Про здатність виконати завдання і невдачі з «Агробізнесом»
«Для мене друге місце «Прикарпаття» не стало несподіванкою. Улітку ми провели хороші тренувальні збори, добре підготувалися. Зрештою, передумови для такого поступу з’явилися і в попередньому сезоні. Вважаю, що за якістю гри ми заслуговували посісти вище місце, ніж десяте. Просто в команді багато молодих футболістів і їм бракує стабільності. Вони можуть видати прекрасну гру, а можуть і провалитися. Втім, керівництво і тренерський штаб бачили, що потенціал у хлопців є. Недарма перед «Прикарпаттям» поставили завдання вийти в першу лігу.
Своєю грою в останній частині чемпіонату ми продемонстрували, що спроможні виконати поставлені завдання. Щодо двох поразок від лідера турніру — «Агробізнесу», то в стартовому турі програли (2:5) значною мірою через те, що, можливо, трохи недооцінили суперника. Як-не-як, команда з Волочиська ще навесні виступала серед аматорів. Від «Агробізнесу» ніхто не очікував настільки впевненої гри. У заключному поєдинку осені, коли вдома поступилися (2:4), не змогли зіграти я і Владислав Приймак. Лава запасних у нас не настільки довга, щоб втрата двох ключових гравців минула безболісно. Звісно, оскільки «Агробізнес» в обох матчах переміг нас зі значною перевагою, то можна твердити, що наразі хлопці з Волочиська справді сильніші. Не на голову, звичайно, але сильніші. При цьому не сказав би, що суперники вкомплектовані краще за нас. Можливо, свою позитивну роль відіграє матеріальна складова. Клуб «Агробізнес» багатший, ніж «Прикарпаття».
Про кубкові матчі «Прикарпаття»
«Чи можна назвати кубковий матч з «Карпатами» найпам’ятнішим у моїй кар’єрі? Я брав участь у багатьох таких матчах. Скажімо, два фінали Всесвітніх універсіад. Найбільше пишаюся тим, що забив історичний перший гол «Севастополя» у прем’єр-лізі, вразивши в Києві ворота «Арсеналу». Поєдинок з «Карпатами» запам’ятався атмосферою. Такого ажіотажу довкола матчів нашої команди не пригадую навіть за часів, коли в середині першого десятиліття 2000-х розпочинав професійну кар’єру в «Прикарпатті». Стільки людей тоді ніколи не збиралося. Очевидно, вони засумували за футболом. Ми показуємо результат у другій лізі, й видно, що вболівальники у нас повірили. Власне, відчували підтримку не лише у поєдинках Кубка України, а й у чемпіонаті. За статистикою, «Прикарпаття» має найкращу серед команд групи «А» другої ліги відвідуваність.
За рахунок чого «Прикарпаття» перемогло «Карпати»? Думаю, ми більше хотіли виграти, і та жага, бійцівські риси виявилися вирішальними. Нас гнали вперед трибуни, ми не закрилися в обороні, а постійно намагалися атакувати, «вмикали» пресинг. Причому реалізовували далеко не все те, що створювали. Мали нагоди виграти і з більшою перевагою. А в 1/8 фіналу в Івано-Франківську з «Десною» у нас, мабуть, забракло сил. Ейфорія після перемоги над «Карпатами» вже минула, до поєдинку з чернігівцями ми програли в Коростені «Поліссю». Можливо, не в найліпшому настрої вийшли на поле. Хоча моменти на перших хвилинах були. Якби ми ними скористалися, гра склалася б інакше. Але в підсумку можна сказати, що «Десна» здолала нас завдяки класу».
Про те, як потрапив у друголігове «Прикарпаття»
«Перед тим уже майже підписав контракт з «Вересом». Але угода зірвалася через непорозуміння з тодішнім тренером рівненців Володимиром Мазяром (він тепер тренує казахський «Акжайик»). Коли я ще був у «Говерлі», Мазяр мені телефонував, казав, щоб приїжджав і підписував контракт. Я так і зробив. Але в останній момент щось не склалося. У Мазяра характер своєрідний, але я теж вибуховий, терпіти незрозумілого ставлення до себе не буду. Кому сподобається, коли тебе кидають?..
