Андрій Шевченко скаже, що це все дурниці. Андрій Павелко скаже, що такого не може бути. Кожен з гравців розсміється в обличчя та назве, як мінімум, придурком. Проте з кожним збором України, перед кожним матчем не полишає відчуття, що Україна не хоче виходити на чемпіонат світу.
Це ніяка не спроба знайти приховане пояснення млявого виступу команду у багатьох матчах відбору, разом з матчем проти Фінляндії.
Немає ніяких сумнівів – Україна хоче перемагати. Вона бореться за кожне очко та намагається втриматись за більш сильною Хорватію та краще зіграною Ісландією. І команда, і сам Шевченко, безперечно, хочуть зіграти на мундіалі. Інакше й бути не може.
І немає ніякого протиставленням у формулюванні. Україна хоче на чемпіонат світу, але у самого Шевченка цілі вищі.
Ще влітку легендарний гравець отримав контракт на чотири роки. Його статус в українському футболі та відносини з президентом ФФУ робить цей самий контракт більше формальністю, адже в будь-який момент Шевченка можуть відпустити чи продовжити контракт без проблем.
Але чотири роки були показовим моментом для того, що саме стільки часу потрібно для перебудови збірної. Якби стояла чітка задача потрапити на чемпіонат світу, то це був би суворий контракт на два роки чи навіть до закінчення відбіркового турніру. Чотири роки – це контракт-аванс, який є своєрідним дозволом на створення команди на майбутнє. Не тільки на найближчий турнір.
Уже з першого збору Шевченко дав зрозуміти, що буде не тільки на словах довіряти молодим гравцям. Відразу було викликано декілька тих, хто лише розпочинає свій шлях у великому футболі. Відтоді до складу збірної України не так вже й важко було потрапити.
Кожен молодий гравець у складі Динамо, кожен українець Шахтаря чи якийсь молодий хлопець Дніпра відразу потрапляв у розширений список збірної. Тренерський штаб намагався переглянути якомога більше різних гравців не тільки на тренуваннях, але й в матчах.
За Шевченка у збірній дебютувало тільки шестеро: Євген Шахов, Едуард Соболь, Віктор Циганков, Артем Бєсєдін, Микола Матвієнко та Володимир Шепелєв, проте це лише малий процент від того, скількох гравців взагалі переглянув тренерський штаб за цей час.
Взимку Шевченко навіть хотів провести спеціальний тренувальний збір, на кшталт того, що роблять збірні північних країн – Швеція чи Норвегія. А коли цього не вдалося зробити, Шевченко викликав 35 гравців не перший весняний матч 2017 року проти Хорватії. Зрештою багато кого відчепили ще до початку збору, але це був меседж усім – шанс пробитись у збірну є. Не у всіх, звісно, як це часто додають у побудові такого речення, але у багатьох.
Поряд з підготовкою до найближчих ігор та бажанням вигравати тут і зараз, Шевченку не вдається замаскувати своє бажання побудувати нову команду.
Другим важливим елементом у зміні поколінь є відхід досвідчених гравців. Михайло Фоменко любив ветеранів та робив ставку на перевірених виконавців. За цей рік Шевченко потихеньку прочистив склад команди. Євген Селезньов жартує, що тепер він приїжджає, немов у дитячий садок. І в цьому жарті не так багато й жарту.
Цей процес не був швидким. Але тому й він виглядає таким правильним та поступовим. Руслан Ротань кілька разів викликався до збірної, аби просто створити атмосферу та додати своїх лідерських якостей. На цей збір він вже не приїхав, і немає сумнівів, що усі теперішні центральні хавбеки сильніші за нього на цей момент.
Трохи раніше випав зі складу Артем Федецький, якого несподівано навіть не заявили на матч проти Хорватії, а тепер не внесли у будь-який список. Роман Зозуля сам взяв паузу. Можливо, матч проти Мальти буде останнім у складі збірної України для Олександра Кучера.
Це все етапи точно не дворічного плану, а чогось більш серйозного та масштабного.
Оскільки Шевченко не оголосив, не оголосить та навіть буде заперечувати, що готовий пожертвувати потраплянням на чемпіонат світу 2018 року, про успішність його роботи будуть судити вже цієї осені. І якщо Україна не потрапить на мундіаль, програвши фаворитам групи, відбір назвуть невдалим.
Але чомусь здається, що в збірній та ФФУ готові не потрапити на цей турнір (до того ж тоді буде стояти вибір, їхати чи ні в Росію), аби виростити нову команду наступного покоління.
Тренерський штаб точно не живе однією лише думкою про майбутнє, адже тоді зі складу команди б почали зникати гравці, яким у 2020 році буде за 30 років. Але вона думає про майбутнє, піклується, щоб, коли настав час іти теперішнім лідерам, їх було кому замінити. Знову ж таки за часів Фоменка було зроблено ставку на певних гравців, у яких за спиною не було нікого.
Звичайно, то були інші часи у клубному футболі, молодих гравців у складі Динамо та українців у Шахтарі було значно менше.
Знову ж таки, немає сумнівів, що Україна буде боротись до кінця за можливість потрапити на чемпіонат світу. Це престижно. Це круто. Заради цього дітлахи й мріють бути футболістами. Але такий успіх чомусь здається лише приємним бонусом на шляху створення чогось насправді серйозного на довготривалого.
Інакше б у кінці матчу з Фінляндією вийшов Сергій Сидорчук, а не Володимир Шепелєв. Для початку.