Невизначеність – мабуть, найточніша характеристика нинішньої збірної України. Андрій Шевченко зі своїм тренерським штабом породив занадто багато запитань, які гострим кінцем не впираються «в одне місце» лише завдяки специфіці останнього відбору. Тренерський штаб отримав повну довіру від роботодавців, а також простір для розбігу. Цього не було, наприклад, у Михайла Фоменка, який заступив до роботи в момент кризи і змушений був працювати виключно на результат.
Андрій Шевченко досі залишається тренером нерозкритим. Напрацювання, ідеї, які Андрій Миколайович зі своїми помічниками бажає втілити у життя, простежуються чітко, але не до кінця зрозуміла суть методів, завдяки яким тренер збирається досягати успіху. Й тут знову палка з двома кінцями: з одного боку, свого потенціалу Шевченко ще не вичерпав, з іншого – після року роботи вже повинен був бути зведений фундамент.
Рік збірної України розпочався на початку вересня 2016-го, коли на тлі провального виступу на чемпіонаті Європи українці вельми гідно зіграли з ісландцями. Тоді майбутніх переможців нашої групи обіграти не вдалося, але гра вселила надію. Були підстави говорити про банальну невдачу (нереалізований Коноплянкою пенальті), хоча рівно за рік матч з тими ж ісландцями прокричав про невміння тренерського штабу мислити хитро (навіть не стратегічно, а просто хитро). До країни гейзерів українці приїхали зі своїм уставом – воліли зіграти у властивий для Шевченка атакувальний футбол з великою кількістю дрібних та середніх передач.
Проти Ісландії такий сталь безальтернативно прирікав на невдачу. Навіть в поєдинках з косоварами та фінами острів'яни намагалися пересилити суперника в плані того, аби віддати йому ініціативу і отримати нагоду зіграти в свій улюблений контратакуючий футбол з в'язкістю в центрі поля. Українці ж, в ногах яких було достатньо потенціалу для того, аби не прийняти вимоги суперника, власноруч надали ісландцям козир.
Чотири очки в двох матчах з легковажною Туреччиною – гарний здобуток. Матч у Харкові взагалі став вітриною для Андрія Шевченка. Агресивна, чітка, влучна збірна України тоді викликала захват і наводила на думку, що ми дійсно можемо продукувати результативно-видовищний футбол. Проте за кілька днів відбувся виїзд до Ісландії і той підривний з точки зору турнірних перспектив провал. І успіх в домашньому матчі з турками перестав сприйматися як прорив.
Легко Шевченкові пробачили й втрату двох очок у Конья, де збірна вела по ходу зустрічі 2:0, але примудрилася зіграти внічию. Тоді зарано було говорити про відсутність характеру чи безвідповідальне ставлення до справи. Та нічия згодом обросла рисами нещастя, а компенсувалася вольовою перемогою у Фінляндії. В Тампере українці провели жахливий матч, проте зуміли витиснути дивіденди завдяки вищому індивідуальному класу футболістів. Щось схоже було і в домашньому матчі проти фінів. Хоча в контексті того поєдинку доцільніше говорити про правильну команду гру, про вірно обраний план.
Ось вже три грані цієї збірної України. Два матчі проти Косова – це наповнення, якого Україні достатньо для перемог над відверто слабкішими командами. Навіть при тотальній оборонній грі суперника, навіть за важких погодних умов, навіть на газоні поганої якості українці здатні брати свого в матчах з такими опонентами. Хоча й тут не обійшлося без протиріччя – матч проти Мальти. Той поєдинок став куточком сюрреалізму в каденції Андрія Шевченка.
Четверта грань – це дві поразки від збірної Хорватії. Попри внутрішню кризу, попри відсутність командної монолітності і попри зміну коней на переправі, «кліткові» в двох матчах переграли Україну завдяки індивідуальним діям лідерів. Станом на сьогодні Україна не здатна здобувати результат навіть в матчах з середняками першого ешелону (середняками, наближеними до передовиків), до яких і варто зачисляти Хорватію (сюди можна віднести також швейцарців, поляків, шведів, тощо). І дане твердження кидає тінь на перспективи України у кваліфікаційній кампанії чемпіонату Європи 2020. Андрій Шевченко обіцяти і гарантувати може будь-що, але без підвищення загального рівня команди хоча б до рівня середняків першого ешелону (зараз ми – середняк другого ешелону), сподіватися на щось – вельми самонадіяно.
Так само, як і гру збірної України протягом останнього року, важко оцінити й рішення ФФУ продовжити співпрацю з Шевченком. Андрій Миколайович з командою своїх однодумців й досі перебуває на тонкій межі між добром та злом… Крок ліворуч, крок праворуч… Від того, куди змістяться акценти, й буде залежати оцінка тренерської роботи Андрія Миколайовича. Поки що він себе не вичерпав, але й не реалізував.