Володимир Ковалюк пропонував допомогти «Прикарпаттю» й до того, проте я все ж розраховував працевлаштуватися в командах першої ліги чи прем’єр-ліги. Коли не вдалося, приїхав до івано-Франківська, зустрівся з мером Русланом Марцінківим, ми узгодили всі питання і я залишився. Керівництво виконує свої зобов’язання. Скаржитися мені гріх. інші варіанти маю, але вони не ліпші, ніж той, що є. Тим паче, що хочеться допомогти «Прикарпаттю» вийти до першої ліги. Мав зокрема пропозиції, щоб пограти за кордоном».
Про міжнародний досвід у білоруському «Гомелі»
«Шість років тому поїхав туди не зовсім з власної волі. «Севастополь», якому тоді належав, віддав мене в оренду. Можу сказати, що в «Гомелі» я не прижився. Я не розумів тренера Олега Кубаєва і того футболу, в який грала команда. Прилаштуватися намагався, та нічого не вийшло. Але я б не сказав, що в Білорусі сильний чемпіонат. За винятком «БАТЕ», решту команд грає на рівні першої п’ятірки української першої ліги. Хоча додому повернувся з титулами — з бронзовою медаллю і переможцем Кубка Білорусі. Єдиний позитив з того часу».
Про гру в Севастополі і ситуацію довкола команди в цьому місті
«Тут отримав велике задоволення від співпраці з болгарським фахівцем Ангелом Червенковим. Справжній європейський тренер, який зумів за короткий термін організувати процес життєдіяльності команди дуже професійно. і у футболі, і в побуті. При Ангелі було враховано всі деталі. Ми звикли бути дисциплінованими. По-іншому не могли. Приміром, якщо спізнився на хвилину на тренування, відразу відніс у касу 200 доларів штрафу. Команда обов’язково мала разом обідати та вечеряти. Правда, за Червенкова я не провів жодного матчу. Був травмований. Коли відновився, почав потрапляти до заявки. Не більше, проте навіть від тренувального процесу отримував велике задоволення. У «Севастополі» я грав при Сергієві Шевченку. Цей тренер сповідує комбінаційний стиль гри. Мені такий футбол до вподоби.
...Можу сказати, що на той час якихось упереджень стосовно України чи до себе особисто в місті не відчував. Навіть за умови, що часто спілкувався українською. Хіба люди старшого покоління іноді могли побурчати. Молодь начебто ставилася до України цілком адекватно. Та й взагалі атмосфера на севастопольському стадіоні мене вражала. Так завзято, як там, тоді не вболівали ніде в Україні. Цю команду і це місто місцеві жителі любили страшенно. і мене там сприймали за свого».
Про те, як потрапив до чемпіонату області
«Після дворічної севастопольської епопеї транзитом через Гомель потрапив до складу «Тернополя». Однак швидко зрозумів, що поїздка туди була помилкою. Рівень клубу був ще нижчим, ніж у чемпіонаті області. Два місяці терпів, а потім розвернувся і поїхав. Важко змиритися, коли люди не можуть забезпечити команді ні екіпірування, ні харчування, ні решту найелементарніших речей. Там можна було деградувати, а не грати у футбол. Краще було допомагати вдома вагітній дружині. Чекати, поки народиться дитина, а заодно «бігати» в обласній першості. Тим паче, що в команді свого рідного Галича я був граючим тренером».
Про те, як потрапив до «Говерли» і став там «Халком»
«На перегляд у «Говерлу» до Ужгорода поїхав сам. Тренер закарпатців В’ячеслав Грозний шукав тоді нападника. В’ячеслав Вікторович спілкувався з Петром Кушликом і той порекомендував мене. Я поїхав і буквально через п’ять днів підписав контракт. У мене з Грозним взагалі було чудове порозуміння. Ми спілкуємося понині. В’ячеслав Вікторович — хороший тренер. Скажімо, десь емоційний, але футбол розуміє ідеально. Тож він мене «Халком» назвав. Мовляв, такий же здоровий, як той бразилець із «Зеніту». Прізвисько прижилося настільки, що навіть домовилися з президентом клубу, щоб надпис «Халк» був у мене на спині замість прізвища.
