На початку цієї розмови виконав почесну місію – подарував одному з найрезультативніших нападників у динамівській історії узбецький прапор з нашитим коротким словом «Бай». З узбецької воно означає щось на кшталт нашого «добродій». Той стяг на початку 2000-х об’їздив добрих півсотні міст і постійно висів на фанатському секторі Динамо. Цим жестом найвідданіші прихильники «біло-синіх» підтримували молодого нападника у важкий період його становлення у київському клубі.
Тепер, у рік 90-ліття Динамо в рамках спільного проекту «Футбол 24» і громадської організації «Друзі Динамо» фанати вирішили подарувати полотнище тому, заради кого воно й з’явилося. Шацьких подякував, сказав, що береже у своїй колекції й деякі інші банери, зокрема підготовлений до його прощального матчу «Винищувач Мах16». А потім почалося спілкування.
«Коли провів кілька матчів, почалися балачки, що з’явилася заміна Шевченку. Проте я розумів, що другого Шевченка бути не може»
– Максиме, ви з’явилися в Динамо відразу після того, як команду залишив Андрій Шевченко. Порівняння напрошувалися самі по собі й виглядало, що такий стан речей трохи вам шкодив.
– Не звертав на це уваги, навіть старався про це не думати. Лише коли провів кілька матчів, почалися балачки, що з’явилася заміна Андрієві. Проте я розумів, що другого Шевченка бути не може. Виходив на поле і робив те, чого від мене вимагали тренери. У кожній грі я віддавався повністю з першої хвилини й до останньої. Наскільки якісно і добросовісно ми працювали, нехай оцінюють вболівальники, спеціалісти, керівники й журналісти.
– Справа не лише в Шевченкові. Ваша поява в Динамо співпала з початком зміни поколінь. Зіркова плеяда другої половини 90-х поступово сходила, а нове покоління витримувати той рівень ще не могло.
– Якогось спаду чи нервозності, пов’язаної зі зміною поколінь, не помітив. Так, пішли Олег Лужний та Андрій Шевченко, через півроку до Англії перейшов Сергій Ребров, а за ним у Мілан пішов Каха Каладзе. Процес зміни поколінь відбувався плавно. Тим паче, що новачків запрошували доволі сильних. Загалом у нас тоді була повноцінна динамівська сім’я.
– Легіонери в неї входили?
– Коли вони лише почали тут з’являтися. Своїми стали болгарин Жора Пеєв, бразилець Діого Рінкон, румуни Флорін Чернат і Тіберіу Гіоане. Атмосфера в середині команди була гарною, ми регулярно відпочивали сім’ями. Ніхто на загальному тлі не виділявся.
– Олег Кузнєцов, який у першій половині 2000-х працював асистентом тренера Динамо, в нещодавньому інтерв’ю «Футбол 24» сказав наступне: «Не хочу переходити на особистості, але окремі іноземці зіграли у матчі з «Трабзонспором» (у 2004-му – авт.) дуже підозріло. З тими гравцями у Михайличенка до того були конфлікти». Що Олег Володимирович мав на увазі?
– Важко сказати. Пам’ятаю, що ми програли 1:2, і ця невдача коштувала Олексієві Олександровичу роботи. На мій погляд, та поразка була якимось непорозумінням. Ми були помітно сильнішими від турків і довели це, вигравши вже під керівництвом Йожефа Сабо повторний матч у Туреччині. Не думаю, що вплинула зміна тренера. Ще після першого матчу розуміли, що на виїзді виправитися просто зобов’язані.
– Вважаєте, з відставкою Михайличенка керівництво поспішило?
– Не мені судити, адже усіх деталей не знаю. Така тренерська доля. В такому клубі як Динамо перемагати треба завжди. На усіх рівнях, починаючи з дитячих команд і завершуючи Лігою чемпіонів. Зрозуміло, що тиск на наставників за такої ситуації завжди чиниться дуже серйозний. Якщо немає результату, потрібно шукати варіанти, щоб щось змінити.
«Перше враження від Валерія Лобановського? Страх»
– Яким було ваше перше враження від Валерія Лобановського?
