Для вболівальників футболу немає потреби нагадувати весь масштаб цієї особистості. Це був справжній футбольний майстер, віртуоз у воротах, неймовірно щира та відкрита людина. Київські хлопчаки, граючи у 80-х у дворах, воротарів називали «Чановими», а нападників «Блохіними». Це справді народне визнання, яке дано долею одному з мільйонів.
Сьогодні ми згадаємо Віктора Чанова разом із його старшим братом В’ячеславом, у минулому голкіпером «Шахтаря», московських «Торпедо» та ЦСКА, збірної СРСР, найкращим воротарем СРСР 1981 року.
- Наш батько Віктор Гаврилович відомий виступами за московський ЦБЧА та донецький «Шахтар», я також уже був доволі успішним молодим воротарем «Шахтаря», а Віктор, записавшись до футбольної школи «Шахтаря», у перші роки не без успіхів грав у нападі. Звісно, усі тоді дивувалися, запитували, чому не обирає «сімейне» амплуа. Але згодом гени взяли своє, і, прийшовши додому, з порогу заявив нам із батьком: «Хочу бути воротарем». Нічого проти цього не мали, але взяли обіцянку, що більше в поле він не повернеться. У Віктора якось швидко все стало виходити у воротах. Коли мене вже почали викликати до збірних, відомий тренер Сергій Мосягін питає: «Славо, як твій молодший? Про нього говорять як про дуже здібного воротаря». Після цього брата почали викликати до юнацьких збірних, розпочався його футбольний шлях.
- Чим приваблювала гра Віктора?
- Неймовірна реакція, відсутність страху. Він чи не найкраще серед усіх воротарів свого часу грав ногами, давалися взнаки навички гри нападника. Стабільно виступав у «Шахтарі», пішли виклики до юнацької та молодіжної збірної СРСР. Його прогрес із року в рік був помітнішим кожному фахівцю. Валерій Лобановський кілька разів кликав Віктора до «Динамо». Було зрозуміло, що його перехід до найкращої команди України – лише питання часу. До речі, мене на початку 70-х Олександр Севідов теж запрошував до «Динамо», але я потім обрав Москву. У Віктора був дивовижний талант, характер та працелюбність. Ці якості в усіх нас, Чанових, у генах – від батьків пішли.
- Був час, коли ви з Віктором конкурували за місце у складі «Шахтаря»…
- Так, але недовго. Я багато років грав у Донецьку та відчував, що треба йти далі. А поруч брат підростав, гідна зміна. Тож, коли перейшов до московського «Торпедо», у тренерів навіть сумнівів не було, хто займе моє місце. Усе вийшло абсолютно природно, ніхто із фахівців чи вболівальників навіть кривого слова не сказав, що Чанові-старші замовили слово за молодшого. Віктор усе доводив на полі. Його з Донецька почали викликати в першу збірну СРСР, «Шахтар» завоював Кубок.
- Коли братів Кличків запитували, чому вони один проти одного на ринг не виходять, відповідали: «Нам мама не дозволяє». Що ваша мама відчувала, коли два її сини грали за різні команди?
- Матчі між нами проходили в Москві або в Києві, а батьки мешкали в Донецьку, тому переважно дивилися футбол по телевізору. Батько, як професіонал, аналізував гру, помічав найменші дрібниці. А мати була в іншій кімнаті та щохвилини питала, який рахунок. Точну кількість таких матчів не згадаю: десь у 6-7 сезонах поспіль ми були суперниками.
- Віктор мав певні проблеми з обличчям. Як вдалося з ними впоратися?
- У дитячі роки я нікому не дозволяв його ображати, був старшим братом, авторитетом у дворі. Згодом Віктор уже сам заслужив повагу. У дитинстві на обличчі робили кілька операцій, наче все пройшло без особливих проблем. Але в нашої сім’ї аж до завершення його професійної кар’єри було побоювання, що в грі чи на тренуванні хтось може завдати удару в обличчя. На щастя, цього не сталося. А невеличкі особливості лише додавали мові Віктора колориту. Таких оповідачів анекдотів та інших байок я ніколи не зустрічав, у компанії він був головним гумористом, міг підняти настрій будь-кому. Люди тягнулися до нього, бо Віктор був доброю та щирою людиною, цікавою особистістю.
- Коли перестали відчувати 8-річну різницю у віці?
