Вернидуб та Зоря припинили співпрацю після завершення сезону 2018/19, хоча між тренером та клубом був ще рік контракту. До цього все йшло упродовж минулого сезону.
Поразка Лейпцигу на останніх хвилинах кваліфікації Ліги Європи відверто підкосила весь сезон. Зоря втрапила у серйозну яму, із якої так і не змогла вийти до кінця чемпіонату – посіла 5-те місце, пропустивши не тільки Динамо та Шахтар, але й Олександрію з Маріуполем. Це вже занадто, враховуючи амбіції клубу та фінансування.
У такій ситуації хтось має нести відповідальність за результат. Зазвичай, за все відповідає саме тренер. Тим паче, у сучасному футболі тренер не може успішно працювати з однією командою упродовж тривалого періоду. Рано чи пізно все починає приїдатися. Потрібні нові виклики та можливості.
Тут також проблема в тому, що Вернидуб не зростав, як тренер. Кожного сезону йому потрібно було ліпити нову команду після чергового розпродажу гравців. Така особливість у Зорі. Тут нічого поганого немає – так живе половина Європи. Але тренер повинен вчасно йти на підвищення, щоб не втрачати власну кваліфікацію. Десь цей момент було прогавлено.
Думаю, що у випадку із Вернидубом якраз сталася така історія. Він пропустив власний пік, а далі вже було падіння, зупинити яке було просто неможливо. Напевно, у цій історії свою роль зіграло те, що Юрій Миколайович мав налагоджений побут у Запоріжжі. Десь цей момент його розслабив.
Свого часу у дуже схожій ситуації опинився Сергій Ребров. Два сезони в Динамо були успішними. Рідна команда. Налагоджений побут. А потім був спад. На старому багажі команда вже не їхала. Потрібно було щось змінювати. Ребров вирішив, що має піти саме він. Важливо, що Сергій Станіславович відразу занурився у нову роботу. Отримав для себе, так би мовити, розраду та новий виклик. Можливо, це був не найкращий варіант у плані розвитку, але Ребров точно залишився у професії.
Помилки лікував роботою. Чесно кажучи, я тоді не дуже розумів рішення колишнього тренера Динамо. Вважав, що йому потрібен час на осмислення та відпочинок, але життя показало, що тренер повинен працювати. Особливо – молодий тренер. Не помиляється той, хто нічого не робить.
Протилежним шляхом пішов Мирон Маркевич. Після успіху з Дніпром у Лізі Європи він вирішив не поспішати з вибором нового місця роботи. У Шахтар прийшов молодий Паулу Фонсека. У Динамо була ситуація з Ребровим, який потім залишив команду. Збірну очолив тренер без досвіду – Шевченко. Хтось міг провалитися – тоді шанси Маркевича на роботу в провідній команді зростали.
Як бачимо, ставка Маркевича прогоріла. Зараз він вже більше колишній тренер. Не думаю, що Мирона Богдановича можна розглядати для серйозної роботи, враховуючи вік та значну перерву. Після першого ж сезону без роботи потрібно було хапатися майже за будь-який шанс, якщо він хотів працювати. Адже футбол не стоїть на місці. Успіхи Металіста та Дніпра вже стали історією. В Україні це пам’ятають, а от за кордоном – навряд чи.
Думаю, що і Юрію Вернидубу варто негайно повертатися у професію. Не працюючи, він сильнішим не стане. Можливо, це одразу буде серйозний проект, але варто працювати крок за кроком. Той же Ребров не побоявся піти у посередній чемпіонат Угорщини, не чекаючи якоїсь пропозиції з топ-чемпіонатів. Розумів: те, що було успішним вчора – не завжди цікаве сьогодні. Успіхи з Динамо залишилися у минулому. Далі належало робити собі репутацію з самого початку. Чим, власне, Ребров і зайнятий зараз.
Успіхи Вернидуба із Зорею – теж у минулому. Команда упродовж двох останніх сезонів опинялася за межами п'єдесталу. Пропустила минулорічну Лігу Європи. Але у Вернидуба є дуже хороша якість, яка може привернути увагу багатьох клубів не тільки з України. У першу чергу – це робота з молодими гравцями.
