Василь Кравець приїжджає на таксі. Звичайний хлопець, якого не відрізниш від звичайних перехожих на тротуарі. Ніякої зірковості, пафосу, апломбу, які б виказували в ньому футболіста.
«Не люблю уваги до своєї персони»,
– каже Кравець. І додає:«Давати інтерв’ю також не люблю”.
«Дехто з друзів просив: «Привези іспанської горілки»
– Василю, як відпочивається?
– Відпочиваю суто вдома. Намагаюся всіх побачити, з усіма зустрітися. Нікуди навіть не хочеться їхати. Дім, село, дідусь, бабуся.
– Чого тобі найбільше бракувало упродовж періоду в Іспанії?
– Друзів. Батьки і дівчина приїжджали до мене – це все добре, але без друзів було дуже тяжко. Якби хоча б пару друзів до мене в Іспанію – було б набагато легше.
– Михайлу Кополовцеві, який перебував у Німеччині, не вистачало там закарпатського колориту і драйву. Мовляв, німці – нудні і пасивні, ніхто тебе не підганяє на світлофорі.
– В Іспанії – те саме. Ніхто нікуди не поспішає. Луго – місто маленьке, тож навіть не потрібно нікуди їхати. Хіба вирушити у Мадрид чи Ла-Корунью. Тоді вже – світлофори, всюди відеокамери, обмеження швидкості у 120 кілометрів за годину.
– Багато міст в Іспанії вдалося об’їхати?
– Я тільки у Мадриді побував і в Ла-Коруньї. Дуже гарні міста. Більше, якщо чесно, навіть не було часу кудись поїхати. Я наполегливо працював.
– Це в якості туриста. А з командою?
– Пригадую лише поїздку у Тенеріфе – дуже важка дорога. У Кадісі був, у Нумансії. Загалом – дуже красива країна.
– Які подарунки привіз з Іспанії?
– Прихопив сувеніри, магнітики. Дехто з друзів просив: «Привези чогось іспанського. Якоїсь іспанської горілки». Замість горілки я їм привіз віскі (Усміхається). А батькам і дідові – магнітики на холодильник. Більше нічого такого. Мама з татом гостювали у мене, тож купили собі те, що їм потрібно.
«У Луго розпитували про війну в Україні»
– Крім відсутності друзів, з якими ще труднощами ти зіткнувся в Луго?
– Відчувалося, що я на чужині. Йдеш вулицею, навколо люди розмовляють про щось своє. Бабусі у них поводяться, як молоді. Активні, бігають. Наші ж бабульки сидять під під’їздом і обговорюють всіх – ти їх можеш послухати краєм вуха. «Он, пішов наркоман» (Сміється). В Іспанії – нудьга.
– Три речі, які тобі сподобалися в Луго?
– По-перше – це древній мур, який проходить навколо центру міста. Кажуть, його збудували ще римляни. Біля цих укріплень іспанці люблять виходити на пробіжку. По-друге, запам’ятався стадіон мого клубу. Зовні – компактний, але всередині – багато простору. По-третє – один з їхніх ресторанів, збудований на старовинному млині. Під ним протікає річка. Підлога – прозора, ти можеш подивитися, як тече вода, як у цій воді плаває риба.
– Які успіхи у вивченні іспанської мови?
– Клуб мені надав жінку-перекладача. Вона надсилала картинки на Skype, і я по них вчив слова. Потім навчала мене правил іспанської мови, часів. Наразі процес навчання триває. Я хочу освоїти цю мову, щоб розуміти, про що говорять люди навколо.
– Приїхавши у Луго, ти тривалий період не виходив на поле. Чому?
– Тоді все вирішувала моя вага. Я приїхав із трьома зайвими кілограмами і їх було важко позбутися. Дуже старався, тренувався добре, не поступався іншим. Але тренер швидко пояснив – не ставлю тебе в склад через вагу – вона постійно стрибала між 82-84 кілограмами. Домашні матчі переглядав зі стадіону. Коли команда їхала на виїзд – дивився трансляцію по телевізору. Але нарешті я набрав оптимальні кондиції – і одразу вийшов на поле.