- У дитинстві ми завжди були поруч. Батько, скільки пам’ятаю, був у роз’їздах зі своїми командами, мати працювала. Я доглядав за Віктором: відводив його в садочок, забирав, іноді навіть на побачення брав із собою, бо залишити одного вдома не міг. Тоді це абсолютно нормально сприймалося, розумів увесь тягар відповідальності. Ми завжди товаришували, Віктор уже дорослим часто приходив до мене додому після навчання чи тренувань. До 1979 року, до мого переїзду до Москви, були нерозлийвода. Можливо, після цього й настав певний злам у наших стосунках. Ми стали спілкуватися як рівні, різниця у віці вже не відчувалася. Мені щоразу було приємно бачити, як зростає авторитет Віктора, його роль у команді.
- Згадаєте вашу останню розмову?
- Спілкувалися та вітали один одного з Новим роком, 1 січня зідзвонилися на день народження нашого батька. А десь 9 січня Віктор привітав мене з переходом на роботу тренером воротарів у тульському «Арсеналі».
- 2006 року Віктор Чанов після тривалої перерви повернувся у футбол, рік працював із голкіперами в першій команді «Динамо». Чому не склалося далі?
- Я якраз збирався до нього в Київ, коли почув таку приємну новину. У нас був час поспілкуватися, обмінятися думками. Я тоді працював із воротарями в ЦСКА, мав певні напрацювання, досвід. Залюбки відповідав на всі його запитання, давав якісь цікаві вправи. Але то дрібниці – Віктор сам був першокласним фахівцем, мав власну точку зору, концепцію роботи.
- Якось тихо він пішов із «Динамо». Той період згодом згадував?
- Єдине, про що жалкував, – не дали часу. Ні для кого не секрет, що одного року замало для серйозних змін. Якби попрацював більше, була б користь. Не для Віктора, а для «Динамо» та його воротарів. Звісно, це лише моя думка, як людини, яка спостерігає за всім, що відбувається у футболі.
- Чимало футболістів по завершенні кар’єри намагаються займатися бізнесом, і лише декому це успішно вдається. У молодості помічали у Віктора здібності до підприємницької діяльності?
- Він був дуже комунікабельним, ці якості допомагали впродовж усього життя. У бізнесі у Віктора теж не завжди все виходило. Постійно доводилося вчитися, опановувати нові знання. Я лише осторонь спостерігав за успіхами, за тим, як зростала компанія, як його партнери та підлеглі поважно ставилися до Віктора, завжди прислухалися до його думки. Близько двадцяти років він працював у бізнесі.
- Віктор неодноразово говорив про ідею створення воротарської академії імені Чанових. Як вона мала виглядати?
- Це була наша спільна мрія, багато про неї говорили. Заснувати її хотіли саме в Україні, при футбольних клубах. У Києві, Донецьку, Дніпрі… Аби воротарі тренувалися за одною концепцією, мали чітку програму підготовки. У Чехії подібну школу відкрив воротар Іво Віктор, розставивши по провідних школах країни власних фахівців, які й працювали з воротарями. Сама по собі школа для голкіперів існувати не може, вона має бути інтегрованою у звичайну футбольну школу. Якось я провів два місяці в Києві, ми прописували роботу школи до найменших дрібниць. На жаль, далі планів на папері робота не пішла.
- Батько – воротар, сини успішно продовжили розпочату справу. Ваші діти пішли іншим шляхом?
- Мій син певний час займався в школі «Торпедо», але через проблеми із зором лікарі порадили обмежити фізичні навантаження. Син Віктора, Вадим, теж ходив до футбольної школи. Звичайно, хотілося, щоб наша воротарська династія продовжилася, але сини обрали інший шлях. Це їх вибір, і його маємо поважати. У Віктора взагалі чудова сім’я: дружина Галина, з якою він прожив душа в душу багато років, син Вадим, невістка Ірина. Дуже хотів онуків, але так і не дочекався. Усе життя Віктор прожив з оптимізмом та посмішкою на обличчі, мав тонке почуття гумору, був улюбленцем будь-якої компанії. Я втратив не просто брата, а найліпшого друга. Після похорону наснилося, як у дитинстві веду Віктора зранку до садочка й дорогою заходимо до хлібного магазину, де за п’ять копійок купую йому великий бублик. Після цього уже в хорошому настрої йде в групу до дітей і запитує: «Ти за мною не запізнишся?» Ще змалку він любив, аби все навколо було чітко розплановано й дуже ображався, коли слова не дотримували. Про брата можна розповідати довго, він був яскравою та непересічною особистістю.