Це був типовий матч, де все вирішує один гол. Ні Україна, ні Хорватія не показали своєї найкращої гри, майже не створювали загрозливих ситуацій біля воріт один одного. Усе в грі вирішила секундна демонстрація класу від Ніколи Калініча.
Взагалі-то усі дії можуть бути уроком на майбутнє для розумної людини, проте особливо хочеться говорити так після невдач. За гарним результатом часто не помітно якихось прорахунків, адже тоді команда перемагає «незважаючи на». Інша річ – поразка.
Ніхто не звертає уваги на банальні слова напередодні гри. Передматчеві розмови з пресою цікавими можна зробити тільки штучно, тому вже давно за цим особливо не слідкують ні журналісти, ні вболівальники, ні самі тренери. Нехай Андрій Шевченко декілька разів наголосив, що для нього важливо намагатись зіграти у свій футбол проти Хорватії та перевірити можливості проти сильного суперника.
Саме такі фрази Остап Бендер писав на шпаргалці у літерному поїзді.
Але насправді Шевченко не намагався нічого приховати за банальними фразами, він говорив все точно так, як воно є. Україна намагалась зіграти у свій футбол та перевірити себе з сильним суперником.
Останні перед Шевченком тренери збірної не морочили б собі голову різними дрібницями типу процент володіння та виходу з оборони до атаки через контроль м’яча. З сильним суперником Україна звикла грати інакше: насичена оборона, багато боротьби та швидкі атаки в дві та менше передач.
Цього разу Україна не хотіла просто відбиватись – Україна хотіла грати.
Це нібито має бути похвальним, але ніяк не можна підібрати слова, щоб хвалити за намагання, якщо виходить настільки погано. Як виявилось, одна справа тримати м’яча з Косово чи Фінляндією, ба навіть з Туреччиною чи Ісландією, а зовсім інша – з Хорватією. Господарі дуже добре пресингували центральних хавбеків, захисників та навіть П’ятова, не даючи змоги розпочати атаку.
Розіграш вільних ударів, багато передач на воротаря потрібні ж не просто так – вони повинні з часом створити умови для того, щоб перейти до атаки великими силами. Але постійний тиск хорватів змушував робити помилки, замість небезпеки біля чужих воріт українці створювали нервові ситуації біля своїх. Безперечно, квінтесенцією всього стала та втрата Віктора Коваленка, яка ледве не призвела до голу.
Україна намагалась зіграти у свій новий футбол, але вона просто не зуміла цього зробити з таким сильним суперником.
Андрій Шевченко та його тренерський штаб сміливі у своїх рішеннях. В збірній легко з’являються молоді талановиті гравці, завжди є місце експериментам та пошукам різних варіантів. Проте усі ці пошуки не стосуються центру оборони, де вибір зроблено на користь представників однієї команди.
Вибір пари центральних захисників на Хорватію став несподіваним, але досить логічним, якщо заглянути в минуле. В жовтні саме пара Олександр Кучер – Іван Ордець себе досить непогано показала у матчах з Туреччиною та Косовом. Цього разу Ярослав Ракицький міг зіграти, але він залишився тільки в запасі.
Навряд чи Шевченко прямо буде говорити, що він пожалкував через свій вибір, але висновки можуть бути досить серйозними. Поєдинок проти Хорватії не перший у цьому відборі, де Кучер багато помиляється та явно не додає спокою команді. Помилки були такими ж, що й проти Ісландії у першій грі відбору, точніше, це навіть не помилки – просто віковому Кучеру не вистачає різкості. Калініч швидко відреагував на передачу п’ятою та реалізував момент, тоді як Кучер лише поглядом встигав за перебігом подій.
Сезонний напад неадекватності Євгена Хачеріді спочатку був у збірній, куди його перестали викликати задовго до того, як він набрид своєю поведінкою тренерам Динамо. Можливо, в майбутньому Хачеріді повернеться до збірної, все ж його пара з Ракицьким залишається нерозкритим потенціалом команди ось вже багато років. На відміну від цих двох, Кучер завжди з радістю їздив грати за збірну та віддавався на всі 100%. Але вже зараз ці 100% — не так вже й багато.
