Рівень цієї постаті важко осягнути словами. Приходиш на інтерв’ю, однак почуваєш себе, ніби на співбесіді чи екзамені. Готуєшся кілька годин, студіюєш усі можливі варіанти, але у підсумку виявляєшся абсолютно не готовим – тяжко спілкуватися з академіком європейської академії, дійсним членом американської академії. Тут і історія, і політика, і соціологія.
У теперішньому житті Анатолія Шепеля вкрай мало спілкування з журналістами. Основні його співрозмовники – студенти. Найбільша проблема після бесіди з екс-чемпіоном СРСР у складі двох «Динамо», київського і московського – точність і коректність викладення усіх думок. Анатолій Миколайович говорить так, що зрозуміти все сказане вдається не відразу. На жаль, дослівно передати цитати Шепеля нереально – про футбол майже не згадуємо, тому чимало цікавих історій згодилися б для суспільно-політичного чи історичного ресурсу.
Шепель відвертий, як ніколи і розповідає про свою неперевершену кар’єру. На мить замислюєшся – напевно, журналістське щастя полягає саме в такому: великий співрозмовник ділиться таємницями минулого.
«Запитав Порошенка: «Надбавка до пенсії належить?»
– Анатолію Миколайовичу, ви більше двох десятків років очолювали динамівську школу, але зараз фактично відійшли від футболу.
– Я б не сказав, що відійшов – продовжую очолювати департамент загального спорту Міжнародного комітету захисту прав людини. Комітет захищає і повинен захищати права не лише молоді, а й тих ветеранів, які віддали душу, серце і здоров’я на благо своєї країни. Люди звертаються і ми допомагаємо. За футболом продовжую слідкувати. Моя думка така – в Україні футбол вмирає. Не можна визначати потенціал дитини на основі матеріального становища батьків. Футбольна школа має допомогти дитині розкритися.
– В чому запорука успіху?
– У вихованні дитини в українській школі зі всіма традиціями. Держава повинна все це забезпечувати. Знаєш, яка подяка дитини державі за це? Рука на серці під час виконання гімну.
– Як саме допомагає ваш комітет ветеранам?
– Прізвища не називатиму. Але скажу, що бували випадки, коли навіть побутовими справами займалися і вікна ветеранам встановлювали. Звертаєшся до виробника, у контролюючі органи… Люди стали інертними.
– У вас багато нагород і регалій. Одна з останніх – орден «За заслуги» III ступеня з рук Президента України.
– За цими медалями минає життєва дорога. У мене від кожного президента нагороди є. У 2015-му запитав Петра Порошенка: «Надбавка до пенсії належить?» Отримав ствердну відповідь. У відділі соцзахисту згодом сказали: «Ви заслужений працівник фізичної культури? Все, досить надбавок» (сміється).
– На стадіоні ви часто буваєте?
– Часу не вистачає. Ходжу лише на ключові матчі. Наш футбол став нецікавим. Зараз багаті грають для бідних, а колись доволі забезпечені грали для доволі забезпечених. Існував паритет між трибунами і футболістом. Взяти до прикладу фанатів «Карпат» і їхній відомий вчинок зі зняттям футболок після гри з «Вересом». Сучасний гравець не може навіть за гроші виконувати все те, що від нього вимагають.
– Кого з ветеранів бачите найчастіше?
– Частих зустрічей не буває. Всі затиснені у рамки. Часу на особисте життя немає. Мій день розпочинається о 6-ій ранку і завершується не раніше 7-ї вечора. Багато їжджу і спілкуюся зі студентами. Передаю знання молоді абсолютно безплатно. Якщо знаєш, то треба дати безкоштовно.
– Де в основному буваєте?
– Остання поїздка була у Вінницю, недавно відвідував Житомир. Намагаюся пояснити, звідки ми, чому ми такі і куди нам йти.
«Коли билися двір на двір, то Суркіс не втікав»
– На вашому 60-річному ювілеї Йожеф Сабо виголосив промову. Яскрава фраза – «Шепель тепер грав би у «Реалі» чи «Барселоні».
– Чому ми недооцінюємо своїх футбольних пророків? Костянтин Бєсков ще 40 років тому грав у футбол, який проповідує сучасна «Барселона». Ми забуваємо про рівень футболу в СРСР і в Україні, зокрема. В Україні найсильніші футболісти завжди були. Я зустрічався з Йоханом Кройфом і він, до речі, подарував мені 20 чи 30 краваток у кольорах Каталонії. Нещодавно витягнув одну з шафи – тепер це перепустка в Каталонію (сміється).
– Про що спілкувалися з Кройфом?
