«Фанати вимагали крові – тренера рятували вертольотом». Він відпрацював в Африці 21 рік за системою Лобановського

Футбол України 2 Липня, 19:19 1252
«Фанати вимагали крові – тренера рятували вертольотом». Він відпрацював в Африці 21 рік за системою Лобановського Фото: Віктор Бондаренко із Рівалдо
Інтерв'ю Максима Розенка із Віктором Бондаренком, тренером, який став легендою одразу чотирьох африканських країн – Мозамбіку, Анголи, Єгипту та ПАР

Він працював в Африці з 1985 року. Визнавався найкращим тренером у ПАР і двічі – в Мозамбіку. Ми додзвонилися Віктору Бондаренку в Йоганнесбург, де він живе вже багато років. У відвертій розмові маститий наставник розповів про закулісну кухню африканського футболу, зарплати тренерів-легіонерів на Чорному континенті і свою роботу за системою Лобановського.

Африканські рамки

– Пане Вікторе, у листопаді 2012 року ви завершили свою співпрацю з ангольським клубом Кабушкорп. Чим займалися останніми роками?

– Відпочивав від футболу. Відпрацював на Чорному континенті 21 рік, трудився у чотирьох африканських країнах з різним кліматом. В Анголі він не дуже солодкий, тому мені довелося зайнятись власним здоров’ям. Відпочивав у ПАР, уважно стежив за африканським футболом. Чесно кажучи, ця пауза була мені просто необхідною.

– За цей час були якісь цікаві пропозиції?

– Конкретні – з Мозамбіку та Анголи. Але це не ті пропозиції, на які повинен відразу погоджуватися. Є бажання працювати на більш високому рівні. Потрібна команда, яка ставить серйозні завдання. Таких команд на Чорному континенті небагато. В основному вони базуються на півночі Африки – в Єгипті, Тунісі, Алжирі. Є, звичайно, гідні команди і в ПАР.

– А в інших країнах?

– Тут футбол переважно приватний. Мільйонерові подобається – він хапається, створює команду. Потім, коли у нього мало що виходить, кидає все напівдорозі. Тренери та гравці залишаються без роботи і дуже часто без розрахунку. Зараз хочуть такі моменти впорядкувати. Але це зробити непросто.

В Анголі 3-4 команди регулярно відверто догравали чемпіонат, страждаючи від затримки зарплат. А яка може бути робота в чужій африканській країні, якщо гравці не мотивовані? Коли немає акуратності в фінансових справах – це не робота, а дозвілля. Я в такі ігри не граю. За 21 рік отримав дуже великий досвід. У Мозамбіку в мене була затримка зарплати 8 місяців! Були проблеми в Єгипті. Тож уже не наважуюсь погоджуватись на ризиковані варіанти.

– Клубу з Мозамбіку відмовили саме з цієї причини?

– Так. Я заробив певний авторитет в Африці. Це дає право висувати конкретні умови, щоб спокійно концентруватися на футбольній частині роботи. А не розмірковувати, чи обдурять тебе цього разу. Або, коли це вже сталося, – бойкотувати тренування, як деякі тренери. Я цього всього вже надивився. Досить. У мене в останніх клубах був контракт, згідно з яким 100 або 50 відсотків зарплати мені виплачувалися на півроку вперед.

бондаренко

– Чи не було наміру вивчити французьку мову, що дозволило б без перекладача працювати у Північній Африці?

– Якби були хороші пропозиції, можна й засісти за підручники. Головне, щоб була мотивація. Адже для роботи в ПАР англійську вивчив – у 50 років. У 70 можу вивчити і французьку. В Африці зараз працює багато іноземних тренерів, конкуренція висока. Навіть в Мозамбіку. Якось приїхав туди подивитися, як у них справи. Обімлів: з половиною команд елітного дивізіону працюють бразильські тренери. Хоча там зарплати невеликі, але південноамериканці готові на все. Як, втім, і вихідці з теренів екс-Югославії. Вони теж працюють практично у всіх країнах, всю Африку заполонили.

– Які зарплати у тренерів-легіонерів на Чорному континенті?

– Все залежить від країни. Я починав із 1500 доларів на місяць. Тоді був 1985 рік, в СРСР починалася перебудова, радянські тренери в своїй країні працювали за набагато менші гроші. Далі напрацьовував авторитет, паралельно піднімалася і зарплата. Три, чотири, п'ять тисяч доларів. Потім шість. У Мозамбіку межа для тренера була 7 тисяч доларів. Бразильців це влаштовує.

У ПАР все по-іншому. Тут ставляться більш високі завдання, і, відповідно, вищі зарплати. Можна отримувати вдвічі більше. В Єгипті у мене був контракт на 17 тисяч доларів у місяць. Це – найвища оплата праці на той час за африканськими мірками. Існували певні рамки: більше 10 тисяч тренеру не платити. В Анголі цих рамок не дотрималися. За великим рахунком, все залежить від цілей і завдань. Якщо даєш результат, можна непогано заробити.