Руслан Маліновський влітку перейшов із Генка до Аталанти за майже 14 мільйонів євро. Це один з небагатьох прикладів, коли українець за кордоном йде на підвищення. У минулому сезоні Руслан став чемпіоном та одним із найкращих гравців Бельгії. Свого часу Маліновський розкрився у дорослому футболі саме завдяки Вернидубу.
Інший приклад – Андрій Лунін. Він із Зорі перебрався в Реал. Були й інші цікаві гравці, які з тих чи інших причин не досягнули поки що серйозних вершин (воротар Шевченко, форвард Бонавентуре, півзахисник Харатін тощо). Це все Юрій Миколайович сміливо може записувати собі в резюме. Цього не так вже й мало. Вміти розвивати молодих гравців та бачити їхні таланти – це дуже хороші тренерські чесноти.
Тож давайте разом спробуємо окреслити можливі варіанти працевлаштування для Юрія Вернидуба.
Україна
Збірна України – лідер своєї відбіркової групи. Команда Шевченка зараз на хорошому рахунку. Велика заслуга в цьому належить тренерському штабу збірної. Чемпіонат Європи вже дуже близько. Безперечно, що це не залишається поза увагою європейських клубів. Думаю, вдалий виступ Маліновського за збірну допоміг провернути трансфер у топовий чемпіонат за серйозну суму (багато в чому вирішальною тут стала хороша гра Руслана проти Італії у спарингу минулої осені).
Паралельно бачимо тренерську кризу в Мілані. Челсі також важко розпочав сезон із Лемпардом. Вважаю, що з часом Андрій Миколайович теж піде на підвищення. Питання тільки в тому, буде це після Євро-2020, чи вже після наступного відбору до чемпіонату світу. Тобто, перспектива нового тренера збірної – справа аж ніяк не найближчих місяців.
У Шахтарі роблять ставку на іноземців. Коли йшли Фонсека та Луческу, навіть розмов про українських спеціалістів не було. У Динамо відправили у відставку Хацкевича. Тепер свій шанс отримав Михайличенко. Перші матчі Олексію Олександровичу точно не вдалися. Зараз справи пішли вгору. Враховуючи те, що Ігор Суркіс дає тренерам шанс попрацювати, поки особливих перспектив для Вернидуба немає. Думаю, якщо у Михайличенка таки не вийде, то шанс може врешті отримати іноземець. Про це вже так багато говорять вболівальники та ЗМІ.
Напевно, амбіції Вернидуба десь співмірні з СК Дніпро-1. Але там є свій молодий тренер – Дмитро Михайленко. Хоча старт сезону, звісно, у дніпрян не склався. У Карпатах є великі амбіції та певні можливості, але там свої особливості роботи. Тиск на тренера у Львові дуже великий. Зараз запросили Санжара. Думаю, він отримає певний час на побудову команди. Так чи інакше, наскільки ці два варіанти дали б самому Венидубу хоч якийсь розвиток?
Відверто кажучи, мені дуже подобається робота Віктора Скрипника у Зорі. Помітні ідеї нового тренера. Поки, щоправда, виконання не вистачає. Скрипник може піти на підвищення. Але можливе повернення Вернидуба навряд чи піде на користь обом сторонам.
Якщо Металіст 1925 матиме великі амбіції, вкладатиме гроші у розвиток команди, Вернидуб міг би стати для Харкова новим Маркевичем. Але поки що натяків на це немає. Металіст 1925 – без особливих надій.
Європа
Тут, у першу чергу, необхідний базовий рівень володіння англійською мовою. Без цього ніяк. Їхати у Росію Вернидуб категорично відмовився – про це він неодноразово говорив публічно. І за це тренеру варто віддати належне. Думаю, при бажанні він без проблем знайшов би собі «тепленьке містечко» в російському футболі.