– Ми багато говорили про майбутнє і він висловив свою думку: «У вас гравці дуже обдаровані у фізичному плані. А ще вони не думають про гроші». Коли я розповів йому про фінансування нашого футболу, Кройф не повірив. Тоді отримував 200 рублів і був щасливим.
– Де саме ви бачилися з великим голландцем?
– Ми їздили у 1976 році в Барселону зі збірною клубів. Відіграв гімн Радянського Союзу, а потім гімни Іспанії та Каталонії. Ми стали свідками цікавої події – диригент завершив гімн Каталонії, до нього тут же підійшов полісмен і заарештував його. Мені здається, що зараз каталонський конфлікт є лише через те, що люди не вміють слухати одне одного. Колись у СРСР була ідеологія: «Всі ми за радянську владу підемо і помремо за це». Ти не вмираєш за Батьківщину чи батьків, а за владу. Я не бачу різниці з теперішніми розкладами.
– Ви народилися у Києві і все ваше дитинство пройшло поруч із заводом. Що то були за часи?
– Я виріс поруч із заводом Антонова, де існувало відразу кілька футбольних полів. Тоді «совєти» будували так, що утворювалися цілі житлові райони, а поруч безліч спортивних секцій і майданчиків. Мене часто запитують, чи справді я зростав у одному дворі з Григорієм Суркісом. Так, це правда. Не раз грали у футбол, а Григорій Михайлович стабільно займав місце у воротах. Наше виховання розпочалося з двору. Головний постулат – повага до старших. Ще одна важлива річ – ставлення до дівчини. Сучасні кумири молоді закінчують наркотиками, їхні сім’ї руйнуються.
– Які у вас зараз відносини з Григорієм Суркісом?
– Доволі нормальні. Коли він прийшов у «Динамо», то клуб почав давати результати. У нього були серйозні амбіції. Коли я спілкуюся з ним, як товариш з двору – це одне. Якщо дзвониш – значить тобі щось треба. Григорію Михайловичу допомогло виховання вулиці. Коли билися двір на двір, то він не втікав.
– Ваші батьки відношення до футболу не мали?
– Я – син фронтовиків. Мій батько – повний кавалер орденів війни, чистокровний українець. Про нього потім розповідали, що німці його батальйону боялися. Моя мати – медсестра, теж пройшла війну. Чому я це кажу? Кричать про УПА чи Червону армію. Всі, хто любив Батьківщину і готовий був віддати своє життя за свою землю – це люди, яких треба поважати. В такому випадку завжди будемо разом. Українці не воювали за Сталіна чи партію. Лише за своїх батьків і свою землю. Це у нас в крові. Як би нам не заважали. Ми – слов’яни. До речі, хто Москву будував? Князь Київський. Про що ми говоримо?
– У футбол ви прийшли спонтанно?
– Це приклад справжньої української дружби. Старші пацани бачать, що ти хлопець здібний, і беруть у збірну двору. Далі за руку мене відвели у секцію. Зараз дитині важко пробитися нагору. Соціально незахищені сім’ї не матимуть шансів. Згори будуть діти грошових мішків. У них немає жодної мотивації – лише напідпитку ганяють на машинах.
«Алкоголь» у перекладі із санскриту – «невігластво»
– Першою професійною командою у вашому житті став житомирський «Автомобіліст». У рідне «Динамо» потрапили не відразу?
– У 1967-му в Калінінграді відбувався чемпіонат Союзу серед юнаків. Я отримав приз кращого нападника. Скоро потрапив у дубль «Динамо», а там безліч футболістів. Мій тренер Володимир Спірін з 7 років виховував мене. Тоді він дав чудову пораду: «Настав час йти у дорослий футбол». У тодішній Другій лізі було багато «мудрих» команд, де молодь грала пліч-о-пліч з ветеранами. У них можна було навчитися футбольного розуму.
– Вам пощастило не лише з досвідченими партнерами, а й з тренером Віктором Жиліним. Усі його підопічні відзначають неабияку жорсткість наставника.
– Я вважаю, що доля кожної людини вже розписана. Такого поняття, як «пощастило» не існує. Труднощі існують для того, щоб людина визначилася – житиме вона під енергією Господа чи під енергією диявола. Труднощі можна здолати працею або підлістю. Щодо Жиліна, то у мене протягом всього життя була власна думка.
– Навіть у 17-річному віці, коли ви переїхали у Житомир?
– Я тоді вважав, що потрібно відмовлятися від тріо нападників. Свого часу Базилевич і Хмельницький чудово грали у такому стилі. Я був переконаний, що позиція центрального нападника має бути вакантною. Тоді туди зможе зайти вільний гравець. Теперішні форварди часто стоять у зоні. Таким чином туди не може увірватися його партнер. Розумний нападник повинен зміститися і звільнити простір.