– Страх. Коли приїхав з аеропорту на базу в Конча-Заспу і побачив Валерія Васильовича, то був трохи збентежений. Вчора бачив великого тренера по телевізору, а зараз сиджу за одним столом. Найбільше боявся реакції, коли відповідав на запитання футбольного характеру. Лобановський хотів почути мою точку зору, щоб збагнути, як я бачу футбол. Повинен був відповісти, як треба діяти в різних ігрових ситуаціях. Побоювався, що думаю неправильно. Бо ж думати ми повинні були однаково. Але, на щастя, наше бачення збігалося. Склалося враження, що моїми відповідями Валерій Васильович був задоволений.
– У дебютному поєдинку проти литовського Жальгіріса в кваліфікації Ліги чемпіонів ви забили два м’ячі.
– Такий старт, безперечно, допоміг адаптуватися швидше. Коли відчуваєш, що приносиш команді користь, легше вливатися в колектив. Хлопці теж почали мене сприймати як свого. В спілкуванні зі мною нові партнери за командою зрозуміли, що зі мною можна мати справу. Один з основних факторів вдалої адаптації в Динамо – сприйняття колективом. Якщо тебе приймають – матимеш майбутнє.
– Статистика свідчить, що 21 із 142-х своїх динамівських голів ви забили після передач Валентина Белькевича. Так багато впродовж кар’єри вам не асистував жоден футболіст.
– Мені було комфортно грати поруч із Валіком. Ми розуміли одне одного з півслова. І в житті, і на полі. Ми часто спілкувалися в повсякденному, нефутбольному житті. Це також вплинуло на взаєморозуміння. Хоча в тому Динамо передачу був здатен віддати ледь не кожен гравець. Що з центральної зони, що з країв. У Києві завжди вистачало розумних, швидких, талановитих футболістів. Але Белькевич, звісно, виділяється. Позиція у нього така. І в мене теж. Валик мав віддавати, а я – знаходитися на вістрі.
– Представники різних поколінь динамівців сходяться на думці, що чи не найскладніше серед усіх тренерів їм було знаходити спільну мову з Йожефом Сабо. Ви не виняток?
– Мені з Йожефом Йожефовичем було нормально. Непорозумінь у нас не було, ситуацій, за яких ми сварилися б, ображалися одне на одного, теж не пригадую. Звісно, спеціаліст Сабо своєрідний, у нього є своє бачення гри і тренувального процесу. Але сказати, що мені щось відверто не подобалося, не можу.
Головне для футболіста – грати. Якщо людина не потрапляє до складу, вона починає нервувати. Особливо якщо є впевненість, що той, хто потрапляє до основи, слабший. Але я при Сабо грав. Зараз, ставши тренером, уже й сам починаю розуміти, чому в різних ситуаціях доводиться поступати так, а не інакше. Футболіст усіх деталей знати не може. Він відстоює лише себе.
– Із Сабо на чолі Динамо примудрилося не вийти з групи Ліги чемпіонів, набравши 10 очок.
– Та хіба лише тоді, коли пропустили Реал і Байєр? При Лобановському теж траплялося щось схоже. Але ж по-різному бувало. В тому ж сезоні-1999/2000 вийшли з групи. Набравши всього 7 очок, а в 2003-му зіграли в останньому турі внічию з Інтером, але і самі не вийшли, й італійців далі не пустили. Допомогли московському Локомотиву. Всяке бувало, але тоді ми були справді конкурентними. Думаю, в ті часи ми вболівальників радували частіше, ніж засмучували.
– Злам трапився в другій половині першого десятиліття 2000-х. Поразка швейцарському Туну при Леоніді Буряку, а в наступному сезоні – антирекорд групових турнірів команди на чолі з Анатолієм Дем’яненком.
– Відбувся якийсь збій. Тренери, можливо, розкажуть за себе. Виглядало, що ми, футболісти, чогось до кінця не розуміли. Хоча в тому ж сезоні під керівництвом Анатолія Васильовича (Дем’яненка) виграли чергове чемпіонство.
– Однак керівництво клубу черговий титул не переконав. На ваше лихо, замість Дем’яненка прийшов Юрій Сьомін.
– Якоїсь особливої образи на Юрія Павловича у мене начебто й немає. Він тренер і йому вирішувати, хто має грати. Прикро було лишень за те, що не отримав змоги попрощатися з вболівальниками. Фанати підготували банер, усі розуміли, що з Динамо я вже йду. Але змушений був дивитися матч з трибуни. Чому Сьомін так вчинив, не збагну досі. Навіть цікаво було б почитати його відповідь на це питання. Після того бачилися і спілкувалися не раз, але минулого не ворушили.
