Прогнозуємо, що свій виклик до збірної отримає також Артем Бесєдін. Можливо, й юний форвард «Дніпра» Артем Довбик, хоча гострої потреби в такому кроці у Шевченка немає. Якщо рахувати з Бесєдіним, то в обоймі збірної – чотири форварди. Для одного матчу – навіть більше, аніж потрібно.
Запрошення Селезньова і Кравця – цілком закономірне. Артем, навіть попри відсутність ігрової практики в останніх поєдинках (спочатку – програш конкуренції Рамосу; потім – травма) збірній знадобиться. Просто тому, що Кравець зараз – один з найсильніших українських нападників за своєю природою… А от Зозуля…
Ще до початку епопеї з орендою до «Райо Вальєкано» Роман провів трохи більше тайму в матчі проти хіхонського «Спортінга». Це єдиний для українця матч, проведений у стартовому складі іспанської команди. Зозуля тоді не забив, але на полі виглядав гідно. Отримував передачі, завдавав ударів, напружував захист суперника. Можливо, будь у Романа більше довіри від тренерів «Бетіса» (і не будь, відповідно, тієї злощасної оренди до «Райо Вальєкано»), все склалося б інакше для Зозулі. А так маємо те, що маємо - нападника не лише без ігрового тонусу, але й з доволі розхитаною психікою.
Але це дрібниці… Не викликати Зозулю в такий час Андрій Шевченко не мав морального права. Звісно, до збірної повинні потрапляти найсильніші, проте деколи варто робити винятки. Тим паче тоді, коли ці винятки не суперечать національній свідомості і українській ідеології.
Порівнювати виклик Зозулі з викликами Анатолія Тимощука за часів каденції Фоменка не потрібно, оскільки подібні тут лише поверхні, але не глибини випадків. Ситуація з Тимощуком – це прояв радянщини, коли заслуженим людям віддавали данину в супереч логіці лише за те, що вони – заслужені. Випадок з Зозулею – це прояв солідарності і сьогоденної національної позиції. Нехай Роман навіть на поле не виходить – але в даний час він повинен бути у збірній. Як символ, як знак того, що своїх в біді ми не залишаємо.