– Тренеру свою думку пояснювали, а як було з одноклубниками?
– Колектив мене прийняв чудово. Я сперечався зі старшими, але мене готували до того, що я піду з Житомира. У Еміля Губанія, а також згодом у Віталія Хмельницького, я вчився грати головою. За «Автомобіліст» виступали чудові футболісти: Чирва, Іштван Шандор, Білий, Журавський… Ті люди так грали, що без проблем могли б штуки чотири забити у ворота більшості команд нинішньої УПЛ.
– Роман Журавський пішов із життя у лютому цього року. У своєму останньому інтерв’ю екс-гравець «Карпат» і «Динамо» сказав про вас: «Толік – людина не від цього світу. Математик! Закінчив школу із золотою медаллю. А який футболіст класний! Мені здається, що футбол для нього не був улюбленою справою життя».
– Роман був чудовою людиною. Те, що він сказав – справді так і є. Я закінчив одну з перших спеціалізованих математичних шкіл. З восьмого класу у мене в розкладі були матаналіз і вища алгебра – предмети, які викладають в університеті. Навчався у легендарного Ростислава Івановича Шиманського. Якось він мені сказав: «Зрозумій, вченим ти можеш не стати, але ти швидше за інших зможеш прораховувати те, що відбувається на футбольному полі». У 9-му класі я опанував програму третього курсу вузу. До речі, ось ще одна велика фраза Шиманського: «У тебе має бути не своя думка, а власний погляд на речі, в яких ти береш участь».
– «Советский спорт» порівнював вас із Гердом Мюллером, мовляв, ви завжди у потрібному місці в потрібний момент. Прораховували ситуацію на полі, як математик?
– Це психологія свідомості. Працює периферійний зір. Хороший нападник не дивиться на м’яч. Коли б’єш – треба слідкувати за ногами воротаря. Мюллер казав: «М’яч треба пустити повз опорну ногу воротаря. Він не встигне перелаштуватися».
– Той же Журавський розповідав про незвичний випадок, коли вам довелося викрадати свою дружину з чужого весілля. Що за історія?
– Ми познайомилися з дружиною випадково. Вона вступала до економічного і я вирішив допомогти із екзаменаційною задачею. Я використав диференціал та інтеграл у розв’язку. Викладач побачив це у відповіді дружини і почав додатково засипати питаннями. Словом, вона провалила екзамен через мене (посміхається). А взагалі я щиро вдячний дружині за все наше спільне життя. Ми починали жити, коли у мене нічого не було. А режим?! Футболісту треба багато спати, відпочивати. А молода дружина навпаки хоче гуляти. Сімейне життя – непроста річ.
– Ви негативно ставитеся до алкоголю?
– Можу дозволити собі спиртне лише на днях народження. Але коли я переклав значення слова «алкоголь» із санскриту, то все стало зрозуміло. «Не-віг-ласт-во»! Буває прийдеш у компанію і чуєш: «Не п’є, не поважає». Не люблю я цього. А ще цих розмов про «життя, що не вдалося». Життя завжди вдається. Інша справа, як ти проходиш усі випробування. Я почав цікавитися психологією, працями Чезаре Ломброзо.
– Кримінолог, який визначав злочинців за типами зовнішності.
– Так, але мене у працях Ломброзо цікавило не зовсім це. Я вивчав роботу мозку у геніїв за його працями. Люди використовують свій мозок лише на 3%, генії – максимум на 4%. В моєму розумінні це патологія.
«Замість Львова поїхав у Одесу через два неправильні слова»
– Очевидці вашої гри відзначають вашу потужну швидкість. Це вроджена якість?
– Ключовий момент – перші три кроки. А ще нападник повинен забивати. Мені подобається Мессі. Він добре стоїть на ногах. Щодо гравців минулого, то пригадую Пеле. У 1973-му стояв на «Маракані» поруч з ним. Трохи нижчий за мене, груди як у Шварценегера, стегна – по 60 см. Стрибок у нього – 190 см, «стометрівка» – 10,8 с – чудові дані. Подивися на роботу Мессі і Пеле з м’ячем – він у них захищений двома ногами. Тим самим блокується доступ до м’яча. «Одноногого» нападника легко дістати. Таке ведення і посадка тіла були у Хмельницького, Толіка Бишовця.