У Сегунді грали практично без паузи. Я ж приїхав у період, коли українські клуби проводили збори, тому відчував у собі багато сил і бажання. На тренуваннях бачив, що мої нові партнери вже морально виснажені.
– Напевно, відчув культурний шок, порівнявши методи і принципи тренувань в УПЛ та Іспанії?
– В іспанців тренування завжди починалися з квадрату. У нас – аналогічно було при Йовічевічі, і навіть Дулубі. Просто є різна методика: хтось бігає кроси, хтось виконує рвану роботу. В Іспанії – суто рвана робота: 2 проти 2, 30 на 30 метрів. Крос біг лише одного разу – коли потягнув «задню».
– Часу на прийняття рішення – значно менше?
– Там кажуть: якщо є час робити більше одного дотику – роби. Рухайся з м’ячем, спробуй обіграти. Один дотик – це коли ти бачиш, що є якась небезпечна ситуація. Тоді робиш винос м’яча у безпечну зону, або віддаєш у дотик, але акуратно – щоб не «обрізати». Якщо віддаєш вперед – можеш навіть обрізатися. Якщо назад – не маєш права.
– Пригадуєш моменти, коли тренер тебе хвалив, або навпаки – критикував?
– Він нікому не «піхав» так, щоб аж порвати голос. Гукав: «Ні-ні, стоп!» Зупиняв тренування, пояснював і поїхали далі. Був у нас футболіст, який не потрапляв у склад. Огризнувся на тренуванні, тож наставник йому сказав: «більше до мене не приходь». Через 2 дні тренер усміхається і каже: «Наш друг їздив відпочивати, але вже повернувся і хоче вам щось сказати». Той футболіст перед усіма нами вибачився і ми продовжили тренування.
– Твоя найкраща гра за Луго?
– Найбільше запам’ятався дебют. Грали із Жироною. Але не можу назвати цей матч найкращим. Я ніколи не знаю, коли в мене хороші матчі. Знаю тільки, коли погані (Усміхається).
– З ким потоваришував у новій команді?
– У мене з усіма були хороші стосунки. Там є умовних 5 груп – старші, молодші… Є двоє орендованих гравців Барселони, які трималися купи. Є навіть така група футболістів, які полюбляють випити. Зі мною спілкувались усі. Усім було цікаво, як там в Україні, розпитували про війну.
«Я вже навіть відчував смак Прімери»
– Які традиції існували в цьому клубі? Чи пройшов ти посвяту новачка?
– Як було… Я прийшов, зі всіма познайомився і розпочався тренувальний процес. Буває, що нас штрафують на 100-200 євро: когось за вагу, когось за поведінку. Потім на ці гроші вся команда йде кудись посидіти. Це, напевно, можна назвати такою традицією в Луго.
– До речі, яку загальну суму ти сплатив за свою зайву вагу?
– Не рахував. Але попав так пристойно (Усміхається).
– Найоригінальніша нефутбольна пригода, яка сталася з тобою в Іспанії?
– Хіба про те, як я заблукав. Розповідати? У Луго важко припаркуватися. Нарешті я це зробив, вийшов з машини і йду додому. Йду-йду цілу годину, а дому немає. Думаю, потрібно повернутися до машини, бо потім її не знайду. Ще півгодини їздив, шукав дім за навігацією. Загалом блукав десь 2 години. Допомогти мені не було кому: перекладачка кудись поїхала, батьки з дівчиною також поїхали…
– Ти якось запостив в Instagram фото, як твоя дівчина заснула прямо під час розмови. Часто таке з нею траплялося?
– Та тільки одного разу. Думаю собі: зроблю світлину (Усміхається).
– Розкажи романтичну історію вашого знайомства.
– Ми зустрічаємося 2 роки. Вже заручені. Познайомилися ми на моєму випускному, хоча я з певних причин це туманно пригадую (Усміхається). Через деякий час ми зустрілися знову. Потім знову. Її колишній хлопець – також був вихованцем Карпат. Минув рік чи півроку. Почали переписуватись. Слово за словом, «давай зустрінемося». Поїхали у Парк культури, я їй показав «качельки».