Гелікоптер на полі

– Це правда, що у 1996 році, коли ви вивели Мозамбік у фінальну стадію Кубка Африки, екзотичне для цієї країни ім'я «Віктор» стало найпопулярнішим серед новонароджених?

– Принаймні, так писали в місцевій пресі. Коли прийняв збірну, Мозамбік 12 років не міг пройти кваліфікацію. У нас була дуже сильна група. 7 команд – Малі, Гвінея, яку тоді тренував Володимир Мунтян, Ангола, Ботсвана, Намібія. Ми розділили 1-2 місце з Анголою, за яку виступало покоління ангольських футболістів, які пізніше поїхали на чемпіонат світу. Після останнього матчу 30 тисяч глядачів прийшли від стадіону до мого дому і почали скандувати моє ім'я та прізвище. Це були найяскравіші спогади в моїй африканської кар'єрі.

– Оформити громадянство Мозамбіку вам не пропонували?

– Пропонували. Але на такий кардинальний крок не наважився. За вихід у фінальну стадію Кубка Африки мені подарували ділянку землі на узбережжі Індійського океану. Наділи були подаровані всім гравцям і моїм помічникам. Хтось землю продав, хтось побудував себі там дачі. Зараз, коли під час рідкісних приїздів у Мозамбік зустрічаюся зі своїми колишніми підопічними, з теплотою згадуємо той час.

– Пропозиція з ПАР була несподіваною?

– Я сприйняв це, як знак долі. Вперше побував у Південній Африці, коли повіз збірну Мозамбіку, як фіналіста Кубка Африки, на товариський матч проти господарів. Відносини між країнами були непростими – ми представляли соціалістичний табір, у ПАР був капіталізм. Вразила масштабність дійства, аншлаг на стадіоні. Ми програли 2:3, хоча двічі вели в рахунку.

Після гри мене запросили на зустріч із президентом Орландо Пайретс. Ця команда буквально три місяці тому виграла Кубок африканських чемпіонів. Мені запропонували її очолити. Думаю, якщо б не успіхи зі збірною Мозамбіку, я б ніколи не отримав таку пропозицію.

– Після Мозамбіку в ПАР вже нічого не здивувало?

– Було кілька моментів. Орландо Пайретс очолив перед початком сезону. Граємо передсезонний представницький турнір – Кубок Восьми. Хороші призові, повний стадіон. Проводимо матч проти Кайзер Чіфс, програємо після першого тайму. Іду разом з менеджером у роздягальню. Дивлюся, один з уболівальників дістає з-за пояса величезний пістолет і, помахуючи ним, гучно, з розстановкою, каже: «Спробуйте тільки програти».

Мені потім менеджер розповів, що чимало уболівальників на стадіон ходять зі зброєю. Особливо, якщо це дербі. Такий був час у ПАР в 1996 році. Після гри могли бути розбірки за стадіоном, у барах. Іноді вони приводили до фатальних наслідків. Для мене це було дивно. Зовсім інше в порівнянні з Мозамбіком ставлення фанів до футболу.

– Гравців прямо на полі фани не лупцювали?

– Було кілька дуже повчальних історій. В Орландо Пайретс у мене починалося все чудово. Виграли кілька комерційних турнірів із хорошими призовими фондами. На одному з турнірів обіграли сильну місцеву команду з голландським тренером. Голландець після матчу довго не міг покинути стадіон. Величезна група фанів чекала його за воротами з явним бажанням розірвати. Тренера довелося вивозити зі стадіону у багажнику автомобіля!

А його колезі знадобилася допомога гелікоптера. Після поразки шалена юрба фанів оточила стадіон і вимагала крові. Вертоліт приземлився на поле і забрав тренера. Це все відбувалося на моїх очах! Втім, такі історії були типовими для того часу в Південній Африці.

– Ви у такі халепи не потрапляли?

– У перший же сезон з Орландо Пайретс ми виграли Кубок країни і Суперкубок Африки, перемогли в цілому ряді представницьких комерційних турнірів. Але були, звичайно ж, і невдачі. У підсумку мені через рік довелося повернутись у Мозамбік. Тренував Кошта ду Сол і паралельно вивчав англійську мову – розумів, що без неї мені буде важко працювати в Південній Африці.

В Орландо Пайретс тим часом пішла смуга невдач і фани почали вимагати повернути Бондаренка. Через півроку після повернення у Мозамбік знову отримав повторне запрошення в Орландо Пайретс. Кошта ду Сол лідирував у чемпіонаті Мозамбіку, вийшов у чвертьфінал Кубка кубків африканських країн. Але бажання працювати на більш високому рівні взяло гору – керівництво Кошта ду Сол пішло мені назустріч і дозволило повернутися в Орландо Пайретс.

бондаренко

Суданська отрута

– Виїзд із Мачедже пам’ятаєте досі?

– Так, після виграшу чемпіонату Мозамбіку – першого в історії клубу – Мачедже дебютував у Кубку африканських чемпіонів. Обіграли команду з Маврикія – це острівна держава на сході Африки, в 900 кілометрах від Мадагаскару. У гостях поступилися 0:2, вдома «прибили» – 5:2. В 1/8 фіналу нам випав Мадагаскар. Першу зустріч виграли 3:1. Збираємося на матч-відповідь.

