Коли з двадцяти чотирьох команд тільки вісім вилітають після першого етапу, ніби й сумнівів не викликає, що кожен із цієї чудової вісімки заслужив раннє повернення додому. Тим не менш навіть у цій когорті невдах є своя градація. А з деякими збірними прощатися було важче ще й тому, що декілька надзвичайно “яскравих” колективів продовжать заворожувати своєю видатною грою.
Після групового турніру можна почути різні думки щодо розширення Кубка Африки. Хтось вважає, що це знизило загальний рівень матчів. Хоча цього разу можна сміливо заперечувати, що значно більше невиразних, сірих матчів видали саме команди континентальної еліти. Водночас для дебютантів досвід виступів у такому змаганні стане надзвичайно корисним, і це головний аргумент прихильників збагачення географії фінального турніру.
Історія одного з дебютантів, збірної Мадагаскару, вимагає окремої розповіді, а вже підбити підсумки можна для Бурунді та Мавританії. Обидві команди могли б розраховувати на більше. Причому у випадку мавританців йдеться навіть про вихід із групи.
Починали вони справді як скромні новачки. На рівних протрималися з малійцями хвилин тридцять, а потім тільки невибагливо захищалися. Та й це робили не дуже вдало, бо пропустили зрештою чотири м’ячі. Втіхою був хіба що історичний перший гол на Кубку Африки. У двох наступних матчах “квота” активної гри неухильно збільшувалася. Проти Анголи досить непоганим був перший тайм, а у матчі з Тунісом взагалі за першу половину завдали не менше восьми вартих уваги ударів. І якби бодай один із них став результативним, у команди Корантана Мартінса з’явилися б більш ніж реальні шанси на друге місце.
Упродовж групового етапу збірна Мавританії набувала впевнености й це дозволяло точніше втілювати свої ідеї в атаці. Стабільною залишалася тактична схема (4-3-3), мінімальні кадрові зміни теж сприяли поступовому прогресу. Це власне було відображенням усієї роботи Мартінса. Для наступного кроку не вистачило одного точного удару, але й до цього успішно подолали довгий шлях. Раніше мавританці або сходили з дистанції відразу після старту (якщо стартували взагалі), або ж завершували її серед останніх.
Збірна Бурунді
Збірна Бурунді могла поїхати на Кубок Африки-94. Тоді, у Лібревілі, бурундійці грали додатковий матч проти збірної Гвінеї. Зустрітися у столиці Габону довелося через те, що у групі ці команди фінішували з однаковісінькими показниками. 24 жовтня 1993-го Гвінея виграла 5:4 у серії пенальті. Чекати на дебют у першості континенту бурундійцям довелося ще 26 років. І попри те, що суперником була команда Нігерії, мінімальна поразка навряд чи відобразила характер матчу. Бурундійці грамотно захищалися, добре відчували, які позиції слід займати. Коли переходили до атаки, впевнено працювали з м’ячем. Вміло роздавав передачі із центральної зони Гаель Бігірімана. Більшого можна було очікувати від Бераїно, бо зрештою забракло “ваги” у чужому штрафному майданчику.
Це вже потім з’ясувалося, що то був навіть найкращий матч Бераїно на турнірі. Один із лідерів команди нічим серйозним не запам’ятався й у третьому турі навіть не потрапив до стартового складу. Однак і вся команда “доклала зусиль”, щоб приємне враження від першого матчу залишилося тільки спогадом.
На відміну від мавританців тут можна говорити про регрес упродовж трьох турів. Півзахист діяв примітивніше, атаки ставали передбачуванішими. У грі з Мадагаскаром схаменулися хіба що у другому таймі, та без особливого успіху. А на хід матчу з Гвінеєю суттєво вплинуло вилучення Ндуваругіри вже на 12-й хвилині. Якби рівень гри залишався таким, як проти Нігерії, могли б говорити про одну із сенсацій чемпіонату. А маємо одну з двох команд, що не забили жодного м’яча.
Друга – збірна Гвінеї-Бісау. Вона грала на другому Кубку Африки поспіль, але не зуміла залишити хоч якихось яскравих спогадів, як два роки тому. Тоді запам’ятався гол Жуарі Соареша Габону, що приніс нічию у компенсований час, та красивий рейд Пікеті у матчі з Камеруном.
Цього ж разу раціон був значно скромнішим і йдеться не лише про індивідуальні здобутки, а насамперед про колективні дії. Як в атаці, так і у захисті. Бо “підозрілих” епізодів вистачало у матчі з Камеруном ще до пропущеного м’яча. А робота попереду мала б бути значно якіснішою, щоб компенсувати проколи в обороні.
У двох інших матчах теж не вдавалося виробити та втримати належний ритм. Якщо й з’являлися якісь натяки на динамічну гру, то зникало все досить швидко. Як, наприклад, у матчі третього туру проти Гани. Пікеті класно пробив здалеку, від руки воротаря м’яч відскочив у перекладину. Хороша нагода додати, атакувати більше та різноманітніше, але все повернулося до млявої, вигідної супернику вовтузні.
