У 14 чи 15 років я дізнався, що батько родом із Молдови! Після війни в паспорті у графі «національність» батько записав себе росіянином. Мати – чистокровна росіянка з Воронезької області. Я ж все життя живу в Україні. Раніше ніхто, зокрема у київському «Динамо», не звертав увагу на походження.
У «Динамо» я потрапив 16-річним хлопчаком. Після дворового футболу склалося враження, що я в казці.
Я вдячний Господу, що зустрів у житті таку людину, як Маслов. Він був не просто тренер, а ще й хороший учитель. Ми, молоді футболісти, лагідно називали його «дідом», хоча насправді він був усім нам за батька.
У футбольну теорію Маслов ніколи не вдавався, довіряв лише досвіду, набутому на практиці. А от Лобановський – навпаки – полюбляв втілювати у гру команди різноманітні теоретичні штуки.
Напередодні матчу зі спартаківцями в Кончі-Заспі з'явився дивний чоловік. Варто сказати, що Маслов (як потім і Лобановський) на динамівську базу взагалі нікого зі сторонніх не допускав, а тут якийсь чаклун, або, як зараз кажуть, екстрасенс. Ми так і не зрозуміли, що він робив на нашій базі. Ходив, розповідав, розпитував... Після матчу ніхто з нас цього чоловічка вже не бачив – зник шаман. А потім з'ясувалося, що це засланий спартаківський козачок був.
Наднавантаження, які запропонував Лобановський, пережили. А що залишалося робити? Головне – вони дали плоди.
Я був украй незадоволений надмірними навантаженнями Лобановського. Але тренери зуміли знайти підхід до всіх.
Лобановський і Базилевич доповнювали один одного. Це була найсильніша зв'язка в Радянському Союзі і, можливо, в Європі.
Завжди пам’ятатиму ту неповторну атмосферу, яка панувала у Києві перед суперкубковим матчем-відповіддю з «Баварією». Вболівальницький ажіотаж був просто неймовірний!
Бережу м’яч, яким ми грали з «Баварією» у матчі-відповіді Суперкубка УЄФА. На ньому – автографи німецьких футболістів.
Мав футболку легендарного британця Боббі Мура, але її вкрали з моєї квартири.
Ходять чутки, начебто Андрій Біба подарував мені купюру з підписом самого Пеле. Насправді ніхто мені нічого не дарував, хоча було б непогано!
Не можна сказати, що ми жили погано. Отримували гроші на рівні міністрів. Нам давали квартири, ми могли дозволити собі машини. Деякі розумники кажуть, що машини нам дарували. Не дарували! Купували за свої кровні. Єдиний привілей – купувати могли позачергово.
У наш час, приймаючи м’яч, у нас було кілька секунд, щоб подумати над продовженням. Зараз же до прийому м'яча гравця вже пресингує суперник. Швидкість мислення сьогоднішнього футболіста в рази перевершує футболіста 70-х.
Якщо проаналізувати усі виступи збірної СРСР на чемпіонатах світу, можна дійти висновку, що вони суперуспішними не були ніколи. Якась із сходинок підготовки збірної провалювалась.
Мексика-1970. Під час одного з матчів я втратив просторову орієнтацію. Мені чомусь здавалося, що поле, скажімо так, не вздовж, а впоперек. І замість того, щоб бігти до чужих воріт, я побіг від них. Щоправда, швидко оговтався. Словом, проблеми були. Ми навіть шматочки лимона прибинтовували на зап'ястя. Щоб можна було притулити і отямитися. Як нашатир.
Потрапити у збірну, якщо ти не з московської команди, було проблематично. Належало бути на дві, а то й на три голови сильнішим від росіян, щоб претендувати на місце в головній команді. Коли київське «Динамо» вийшло на перші ролі в Союзі, такого «московського» перекосу в збірній вже не було.
У радянському футболі панував стереотип: гравець, якому стукнуло тридцять, вже ветеран.
Якось я ні разу не вдарив по воротах за увесь матч. Прийшов до Лобановського. Кажу: «Васильовичу, здається, я погано зіграв, оскільки по воротах не бив». Знаєте, що Лобановський відповів? «Володя, значить, пора закінчувати».
Закінчив кар’єру, бо не хотів змінювати динамівську футболку на якусь іншу. Довгі роки через це стискалося серце.
Погляньте на Мальдіні, Костакурту, Зеєдорфа! Гравцям на носі сороківка, а вони ще виступають на найвищому рівні. Таких прикладів було чимало і в 70-х роках, але ми про них не знали, бо жили за «залізною завісою».
Збірна невдало виступила на Олімпіаді в Монреалі, у колективі назрівали бунтарські настрої. Винуватцем бунту назвали мене, хоча я взагалі до Канади не літав. А згодом заборонили тренувати динамівський дубль. Отож я зірвався і покинув команду.
Лобановський, як тренер, вчинив правильно, а я, як гравець, погарячкував. Згодом це не завадило нам з Валерієм Васильовичем стати хорошими друзями.
Я вирушив у відрядження на Мадагаскар. Там прийняв армійську команду «Косфаба», з якою працював три роки. Під моїм керівництвом цей клуб вперше у своїй історії здобув золоті нагороди національної першості.
Метелики. Там безліч найдивовижніших метеликів. Здається, що Мадагаскар – цілий окремий світ лускокрилих. А взагалі, Мадагаскар – одне з найбільш незвичайних місць на землі. Рай!
Робота на Мадагаскарі стала справжнім випробуванням. Це наче плавання у морі, де всюди чигають підступні рифи.
У багатьох складається враження, що в Африці нічого, крім пальм, немає. Мовляв, сидять на тих пальмах темношкірі хлопці, яких тренери струшують звідти, наче кокоси. Котрий із них дозрів, той і може грати у футбол.
Африканські гравці дуже технічні і витривалі. А ось із дисципліною вони не дружать.
Кожна африканська команда має свого шамана. І мають рацію ті, хто їх остерігається.
Напевно, один із шаманів навів на мене якесь закляття. Моє самопочуття різко погіршилося. Відмовляли ноги, я не міг ходити. Так тривало близько трьох місяців, аж поки одна хороша людина не зцілила мене. Досі з острахом згадую ту пригоду.
Я закоханий у книги! У молодості «ковтав» їх одну за другою. Улюблений літературний твір – «Три товариші» Ремарка. Колекціоную і перечитую книжки серії «Жизнь замечательных людей».
Разом із дружиною Тетяною я частенько навідувався у театр. Тепер це чомусь відійшло на другий план. Напевно, ми подорослішали до крайньої межі.