Вірно підмітив один з телеекспертів: успіх збірної України в тому, що нарешті стало зрозумілим, у який футбол намагається грати команда. Короткий і середній пас, швидкі переміщення полем, вправний вихід з-під пресингу, більше ударів по воротах, відхилення від стандартних шаблонів – безперечно, виходить не усе, але є малюнок. Є орієнтир, вказівник, за яким намагається рухатися Андрій Шевченко. Якщо правильно визначений діагноз для лікаря – це половина успішного лікування, то обрана тренером стратегія – це запорука розвитку.
Раніше більшість тренерів збірної України намагалися побудувати гру на зовсім інших засадах: на силових якостях гравців, на вмінні скручувати в'язи суперникам. Одним словом, це була збірна, яка в першу чергу заважала грати іншим, а вже потім конструювала свій футбол. Особливо чітко це проявлялося при Михайлові Фоменку. До пори до часу така тактика приносила вельми потужний результат, але потім прогнозовано рухнула. Ідея змушувати футболістів працювати без творчості нагадувала спроби вибратися з замкнутого приміщення.
Помилка Фоменка була й в закоренілій консервативності – склад збірної оновлювався вкрай погано. Шевченко сміливо відступив від цього і великим кадровим його успіхом стало залучення і адаптація до гри команди Руслана Малиновського. Півзахисник, що виступає в чемпіонаті Бельгії, ідеально вписався в ту філософію, яку продукує тренерський штаб. Разом зі Степаненком та Марлосом вони формують динамічний центр поля, де кожен гравець доповнює іншого. Тож цілком зрозуміло, чому поза збірною (або ж в її глибокому запасі) опинилися Гармаш і Сидорчук – вони банально не підходять під цей стиль гри.
Хоча чіткі висновки сформувалися лише наприкінці 2018-го календарного року. Початок же був вельми непростим і неоднозначним. Можливо, далися взнаки стрес, отриманий від невиходу на чемпіонат світу і шквал критики, що обрушився на збірну після того. Відчувався певний психологічний дискомфорт, в якому повинен був працювати Андрій Шевченко. Нічия з Саудівською Аравією, згодом – невиразні нулі з Марокко. Поміж тим помістилася перемога над Японією, в контексті якої українська преса відзначала вдалу гру Караваєва, Малиновського, Марлоса, але більше сварила Федерацію. Тоді нас банально і відверто використали в якості спаринг-мішені: аномальний для українського середовища час початку матчу (15:20), титри «Шлях до Росії» в перебивці, ігнорування телеоператорів нашої збірної під час звучання українського гімну. Все для японців. Звичайно, адже то був організований ними міні-турнір і диктувати умови ми не могли, але ж ФФУ адекватно не роз'яснила ситуацію.
Напруга зросла і градус не понизився навіть впевненою за рахунком перемогою над Албанією (4:1). За рахунком, бо за грою було не все так однозначно. Господарі в першому таймі створили кілька вбивчих шансів біля воріт Луніна і хтозна, чим би завершилась ситуація, якби хоча б один м'яч влетів в сітку українських воріт. Пізніше албанці таки забили, але вже за рахунку 0:3 не на їхню користь. Ще та гра запам'яталася важкими погодними умовами, через які матч взагалі міг не відбутися. Шевченко залишився задоволеним характером своїх підопічних.
Минув чемпіонат світу і в права вступила Ліга націй. Україна отримала в групу Чехію та Словаччину і точно не котирувалася фаворитом серед журналістів та експертів. Власне, перше місце твердо віддавали словакам, які водили нас за ніс в кваліфікації до чемпіонату Європи 2016. Шевченку і його хлопцям пророкували боротьбу з Чехією за право не вилетіти до дивізіону С, але на практиці вийшло інакше. Позбувшись психологічних кайданів, збірна України достроково виграла свою групу. При тому, що був збережений і вдосконалений малюнок гри.
Виїзний поєдинок з Чехією навіть перевершив шоу, яке було влаштоване в харківському матчі з Туреччиною в рамках відбору до ЧС-2018. Раніше саме ту гру вважали ідеалом за каденції Шевченка, але футбол, продемонстрований у Угерске-Градіште, зачарував усіх. І хай не вводить в оману пізній гол Олександра Зінченка, забитий, до того ж, після помилки Томаша Вацліка: Україна на свій успіх заслужила цілком і повністю.
Далі була натужна перемога над словаками на порожній «Арені Львів» завдяки голу Ярмоленка з пенальті. Феєрії не було, але була інша зброя: раніше в таких матчах ми зазвичай поступалися словакам (чи іншим грамотним з точки зору командної побудови суперникам), припускаючись індивідуальних помилок. Цього разу було все чітко: перебігали, пересилили, перестріляли. А Шевченка хвалили за вдалі заміни: гольову атаку (точніше, атаку, в якій було зароблено пенальті) провели Зінченко та Циганков, які ледь-ледь з'явилися на полі в результаті замін. Тренерське відчуття? Можливо. Добре, що те відчуття не підвів і Андрій Ярмоленко, хоча виконання одинадцятиметрового було вкрай невпевненим.