І у цьому вся збірна Гвінеї-Бісау зразка Кубка Африки-2019. Команда, що не здатна була виписати вигідний для себе сценарій поєдинку. Навіть у групі, в якій усім чотирьом збірним хотілося побажати щасливої дороги вже після першого раунду.
Збірна Намібії вперше зіграла в Кубку Африки 1998 року. І у двох стартових матчах забила 6 м’ячів (3:4, 3:3). Щоправда, тепер вже у семи наступних поєдинках відзначилися тільки двічі. І цього разу, аби забити шість, їм треба було б грати щодня по три матчі, і все одно могли б не встигнути.
Можна ще було співчувати після поразки від Марокко (автогол на 89-й хвилині), хоч у тій зустрічі намібійців мало цікавило існування чужих воріт. Амбіції відклали на другий тур, на дербі з Південною Африкою. Тоді вже й м’яч прагнули відбирати на чужій половині й атакували динамічніше. Але не більше, аніж півгодини. Надалі, хіба що вдало заважали супернику. А після пропущеного не зробили навіть мінімуму необхідного для організованішої гри.
Краще виглядали проти Кот-д’Івуару, фрагментами діяли навіть конкретніше, цікавіше, але були вони занадто короткими і, найголовніше, нерезультативними. Забили тільки за рахунку 0:2, після невдалого пасу воротаря івуарійців.
У матчах збірної Намібії наче й можна знайти якісь хороші епізоди, чи то в атаці, чи в захисті, та й їх теж треба вміти вирішувати на свою користь. Хоча навряд чи варто очікувати цього від команди, що й у кваліфікації забивала на превелику силу.
Збірна Танзанії натомість на шляху до фінального турніру забила в середньому двічі за гру. Йдеться, щоправда, виключно про домашні матчі. На чужих полях не забили жодного м’яча. Досягнень на своєму полі стало, аби вийти на Кубок Африки вперше з 1980 року. І оскільки йдеться про країну, що лише вдруге в історії потрапила на цей турнір, мабуть, досить спокійно можна сприймати невдачі в матчах із Сенегалом та Алжиром.
Кенія – Танзанія – 3:2
Значно більш прикрою була поразка у дербі проти Кенії. Адже танзанійці почали дуже впевнено. Головна зірка команди, Мбвана Саматта, мав хорошу підтримку партнерів. Насамперед добре взаємодіяв попереду із Саймоном Мсувою, і хоч у кенійців були свої аргументи, вони теж відзначилися у першому таймі, перевага Танзанії (2:1) була логічною.
Та й по перерві особливо не закривалися біля своїх воріт. Вирішальним було те, що не витримали тиск атак кенійців, а самі менше, аніж вміють загострювали в атаці.
Оскільки кенійцям ці три очки не допомогли вийти до однієї восьмої, то можна узагальнити ситуацію цих двох збірних. Обидві повернулися на Кубок Африки після перерви. У кенійців вона була коротшою, 15 років, але в обох випадках йдеться про певний поступ, про вихід на рівень, що дозволяє витримувати конкуренцію в кваліфікації, але його ще недостатньо, аби протистояти таким суперникам, як Сенегал та Алжир. Цілком може бути, до речі, що у якійсь іншій групі що Танзанії, що Кенії пощастило б більше.
Наприклад, у групі, в якій третє місце з двома очками посіла збірна Анголи. Забивши один м’яч, ще у першому турі. Й не скажеш, що у команді зараз менше цікавих особистостей, насамперед в групі атаки, ніж 2008-го та 2010-го, коли ангольці виходили до чвертьфіналу. Тим не менш розібратися із цим добром тренер не зумів. Особливо це впадало в око у матчі з Мавританією, коли за кількістю неточних передач ще у центрі поля ангольці били всі рекорди турніру. Така зашпортлива гра почалася й у заключному турі вже після того, як створили три непоганих моменти на перших хвилинах.
Із усіх команд, які вилетіли ще до плей-оф, найбільш яскраве враження залишила збірна Зімбабве. Ба, більше, її можна назвати однією з найкращих команд групового турніру. Навіть найкращою. Тільки для цього слід створити окрему категорію. Для тих, хто блискуче працює з м’ячем у всіх фазах атаки, окрім однієї, найважливішої.
Зімбабвійці не мали б конкурентів, якби судді оцінювали красу й техніку виконання колективних маневрів чи індивідуальну майстерність. Але у футболі є, може, й не настільки цікавий, та все ж необхідний елемент – удар по воротах. І от із цим проблеми виникали регулярно. Завдяки справді класному рухові, м’яким, точним передачам створювали моменти... і не могли їх завершити. Мусона, Білліат, Каруру чи ще хтось – не мало значення. Коли треба було поставити крапку, тремтіли всі. Тому один забитий м’яч у трьох матчах з одного боку є якимсь чудернацьким, алогічним підсумком, а з іншого – якнайкраще вказує, де саме збірна Зімбабве розтринькала шанси на вихід із групи, на який цілком би могла розраховувати завдяки своїй симпатичній грі.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
