— Коли Павло Яковенко взявся за втілення унікального проекту «Академія «Динамо»-1985», для якого було зібрано талантів цього року народження ледь не з усього Союзу, він запросив із львівського УФК і тебе. Де ти його так вразив?
— Не можу сказати, де Павло Олександрович мене запримітив, але, думаю, він питав рекомендації тренерів. Запросив на збори, які проводилися в Тернополі, недалеко від дому, і, виходить, домашні стіни допомогли потрапити в столичну академію.
— Один із твоїх ровесників і майбутніх тамтешніх партнерів – Олександр Алієв скаржився на жахливі умови в академії московського «Спартака», мовляв, тому він і втік до Києва. Які умови були в «Динамо», де ви жили, як харчувалися, чи платили якусь стипендію?
— Все було шикарно. Мене запросили приїхати в Київ, сказали, подивитися умови. Зрозуміло, без батьків, та ще й у Київ – далеко, але приїхав. Подивився на базу і, як кажуть, щелепа впала. Я більше не хотів нікуди їхати, таких умов взагалі ніде не було.
Я не пам’ятаю за гроші, по-моєму, щось платили. Не можу сказати точно, але щось платили, не згадаю суму. Коли вже розпустили, то далі були «Динамо-3», «Динамо-2», там професійні контракти, ми вже були повнолітніми.
— З ким найпершим подружився у Києві?
— З Ігорем Чучманом, ми з ним мешкали разом. Він зі Львова, я з Тернопільської області, обидва із Західної України, тому швидко знайшли спільну мову. Ми й куми тепер, адже стільки років дружимо.
А ще відразу потоваришували з Сашею Максимовим, Вовчиком Самборським, з Вовчиком Польовим досі спілкуємося. Так, у нас дружня команда, що й не дивно: цілий рік по 24 години на добу разом були, може там днів на 10 відпускали додому з Києва.
— Обізнані люди стверджують, що Яковенко дуже суворий тренер, схиблений на дисципліні. Тяжко доводилося?
— Суворий, дисципліна і максимальна віддача — передусім. Але ми розуміли, якщо вже потрапили в «Динамо», маємо доказувати ділом. Якщо щось йшло не так, Яковенко міг жорстко підказати, щоб ніхто не розслаблявся. Тому всі намагалися дотримуватися дисципліни. Бо у нас тренер сам такий дисциплінований, і вимагав від інших, щоб був порядок в побуті і на полі.
— У 2002 році ти дебютував за «Динамо-2» у Першій лізі, восени грав за «Динамо-3» у Другій. Пишався собою?
— Ніколи не пишався собою. Щойно почав би, то тоді й закінчив, напевне: не днями, а ще у 2002-му.
— Як тобі малося у дочірніх командах «Динамо»? Як охарактеризуєш той період свого життя?
— В принципі, нормально: мешкали на базі, працювали, грали, намагалися підвищувати майстерність. Пам’ятаю, операцію на пахових кільцях робили. Дякуючи керівництву клубу, президенту, мене, молодого хлопця, до Мюнхену відправили, там у клініці оперували.
— Із Лобановським не довелося перетнутися? Чи тільки здалеку бачив метра?
— Траплялися моменти, коли ми з «Динамо-2» грали, там турнір Макарова, і він завжди, за нагоди був присутнім на матчах в манежі Конча-Заспи. Кілька разів я бачив, як Валерій Васильович спостерігав саме за нашою групою.
— Для українського футболу 2002 рік став «чорним» — Лобановський помер. Ви веселі, 17-річні динамівці розуміли масштаб цієї трагедії?
— Певна річ, бо Лобановський це глиба, величина для українського футболу! Плюс він підтримував Павла Яковенка і наш спецклас. Не знаю, може то збіг обставин, але після смерті Лобановського нас влітку зібрали і сказали, що спецклас розпускають. Розійшлися хто куди, хто в «Динамо-3», хто в «Динамо-2», хто додому поїхав і шукав інше продовження кар’єри. Ми відчули це все на собі.
— Після смерті Лобановського «Динамо» очолив Михайличенко. Команда двічі поспіль у 2003 і 2004 роках вигравала чемпіонат, у 2003 і 2005-му брала Кубок. Не було жодного шансу протиснутися в основу?
— Брали кілька разів на тренування, але щоб закріпитися… Не підходив під вимоги, які потрібні були для першої команди. Тому влітку 2005-го пішов з «Динамо», -
розповів Ярмаш в інтерв'ю