Чому при Грозному не забив жодного м’яча? Згадайте, на яких позиціях тоді я грав. На вістрі атаки мене виставляли не так уже часто. Грав опорного хава, а на фініші чемпіонату тренер перекваліфікував мене з нападника на центрального оборонця. Виходив на цьому місці проти «Олександрії» й «Динамо». Звичайно, то не моя позиція. Почувався в захисті не дуже комфортно. Зрештою, з тим же «Динамо» відіграв дуже непогано».
Про невиплату обіцяних зарплат
«Провів у складі «Говерли» рік. А виплатили гроші лише за півроку, а другу половину довелось пробачити. Який смисл сперечатися? Ось Макс Шацьких, Віталик Лисицький повигравали суди й не отримали жодної копійки. Більше того, ще й витратилися на суди і послуги адвокатам. Клуб ліквідувався — і шукай вітра в полі.
Крім Ужгорода, таке трапилося в Івано-Франківську на самому початку моєї кар’єри. Тоді не платили півроку чи навіть рік. У підсумку пробачив людям купу грошей. Мене надурили навіть тоді, коли «продавали» з «Прикарпаття» в «Севастополь». Обіцяли певну суму, але швидко про це забули. Сума могла б вийти непогана. Хоча тоді був ще молодим, але мав тисячу доларів зарплати на місяць. Зараз розцінки змінилися, футболісти таких прем’єр-лігівських команд, як «Чорноморець» чи «Олександрія», можуть отримувати по 30-50 тисяч гривень на місяць. А ще зовсім недавно по 10 тис. доларів платили у першій лізі. Без «підйомних» і «бонусів».
Про «динамівський» досвід
«Потрапив у «Динамо» після того, як, виступаючи в другій лізі 17-річним за івано-франківський «Факел», забив упродовж сезону десять голів, але затримався в «Динамо» лише на півроку. На довше не вийшло, бо в Івано-Франківську хотіли за мене отримати якісь божевільні гроші. Якби не це, міг у Києві залишитися.
Тоді склад «Динамо-2» був прекрасний: у воротах — Денис Бойко і Олександр Рибка, серед польових гравців можна згадати Олега Добілку, Дениса Олійника, Пашу Ксьонза, Віталія Мандзюка, Дениса Дедечка, Миколу Морозюка, почали підпускати з академії 18-річних Артема Кравця і Романа Зозулю. Пізніше ці люди досягли рівня національної збірної. Може, закріпився б і я. Звісно, своя специфіка була. Тренером «Динамо-2» був Володимир Онищенко, людина старого гарту. Володимир іванович — дуже вимогливий, міг прикрикнути. Трохи жорсткуватий, спільну мову з ним знайти важко».
Про студентську збірну України
«Антон Монахов був найдосвідченішим у тій команді. Він виступав за вищолігову «Таврію», тому не дивно, що Володимир Лозинський зробив його капітаном. Справді, Монахов збирав хлопців окремо, без тренерів, пояснював, що й до чого. Разом з тим команду Лозинський тоді зібрав непогану. Сформовано її було на основі нашого Івано-Франківського університету нафти і газу. Ми були чемпіонами України серед студентів, тож не дивно, що до збірної взяли відразу чотирьох франківських гравців. Але досвіду нам бракувало. Добре, що поряд були Монахов, інший кримчанин Роман Войнаровський, а також Андрій Запорожан, Олег Герасим’юк, Артем Старгородський, Андрій Шевчук. Людей, які вміють грати у футбол, було вдосталь. Приємно, що у 2007 і 2009 роках нам вдалося двічі вигравати на Всесвітній універсіаді».
Богдан БІЛЕЦЬКИЙ