– Окей. З іншими українськими футболістами чемпіонату Іспанії підтримував зв’язок?
– Найбільше я спілкувався зі Шведом. Про футбол не говорили взагалі. В основному ділилися спогадами, мріями. Що він проб’ється в основу Севільї, я вийду у Прімеру, житимемо в хорошому особняку (Сміється).
– Мар’ян ще не розчарувався в іспанському футболі? Бажання доводити не зникло?
– Звичайно, що не зникло. Кожен футболіст повинен мати таке бажання. Якщо не хоче – то дурень.
– Термін піврічної оренди в Луго закінчився. Що далі? Які у тебе варіанти?
– Поки що не знаю. Це запитання до мого агента – Олега Смалійчука. Наразі сказав мені: «Відпочивай». От я і відпочиваю.
– А що б хотілося тобі самому? Стати частиною нового проекту в Карпатах, чи повернутися в Іспанію, де футбол у багато разів висококласніший?
– Душа прагне у Карпати. Тут – усе моє, мій дім, хороша команда. Хочеться грати у Львові і вийти в Лігу Європи. Але не буду лукавити: зараз усі мої думки спрямовані на те, щоб пробитися з Луго у Прімеру.
У якийсь момент такий шанс для Луго був дуже реальний. Я вже навіть відчував смак Прімери. Але у Сегунді абсолютно всі команди стартують однаково – кожна ставить завдання посісти перше місце. Якщо б ми програли останні три тури – могли навіть опинитися в зоні вильоту. Але фінішували на 9 місці.
– У твоїй команді, знаю, грав супербомбардир, який забив понад 20 голів за сезон.
– Це Хоселу. Крутий чувак! Підкачаний такий. Мав нюх на голи.
– Яких вершин ти б хотів досягнути у своїй кар’єрі?
– Мені дуже подобається лондонський Арсенал. Якщо б стояв вибір: Барселона, Реал чи Арсенал, я б поїхав в Англію. Тим паче, Олег Лужний там грав. Англія мені ближча по духу. Там б’ються на полі. В Іспанії когось зачепив – той вже кричить. В Англії тебе вдарили, ти вдарив – і все, граємо далі. А ще на Піренеях «плюс 30» не вважається серйозною спекою. Поїхати у Мадрид – там всі 40. Мені важко витримувати такий температурний режим.
«Пацани, не варто зі мною зв’язуватись”
– Коли повертаєшся на рідний Сихів, почуваєшся зіркою?
– Такого немає. Коли приходжу, пацани можуть притравити: «Розступіться, дайте дорогу зірці». Моя реакція? Сміюсь. Я б не назвав себе впізнаваною людиною на Сихові. Я так особливо ніде й не ходжу. Сидимо у когось на квартирі і граємо в PlayStation. Вважаю, це добре. Не люблю уваги до своєї персони. Інтерв’ю давати також не люблю.
– Але ж тобі це непогано вдається!
– Ти запитуєш – я відповідаю. Нічого складного.
– Ти займався боксом. Знаменитий боксер Роман Джуман відзначав твій удар. Розкажи, як це було.
– Я тоді тільки прийшов у першу команду Карпат. Ходив на бокс, коли мені потрібно було скинути зайвий кілограм. У спарингах, щоправда, не стояв. Джуман? Це була ініціатива Карпат – він мене взяв. «У нього сильний, поставлений удар», – як зараз пам’ятаю (Усміхається). Я потім увесь район лякав: “У мене сильний удар, тож, пацани, не варто зі мною зв’язуватись”.
– Бували випадки, коли слова не спрацьовували і доводилося застосовувати кулаки?
– Навіть не хочеться говорити, що таке було. Може було, може ні. Десь хіба хтось п’яний міг дорватися, то так легенько ляпаса даси – він сам впаде.
– Ти ще застав часи, коли на Сихові було небезпечно.
– Мама дозволяла гуляти максимум до 7 вечора. Тоді страшне робилося. Я ще був малий і не розумів того, а от мама з татом нікуди увечері не виходили. Якщо ж я затримувався до 19:30 – мене вдома лупцювали. Ременем? Ні. По вухах (Усміхається).