Мабуть, для Динамо я зробив трохи більше, ніж Юрій Павлович. Треба поважати людей, з якими ти вже попрощався, але не попрощалися ті, хто нас у кожній зустрічі підтримує. Зрештою, навіть сидячи на трибуні, відчув у тій зустрічі, що не дарма присвятив цій команді 10 років кар’єри.
– І продовжуєте присвячувати.
– Сподіваюся, що так. Вірю, що обрав правильний шлях. Не дарма ж стільки років відіграв і майже в кожного тренера брав щось корисне. Найголовніше, втілювати потихеньку всі знання в життя.
– Наскільки болючою є адаптація до тренерської роботи?
– Труднощів не відчуваю взагалі. Все тому, що паузи майже не робив. Відразу після завершення ігрової кар’єри опинився в улюбленому клубі знову. І подивився на речі свіжим, не замиленим старшими тренерами поглядом. Сподіваюся, що свій позитивний вклад у роботу тренерського штабу команди U19, яку очолює Юрій Мороз, вношу.
– Максиме, впродовж усіх років української кар’єри ви залишалися одним з найвідкритіших з точки зору спілкування з журналістами футболістів. Щоправда, один конфлікт з представниками ЗМІ у вас все ж був.
– Ільченко? Просто не люблю, коли люди пишуть те, чого я не говорив навіть близько. Я ж пам’ятаю, що казав, адже газета вийшла через день після розмови. Журналіст перевернув сказане мною зовсім по-іншому. Мабуть, щоб цікавіше було читати людям (поміж іншого, Шацьких у тому інтерв’ю зокрема розмірковував над тим, чому ж тренер його замінив; дарма, що у тій грі Максим відіграв усі 90 хвилин – прим. авт.).
Неприємно було, бо люди, які мене не знали, відкрили вранці газету і дізналися чимало нового. І почали складати свою думку про мене. Зрозуміло, що після того зателефонував у «Спорт-Експрес». До честі газети, в наступному номері було спростування і справжня версія інтерв’ю. На тому конфлікт був вичерпаний. Розумію, що газетярам чи представникам електронних видань друковану версію розмови треба трохи «причесувати». Але важливо, щоб була збережена суть. Іноді щоб перевернути смисл, достатньо в іншому місці поставити кому.
«Обидві доньки вільно розмовляють українською мовою»
– У вас дві доньки. Відомо, що виховувалися вони вже як українки.
– Так, обидві навчалися в українській школі. Старша, Рената, вже закінчує інститут, молодша, Христина – в дев’ятому класі. Обидві вільно розмовляють українською мовою. Зрештою, навіть я українську розумію повноцінно. При потребі можу трохи порозмовляти (усміхається). Ми вже тут свої. Як-не-як, з 1999-го тут. Дружина як приїхала сюди, відразу сказала: «Я з Києва не поїду». Подобається усе – люди, місто. Шкода, що спокою в нашій країні зараз немає, а то взагалі було б прекрасно. Сподіваюся, з часом усе налагодиться і з часом знову будемо жити в мирі і злагоді.
– Ваша думка стосовно того, що відбувається?
– Не хочу на цю тему говорити. Політика – справа невдячна. Дивлюся новини, спілкуюся з друзями, але виносити свої думки в публічний простір не бажаю. Правди ми одначе не дізнаємося. Ніколи.
– В рідному Узбекистані буваєте?
– Рідко. В останнє – ще у 2014-му, коли проводив свій прощальний матч. Прямого рейсу з Києва в Ташкент зараз немає, можна добратися лише з пересадками – через Мінськ чи Казахстан. То не дуже зручно. В Ташкенті у мене залишилися батьки. Зрештою, вони постійно приїжджають до нас або живуть у Москві в брата. Моя воля, забрав би тата з мамою до себе. Бо ж і вік уже такий (обом за 60), і з родичів в Узбекистані не залишилося, крім тітки, майже нікого. Але батьки переїжджати не хочуть. Десь їх розумію, адже місця, де прожив усе життя, залишати не хочеться. Хоча, сподіваюся, з часом дідусь з бабцею приїдуть ближче до внучок.