Джерело забурлило, забило новими потоками. Глядачам, експертам і вболівальникам (в переважній більшості) подобалися як результат, так і сама гра команди. Тож до Італії на спаринг Шевченко поїхав в ролі якщо не улюбленця української публіки, то вельми перспективного тренера. Цей статус набрав сили після звання «кум Павелка». Італію не обіграли, але й не програли їй. І що найцінніше: в другому таймі показали вельми конкурентну гру.
Були динаміка, думка, сміливість, винахідливість. Малиновський, Циганков, Коноплянка, Яремчук могли обмежитися не одним голом. І це проти суперника з категорії «еліт», якому потрібна була перемога в силу критики громадськості. Власне, другий тайм залишився за Україною, а за підсумками першого, в якому домінували італійці, можна було зробити акцент на характері і незламності. І П'ятов тоді виручав, крутячись, наче дзиґа. На деякий час притихли критики Андрія і ті, хто ратує за омолодження воротарської позиції в збірній.
В третьому матчі Ліги націй (з чотирьох) Україна оформила всі формальності щодо перемоги в групі, хоча суперник приїхав до Харкова на хвилі піднесення: зміна тренера і перемога над Словаччиною. Знову втішила гра українців: швидка, впевнена, смілива. Попри хиткий підсумковий рахунок, впродовж гри не виникало відчуття стурбованості. Витала впевненість, що господарі не віддадуть цього матчу. Важко згадати, коли таке було в контексті збірної України в матчах з рівними собі за класом.
Шевченко скаржився на нереалізацію гольових моментів, а найбільше дорікали Яремчуку. Роман багато працював на команду, але поки що не забивав за збірну. Можливо, були б шанси в заключних двох матчах року, але травма залишила Романа поза обоймою.
Формально проти словаків у Трнаві була офіційна гра, але для збірної України вже нічого не вирішувалося. Шевченко вдався до серйозних кадрово-тактичних експериментів. І отримав на горіхи. Чотири пропущених при повній безпорадності воротаря, захисту, атаки – це ще легко відбулися. Бойко, Борячук стали антигероями матчу, Зінченко і Караваєв отримали взбучку за не виконання захисною роботи і так далі. «Перемолоти» можна кожного учасника того матчу.
Рівень довіри до Шевченка у вимогливої і до сліз мінливої української футбольної публіки понизився. Хоча експерти відзначили благородний замисел, що йшов від тренерського штабу: награвання нової схеми. Гру збірної й справді варто урізноманітнювати, додавати до арсеналу інші моделі ведення матчів. Це в перспективі може вберегти від того, що було з Фоменком в плей-офф кваліфікації чемпіонату світу 2014 з Францією. Шевченко розуміє тонкості, але мусить розуміти й інші нюанси: виходити на матчі треба з бодай трохи награними схемами, а не авантюрами. Можна сказати, що пізно схаменулися, бо цей рік був насичений (навіть перенасичений) «товарняками», а вже наступний буде обтяжений матчами відбору до Євро-2020.
Проти Туреччини міг бути особливий матч в контексті 2018-го року – перший в році товариський поєдинок на рідній землі, перший за довгі роки матч збірної в Дніпрі. Але не склалося. Мірча Луческу перехитрив усіх, перетягнувши цей спаринг на турецьку землю. Промочену, м'яку землю, хоч і з гарною підтримкою вболівальників. Шевченко знову пішов на експерименти, але більшою мірою не тактичні, а кадрові. Лунін, Миколенко, Шапаренко, Матвієнко, Борячук, Швед, Циганков, Пластун, Болбат – всі вони отримали ігровий час і не програли вмотивованим (мотивованим завдяки бажанню хоч трохи відгородитися від критики) туркам. В першому таймі у виконанні України була чудова гра в плані командної роботи, в плані структури. Це був футбол, в якому кожен з гравців знав свої функції і вдало їх виконував. М'яч майже не затримувався на місці, захист нервував лише перших десять хвилин. Було обмаль ударів по воротах – як незначний мінус.
Якби «змонтувати» перший тайм проти Туреччини і другий тайм – проти Італії, це був ідеальний матч у виконанні збірної України.
Як оцінювати рік, що минає для головної команди країни? Є результат в новоствореному турнірі, є малюнок гри і розуміння того, куди рухається колектив, в який футбол ми намагаємося грати. Є низка молодих перспективних гравців, а ті, хто наситився футболом, опинилися поза обоймою. Є, нарешті, надія, що в найближчому відборі ми не будемо сірою масою, а будемо командою, яка задає тон в своїй груп. Позитиву більше.
А негатив нехай залишиться плямами на руках високопоставлених чиновників з ФФУ. Ось тільки та вакханалія, яка твориться в Федерації з рухом (зм'якшуємо, аби не говорити «відмиванням») коштів, той сором, який довелося пережити футбольній спільноті під час гастролів трофею Ліги чемпіонів УЄФА, влаштованих паном Павелком і його сім'єю, той безлад, який має місце в організації футбольного господарства країни, і ті постійні маніпуляції, які голова ФФУ випромінює в своїх виступах перед журналістами, також накладають відбиток на сприйняття національної збірної як футбольного суб'єкта, котрим повинна пишатися країна.
Риба ж гниє з голови…