Існують ще варіанти з Казахстаном та Азербайджаном. Свого часу, після успіху в Одесі з Чорноморцем, Роман Григорчук поїхав, так би мовити, на заробітки. У фінансовому плані цей перехід, звичайно, був вигідний, а от у футбольному… Я не бачу, щоб Роман Йосипович виріс як тренер. І мені б дуже не хотілося, щоб така ж доля спіткала Юрія Миколайовича.
Так склалося, що життя змусило мене цікавитися польським футболом. Я сміливо можу сказати, що головна проблема у Польщі – це тренери. Недарма ходили розмови про можливе запрошення Мирона Маркевича та Сергія Реброва до столичної Легії. Їм дуже бракує саме кваліфікованих спеціалістів. Вкладають гроші в розвиток молодих тренерів, але тут потрібен час.
Думаю, Юрій Вернидуб може бути успішним у роботі з провідними командами країни. Польська мова – неважка. За бажання можна її освоїти упродовж 3-4 місяців. Тут проблема лише в тому, що у Польщі місцеві менеджери хочуть самі всім керувати. Особливо це стосується трансферної кампанії. Тож іноземні тренери не горять бажанням працювати у Польщі. Не все залежатиме від місцевих менеджерів, але й свобода дій теж буде неповною.
Інший момент полягає в тому, що українські футболісти останнім часом розчарували в польському чемпіонаті. Раніше поляки з великим оптимізмом дивилися у напрямку українського ринку. Тут можна було знайти хороших гравців за мінімальні гроші. Зараз цей інтерес багато в чому погас. Важливою є роль агента. Саме його робота багато в чому є ключовою у переході до того чи іншого польського клубу.
Угорщина. Сергій Ребров успішно працює з Ференцварошем. Ряд клубів у тамтешньому футболі теж мають доволі серйозні амбіції – Дебрецен, Кішварда, Віді. Враховуючи прецедент Реброва, угорці точно подивляться у напрямку українських тренерів. Тільки тут потрібна англійська мова або якісний місцевий помічник.
Дуже цікава Чехія. Там стиль футболу багато в чому схожий до нашого. Колективний, силовий. Зрозуміло, що є Славія з її фінансовими можливостями. Щодо іншого – можна думати. Навіть якщо це буде клуб із середини турнірної таблиці. Тільки тут постає питання мови. Без комунікації успіху не досягти. Тож знову потрібна англійська мова або місцевий кваліфікований асистент.
Болгарський Лудогорець цього сезону провалив кваліфікацію до Ліги чемпіонів. Хоча це команда з великими амбіціями та можливостями. Місцевий гранд. В особі Вернидуба вони могли б отримати хорошого тренера.
Сербська Црвена Звезда змусила про себе заговорити в Лізі чемпіонів. Не кожна команда спроможна обіграти клубного чемпіона Європи. А от про Партизан ми зовсім почали забувати. Амбіції клубу та амбіції Вернидуба багато в чому збігаються.
Хорватський футбол працює на виховання та продаж гравців. Чимось подібним займався Вернидуб у Зорі. Думаю, що загребське Динамо поки що недосяжне. А от Хайдук чи Осієк могли б стати хорошими варіантами.
Українські агенти доволі активно працюють на турецький ринок. Свого часу Вернидуб практично обіграв Фенербахче в Одесі. Не вистачило кількох секунд. Думаю, що його у Туреччині запам’ятали. Для тамтешніх середняків запрошення Вернидуба могло би бути цікавим.
Румунська Стяуа зовсім втратила власне обличчя, хоча власник клубу – Джіджі Бекалі – має великі амбіції. Склад підібрався начебто хороший. Бракує лише хорошого тренера. Фінансові можливості у Стяуа – дуже солідні, але варто зліпити з цього хоч якусь систему. Вернидубу це під силу.
У Білорусі – провал БАТЕ в Лізі Європи. Борисов має всі умови, щоб засвітитися навіть на рівні Ліги чемпіонів. Динамо Брест – теж із амбіціями завдяки китайським інвесторам. Якщо проявити себе у цій країні – точно виникне можливість потрапити у сильніший чемпіонат.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
