Київ. НСК «Олімпійський». 32-а хвилина матчу Україна - Хорватія. Андрій Ярмоленко в традиційному для себе стилі «накрутив» опонента на фланзі і виконав націлену, виважену подачу майже до воротарського майданчика суперника. На ударну позицію, - визирнувши з-за спини опонента, - зумів вийти Євген Коноплянка. М'яч несильно, проте підступно для воротаря летів у напрямку дальної стійки. Втім – повз ворота.
Гра головою – далеко не найсильніша чеснота Євгена. Коноплянка – один з найліпших гравців збірної України в цьому відборі (незважаючи на нереалізований пенальті в стартовому матчі кампанії та кілька вельми блідих ігор), але він не повинен ударами головою замикати подачі з флангів. Не повинен, бо робити цього як слід Женя не вміє.
Можливо, опинись на місці Коноплянки Денис Гармаш – і рахунок був би 1:0. І тоді гра склалася б зовсім по-іншому. А ще краще – якби на полі був Артем Бесєдін, для якого такі подачі – то хліб. Штовхатися, пробивати головою, замикати в один дотик Бесєдін вміє добре.
Мораль? Знову виникає спокуса звинуватити тренерський штаб збірної України в помилці щодо вибору стартового складу. Та й, власне, після матчу звідусіль уже лунають подібні звинувачення: мовляв, негоже грати без форварда, використовуючи в центрі Ярмоленка та Гармаша. Але ж у нас був форвард в матчі з косоварами, – у першому таймі. І від форварда відбувся провал. І тоді Шевченкові докоряли тим, що він довірився Кравцю, а Марлоса притримав на лаві для запасних. Цього разу Андрій Миколайович вирішив зіграти інакше. І знову опинився під обстрілом.
Догодити всім важко. І тренерів завжди критикують у випадках поразок. Це нормальні речі. Завдання тренера – вигравати, відчуваючи пульс гри. Втім, сказати, що критика на адресу Шевченка безпідставна – язик також не повернеться. Проблема Шевченка в тому, що він, дійсно, не завжди вловлював ритм того пульсу. Рішення в Ісландії зіграти першим номером, на атаку – безглузде. Це ще раз продемонстрував вчорашній матч острів'ян проти косоварів. Навіть з аутсайдером острів'яни не хотіли діяти першим номером, свідомо віддавши гостям м'яч. Україна же власноруч зробила суперникові комфортні умови.
Провина Шевченка – у втраті двох очок в Коньї, коли по ходу матчу турки зуміли випрямити спину і нанести удар у відповідь. В решті решт, могли ми не програти й у Загребі, якби зіграли жорсткіше в центрі поля – не з Коваленком, який постійно помилявся, а з Сидорчуком в опорній зоні. І не з Кучером у центрі захисту.
Якби, якби, якби… Дійсно забагато «якби» після вже програної війни. Десь Шевченко недопрацював, десь футболістів підвели майстерність і вміння концентруватися, десь банально не поталанило. Але все це обернулося не провалом, а лише тим, що ми не зуміли підскочити вище голови. Бо прохідне місце в цій групі – це не наш звичний рівень.