з Арсеном, чи ні. Нам про це думати не потрібно.
Проблема нашого українського менталітету в тому, що ми думаємо про зайві речі. Ми не дивимося, що у нас під носом, в нашій хаті, а дивимося, що там лондонський «Арсенал» робить. Навіщо нам дивитися на Лондон? Якщо на те пішло, то у них взагалі проблем немає! Вони отримують задоволення від життя і футболу.
«Порошенко повинен відповідати за кожну свою фразу»
– Тоді давайте поговоримо про наші проблеми. Три роки в країні йде війна…
– То до Президента запитання, а не до мене. Колись Порошенко обіцяв, що АТО триватиме не місяці чи роки, а години. Як Президент може так розкидатися своїми словами? Він повинен відповідати за кожну свою фразу. А що Порошенко робить, наприклад, для нашого спорту? Подивіться, як наші спортсмени виступили на Олімпіаді. На якому рівні наш футбол. Поки що бачу лише, як відкриваються нові магазини Roshen.
– Як у громадянина України, у вас, напевно, щемить серце.
– А ви думаєте, я не пропускаю це все через серце? Цвіт країни, молоді пацани гинуть на війні. Ми недавно хоронили сім чоловік на Майдані. Наймолодшому – 23 роки, найстаршому – 32. А скільки їх загинуло за увесь час – ми не знаємо. Розповідають про 2 тисячі – то сміхота! Там загинуло більше 20 тисяч. Усі – найкращі люди, бо йшли воювати за Україну. Отже, їх потрібно було вибити.
«Нам не дозволяють йти в атаку». Відбили напад і можна наступати, займати окуповане село чи місто, але ж цього не дозволяють. Чому? Що це взагалі за війна така – питання №1.
– Колись ви жорстко висловилися щодо українців, які їдуть грати за російські клуби…
– Це не було жорстко. Я висловився, як нормальна людина. Крім Росії є ще мільйон різних держав, де можна виступати. Мені байдуже до їх проблем. Просто вони такими вчинками показують, що в них у серці. Показують свою душу – чим дихають всередині.
Наші патріоти стоять і перекривають потяги, щоб вугілля звідти не возили. А футболісти їдуть туди заробляти гроші – таке в них нутро, значить. Все дуже просто, -
заявив Лужний в інтер
в'ю «Футбол 24».