Уяви собі, що ти обіграв кількох суперників у центрі поля. Красиво, публіка задоволена… А в іншому випадку просто пропхав м’яч у ворота – є результат. Тому наведу слова Герда Мюллера, який був такою «колючою» людиною: «Ви грали без мене? Красиво було, але зіграли 0:0. Прийшов я – не такий технічний, але забив гол. Результат – понад усе».
– Одеський журналіст Борис Штейнберг цікаво описував ваше фірмове ведення м’яча: «Йдучи з м'ячем на захисника, він робив якісь «судомні» фінти корпусом. Потім – різкий відхід убік – вперед. Як і у випадку з Гаррінчею ловилися і один, і два, і три захисники».
– Справді, техніка специфічна. Мене цьому навчила Друга ліга – треба вміти захищатися, тобто вміти ставити корпус. Треба швидко приймати рішення на маленькому клаптику поля. В Житомирі я залишався із захисниками і відпрацьовував після тренувань по 30-40 хвилин, зокрема із Журавським.
– Роман Петрович у інтерв’ю зізнався: «Скільки він мені синяків набив! «У відборі попрацюй», – Шепель завжди казав. Забивний, швидкий, дуже важко його стримати було. Бився головою, ліктями...»
– Ми вчилися правильно м’яч приймати, жорстко стояти на ногах. Працювали над специфічними фінтами, грою корпусом. В динамівській школі, коли працював, то запровадив урок для нападників. Постійно треба імпровізувати, інакше оборона тебе з’їсть. Ти сказав про Гаррінчу – це великий гравець. Але у мене був ідеал Джордж Бест. Сум в іншому – його віскі згубило.
– У 1971-му з Другої ліги ви потрапили у «Чорноморець». Які обставини у цього трансферу?
– Шалена історія. Сергій Шапошников і Матвій Черкаський привезли команду в Житомир на товариську гру. Думали, що легко нас візьмуть, однак ми почали їх «возити». Під мене потрапив хороший захисник Валерій Кузьмін, я його добряче примусив попрацювати. У перерві заходить Черкаський і каже: «Можеш ще трохи додати і повозити Кузьміна?» (посміхається). Наступного ранку одеські тренери поїхали у Київ і сказали, що хочуть бачити мене у «Чорноморці». Одночасно приїхав представник зі Львова – запрошує в «Карпати».
– Чому обрали Одесу?
– У розмові з львів’янином мені два неправильних слова не сподобалося.
– Що не так?
– Мовляв, «Карпати» роблять мені послугу і запрошують. А «Чорноморець» дав зрозуміти – ми в тобі зацікавлені. Сказав би карпатівець трохи інакше: «Карпати» тебе чекають», і я опинився б у Львові. Це місто мені завжди подобалося. А які гравці! Басалик, Кульчицький, Лихачов, Габовда. Про кожного з них можу говорити дуже багато. У мені, як нападнику, були якості не лише Хмельницького і Губанія, а й від Габовди. Знаєш, що найважливіше при грі головою?
– Цікаво.
– Спіймати мертву точку! Євген Хачеріді «б’є», а моє покоління «грало» головою. Ловиш різницю?
– Ви згадували про Матвія Черкаського, улюбленця Одеси. Це вас Мотя навчав: «Толю, поклади штангу, 120 кг, і 5000 рублів постав на штангу, я її все одно не зрушу, навіть за 10000 рублів. Треба ж готуватися, щоб це підняти»?
– (сміється) Це одеська легкість. Відомий журналіст Деві Аркадьєв, який на 90-річчя Черкаського робив з ним інтерв’ю у США, цитував Мотю: «Закінчилося тренування, а Шепель працює з воротарями і оборонцями. Навіть з автобуса гукали – час їхати. І це незважаючи на свій зірковий статус». Черкаський дуже лояльно ставився до тих, хто хотів чогось досягнути. Матвій Леонтійович нагадував мені про мій рекорд: «Шепель не 38, а 43 забив. Треба врахувати Кубок! Жодного з пенальті, половину вдома і стільки ж на виїзді».
– У 1979-му Степан Юрчишин оновлює ваш вічний рекорд результативності у чемпіонаті і забиває 42 голи. Зізнайтеся – слідкували за грою нападника «Карпат»?
– Мій рекорд полягав у скорострільності. Я свої 38 голів забив у 36 матчах. Крім того, не бив жодного разу пенальті. Наш «Чорноморець» витягнули у Вищу лігу 13 гравців. А у Степана яка лавка в «Карпатах» була? Коли Ахмед Алескеров прийняв Одесу, то чітко пояснив: «Я хочу у Вищу лігу. Якщо побачу, що хтось приходить на тренування і не відпочив достатньо чи затримався у ресторані допізна, знайте – ви мені не потрібні».