Нам надають військовий літак, призначений для висадки десанту. Команда розташовується на лавках, вилітаємо вночі. Піднімаємося в небо, погода швидко псується. Через годину починається страшна гроза. Летіли ще близько трьох годин. Важко передати словами ті переживання, які панували в салоні. Тим більше, незадовго до нашого вильоту розбився літак зі збірною Замбії, який вилітав до Мадагаскару з Сенегалу. Слава Богу, долетіли.

– З Мадагаскару повернулися зі щитом?

– Запас у два голи був непоганим. Однак, знаючи суддівство в той час, налаштовував футболістів грати дуже акуратно. Але нам все одно поставили два пенальті. Добре, що ми забили гол, який дав можливість продовжити свій виступ у престижному турнірі. А я вчергове побачив, яким є виїзне африканське суддівство.

– Коли працювали в Анголі, у вас був не менш пам'ятний виїзд у Судан.

– Той виїзд краще забути, як страшний сон. Грали на Кубок африканських чемпіонів. Ситуація схожа – виграли вдома 3:1, потрібно було тільки 0:2 не програти. Команди з Анголи 15 років не виходили з групи. Вранці, у день матчу, нам запропонували свіжовичавлений сік. Почали його розхвалювати. Про всяк випадок заборонив своїм футболістам його пити. А сам спробував – з помічниками і одним ангольським журналістом. Ще лікар нашої команди випив. У підсумку всі потрапили в лікарню.

У мене рука оніміла. Лихоманило так, що не міг тренувати. Не знаю, як із Судану в Анголу долетів. Помічник ще деякий час перебував на стаціонарному лікуванні у клініці. Судан – країна обмежених можливостей. Лише після восьмої вечора прохолода настає. А так – постійна божевільна спека. Вони ж там всі закутані ходять, свої звичаї у цьому плані. Там тільки футбол – віддушина. Заради нього вони готові на все. Навіть на такі брудні прийоми.

Ми там 0:2 якраз і програли. Для судді із Зімбабве це був останній матч у кар'єрі. Дуже професійно нас вбив. Поставив пенальті, господарі його не реалізували. То він ще один 11-метровий призначив. Я відразу зрозумів, що буде добивати до кінця.

– Свій земельний наділ на березі Індійського океану, подарований вам урядом Мозамбіку в 1996 році, ви повернули державі з проханням продати, а гроші скерувати на допомогу ВІЛ-інфікованим дітям. СНІД залишається однією з головних проблем для Африки?

– У мене один з асистентів у збірній помер від СНІДу. В Африці у деяких племенах забороняють використовувати презервативи, що впливає на поширення цієї хвороби. У них свої закони, своя релігія. Останні 10-15 років ЗМІ проводять роботу, намагаються пояснити, що з метою безпеки сексом потрібно займатися з використанням гумових виробів.

Але є об'єктивна реальність. Наприклад, я бував у всіх регіонах Мозамбіку. Там такі глухі провінції є – люди живуть у землянках, займаються землеробством. Навіть радіо немає, не кажучи вже про телевізори або інтернет. Яке там може бути розуміння?! Там старі звички, традиції, які ще будуть довго існувати.

Та все ж найнебезпечнішою хворобою Африки вважаю не СНІД, а малярію. П'ять разів нею перехворів – нікому не побажаю. Це пам'ять про Африку на все життя.

– Ви не приховували, що в Африці працювали за системою Лобановського, і вона давала результат. Але зараз вже інші часи...

– Згоден. Користувався системою Лобановського багато років. Але ніщо не стоїть на місці. Футбол розвивається, йде вперед, потрібно вивчати нові методики, постійно вчитися.

бондаренко рівалдо

ДОСЬЄ

Бондаренко Віктор Іванович

Народився 13 червня 1949 року.

Виступав за СКА Ростов-на-Дону (1968-79, з перервою), Даугава Рига (1976).

Тренував: СКА Ростов-на-Дону (1982-85, 1991, 2006). З 1986 року працював в Африці. Тренував збірну Мозамбіку і клуби цієї країни Мачедже Мапуту, Кошта ду Сол, клуби з ПАР – Орландо Пайретс, Морока Свеллоуз, Буш Бакс, Мамелоді Сандаунз, московське Динамо (2004), Ісмаїлі, Єгипет (2005), Прімейру ді Агошту Луанда, Ангола (2008-09), Кабушкорп Луанда, Ангола (2010-12).

Досягнення: Переможець Ліги африканських чемпіонів з Орландо Пайретс. Фіналіст Ліги африканських чемпіонів з Мамелоді Сандаунз. Триразовий чемпіон і володар Кубка Мозамбіку. Володар Суперкубка і Кубка ПАР, срібний і бронзовий призер чемпіонату ПАР. Двічі визнавався тренером року в Мозамбіку і один раз – в ПАР.