Можливо, Шевченку та його помічникам варто пошукати інші варіанти. Але з центральними захисниками не все так просто, їх в Україні не так вже й багато за межами«Шахтаря». Ще й Микола Матвієнко перекваліфікувався у ліві захисники. Але цілком ймовірно, що в центрі захисту будуть нові варіанти та свіжі рішення.
Вкотре протягом цього відбіркового циклу виникає запитання щодо необхідності перебування на полі Євгена Коноплянки. Але ці запитання знову виникають не у тренерів збірної.
Відношення до всіх гравців однаковим може бути тільки, якщо вони роботи. Про відношення до Коноплянки зайвий раз говорити не треба. Восени його нашвидкуруч поставили на ноги, аби він зіграв з Фінляндією, незважаючи на гарну форму Олександра Караваєва. Цього разу було тільки підтвердження. Коноплянка з Караваєвим перебувають на одному рівні важливості у своїх клубних командах, але одного з них навіть до розширеного списку не включають, а іншого викликають навіть не тільки заради підтримки.
Знову не було сумнівів, що Коноплянка вийде у стартовому складі. Щоправда цього разу у нього й конкурентів було не так багато, зважаючи на те, що Іван Петряк та Віктор Циганков навесні взагалі не вражають. Але знову ж не було сумнівів, що Коноплянка зіграє нижче очікувань. Чи можливо вихід з ситуації у тому, що від нього не варто чекати на щось велике?
Занадто мало користі команді приносить Євген, аби називатись одним з її лідерів чи просто важливих виконавців.
Проста істина. Скільки завгодно можна намагатись будувати комбінаційну гру, але це не можливо зробити без жодного гравця з вмінням віддати передачу. У вчорашньому складі збірної України, насправді, був такий один гравець, але йому в цьому році виповниться 36 і він навряд чи за своїм теперішнім рівнем готовий увесь матч бігати за Модричем та Ракітичем, а потім швидко перемикатись на точні гострі передачі.
Успіх трикутника Тарас Степаненко – Віктор Коваленко – Олександр Зінченко був у тому, що кожен з них мав свою роль та лише за необхідністю брав на себе інші функції. Степаненку та Коваленку не треба думати про передачі вперед, коли був Зінченко. Гра проти Хорватії показала, чому їм не треба думати про ці передачі, вони їх віддають невдало.
Проте Зінченко взагалі не грає у своєму клубі та навряд чи перебуває у пристойній формі. Мабуть, не вразив на тренуваннях у цій ролі і Євген Шахов. Кажуть, що тренерський штаб розраховував на Руслана Малиновського, допоки він не підхопив бронхіт. Що було б з Малиновським, можна тільки будувати у своїй уяві, але без гравця зі стабільним пасом було важко.
За часів Михайла Фоменка такий варіант можна було легко уявити, але й грала тоді Україна в інший футбол, де в центрі потрібні гравці іншого типу.
Намагання, аби команда грала у своєму стилі, незважаючи на суперника, іноді має зворотну сторону. Орієнтація на себе часто примушує менше шукати прогалини у того, з ким доводиться грати. Немає сумнівів, що Україна готувалась до гри та знала про травми Шиме Врсалько та Ведрана Чорлуки, знала про експериментальний варіант оборони, але не зуміла цим скористатись.
Можливо, саме через те було саме намагання зіграти у свій футбол?
Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка могли б набагато частіше отримувати м’ячі та тиснути на своїх опонентів, які далеко не найсильніші гравці та ще й проводили не найкращий матч. Проте цього чомусь не було, Україна не змогла створити проблеми в тих місцях, де самі хорвати боялись.
Зрештою, мізерна кількість гольових моментів це підтверджує. В Хорватії не дуже вірили в перемогу своєї команди саме через великі проблеми в захисті, але Україна не змогла використати їх.