– Щодо відпочинку, то існує легенда про вас. Мовляв, ви жили поруч зі стадіоном і посеред ночі виходили на поле і тренувалися. Міф чи правда?
– Психологічний хід. Жінка їде, ти залишаєшся сам. Взагалі Господь дає лише одну дружину. Якщо чоловік звертається до повії, то забруднюється в енергетичному плані. Я час дарма не втрачав. Коли всі розходилися, я ставив пацанів з вулиці у ворота і додатково з ними працював. Для них за щастя пограти з Шепелем, а мені корисно по 5 суперників обігрувати. Вони дивувалися: «Як це так виходить?» Відповідь проста – потрібно працювати не покладаючи рук.
«Українців не обдуриш. Все одно у нас колись все буде гаразд»
– Степан Варга грав за «Чорноморець» ще до вас. Про Семена Альтмана, який захищав ворота команди і у ваші часи він казав: «Якщо чесно, то Альтман був слабеньким воротарем. Тренер із нього вийшов хороший. Зате Сашко Ярчук, інший воротар, був набагато кращим». Хто з голкіперів вас вразив найбільше?
– Для воротаря дуже важливими є психіка і стан нервової системи. Чому Рудаков великий? У нього ідеальний стан нервової системи. Мандраж має зникати ще до матчу. На тренуваннях я звертав увагу на Рудакова, Яшина і Банникова. Великі! Український футбол також є великим, він випередив час. Треба це визнавати. Ось тобі приклад – у 1966-му запровадили модну схему 4-2-4. А київське «Динамо» ще за два роки до того грало за цією системою. Віктор Маслов реалізував свої ідеї саме з українськими футболістами, а не у московському «Торпедо».
– В атаці вашого «Чорноморця» грав Валерій Поркуян, видатна постать.
– У нас були хороші відносини. Коли я грав, то він часто опинявся на лавці запасних. Негатив тогочасного футболу полягав ось у чому. До виконавців «за 30» ставилися без поваги. Це стосувалося того ж Поркуяна, Єврюжихіна. А таких людей не можна відраховувати з команди. Молодь має вчитися у цих класних футболістів. Молодий зробить три зайві прийоми, а ветеран – один правильний.
– З ветеранів того «Чорноморця» можна виділити Іштвана Секеча, який згодом зробив класну тренерську кар’єру.
– Іштван запам’ятався тим, що не вживав алкоголю. Це дуже грамотний гравець, мудрий. Секеч – рідкісний футболіст, якому треба було якнайшвидше закінчувати і переходити на тренерську роботу. Там він міг проявити себе ще більше.
– І проявив. Ще ви бачили 18-річного Леоніда Буряка на старті кар’єри в «Чорноморці». Він теж робив три хибні рухи?
– Він виділявся м’якістю технічних прийомів. Швидко пішов у «Динамо» і сам приймав це рішення, яке виявилося правильним.
– Одеса – одне з найбільш колоритних міст України. Як вам жилося там у 70-их?
– Там не можна було робити те, чим зловживають нинішні футболісти. Не можна було виходити на поле з думкою, що ти щось собою являєш завдяки прізвищу. Публіка чекала демонстрації таланту в кожному матчі. Одесити схожі на львів’ян, вони мають чітке розуміння завтрашнього дня. В Одесі я не мав права розчаровувати вболівальників. Якщо не забивав, то не мав настрою. Якщо забив – це щось!
– То в чому спільність львів’ян і одеситів на вашу думку?
– Якось зайшов у Львові в кав’ярню. До мене із запитаннями на різні теми: «Анатолію Миколайовичу, а чому це так?» Там не говорять про гроші. Їх цікавить лише «чому так» і «чому це не так». Львів у мене асоціюється з тим моментом, коли Ігор Кульчицький з «Карпатами» тріумфально повернувся з Кубком СРСР у 1969 році. А взагалі українців не обдуриш. Все одно у нас колись все буде гаразд. Україна відродиться. На жаль, росіяни придумали принцип «не спійманий – не злодій». Це для дегенератів. Наші предки жили за правилом: «Скільки взяв у общини, стільки й поверни». І ще варто запам’ятати: «Можна весь час дурити деяких, можна деякий час дурити всіх, але не можна весь час обдурювати всіх».
– У чому саме це полягає?
– Шкода хлопців, які воюють за нашу землю. Паралельно у Верховній Раді готують законопроект щодо продажу землі. Чому «комуняки» почали винищувати Кубань і Україну? Там найбільш заможні землі. А у футболі? Турянчик, Сабо, Хмельницький, Заваров – представники всієї великої України.
Далі буде.