Від любові до ненависті один крок. А якщо говорити про любов футбольних фанатів - то і того менше. Всі ми пам'ятаємо, як не так вже й давно фани «Вест Хему» були готові носити на руках українського півзахисника команди Андрія Ярмоленка. Ще у вересні цього року Андрій не міг нормально виїхати з бази «молотобійців» - юні вболівальники лондонського клубу шикувалися в чергу, щоб взяти автограф у свого кумира. Але пройшло якихось пару місяців, і самим толерантним епітетом на вболівальницьких форумах «Вест Хему» по відношенню до Ярмоли є «він не приносить користь Вест Хэму». Примітно, що і в «Боруссії», де український вінгер виступав до вояжу на Альбіон, ставлення вболівальників команди було аналогічним: спочатку вони його обожнювали (літо-початок осені), але ближче до зими все змінилося з точністю до навпаки. Чому ж так сталося? Хто винен і що робити?
Питання досить не пусті і дуже складні, так що відповісти однозначно, наприклад, як у випадку з кар'єрою Артема Мілевського, не вийде. Але, все ж, навіть в цій купі суб'єктивних і об'єктивних факторів, проблем і непорозумінь можна відшукати відразу кілька ниточок, які приведуть до відповіді. Правильної відповіді.
Отже, в першу чергу потрібно говорити про те, що Ярмоленко досить пізно перебрався в футбольну Європу. Та що там пізно: дуже пізно. Ми бачимо на прикладах його молодих партнерів по збірній України - Малиновського, Зінченка, Яремчука, що для того, щоб заграти «там» на серйозному рівні, потрібно не менш серйозно зламати свій менталітет, своє розуміння футболу.
Цей процес дуже загрожує і психологічними, і фізичними травмами. Але одна справа, коли ти трансформуєшся в 20 років, і зовсім інша - в 27-м. За десять років української кар'єри Ярмоленко звик жити за певним ігровим графіком, чітко розписаним до тижня. Він звик, що взимку відпочиває, в червні-липні теж, потім в серпні-вересні форсується форма, а в грудні вже всі думки знову про відпустку. Цей графік для АПЛ і/або Бундесліги - дитячий лепет, убозтво. Там зовсім інший розклад, інші пріоритети і піки форми. На жаль, але запрограмований на УПЛ організм Ярмоленка так і не звик ні до нових навантажень, ні до нових викликів, ні до іншого темпу. Звідси і прикрі резонансні травми: тричі під кінець року. Це не його вина. Але це його біда. М'язову пам'ять обдурити не вдалося.
А додайте до цього ще й вимушений майже річний простой через розрив ахілла - так чи інакше, але футболіст повинен звертати на це увагу, підсвідомо берегти себе, адже в разі рецидиву відразу потрібно закінчувати кар'єру. Словом, поширене твердження «краще пізно, ніж ніколи», в даному випадку зіграло злий жарт.
***
Момент другий, більш суб'єктивний. У «Динамо» Ярмоленко був не тільки кращим футболістом, але кимось на кшталт короля. Приблизно з таким статусом, як його тезка Шевченко. Однак і в «Боруссії», і в «Вест Хемі» Андрій став просто одним з багатьох. Так, його купували що в клуб з Дортмунда, що в колектив з Лондона з певним статусом і з певними надіями, але чого гріха таїти: він їх не виправдав. Ні в «Боруссії», ні в «Вест Хемі» Андрій так і не став хоча б справжнім гравцем основного складу. Всі три його закордонні сезони проходили по одному і тому ж сценарію: спочатку за «здравіє», але потім «за упокій». І не тільки тому, що він так і не зміг звикнути до нового робочого розкладу.
На жаль, але можна говорити і про те, що його потенціалу просто не вистачає для топ-ліг. Особливо АПЛ. Він не може похвалитися шаленою швидкістю, не вистачає йому і фізики. Та й в оборону він не завжди встигає повертатися. І, знову-таки, не тому, що не хоче. А через те, що просто не встигає. Не може. Гени, як ви знаєте. Це у випадку з Коноплянкою, кар'єра якого до пори до часу розвивалася за схожим сценарієм, ми можемо боязко говорити про те, що присутній елемент ліні, гордині або неприборканості. У Андрія всього цього нальоту немає. Бажання - хоч відбавляй. Але його вміння і можливості в умовах найсильнішої ліги світу, на жаль, обмежені.
Ну і, як завжди в подібних випадках, що ж робити? На всьому нашому спортивному інформпросторі повно інсайдів не тільки про чергову травму Ярмоленка, але і про те, що, мовляв, «молотобійці» хочуть вже в це зимове трансферне вікно позбутися від послуг українця. Як би не кипів наш розум обурений, але в цій неприємній інфі є частка істини. І логіки. Лідером команди Ярмоленко не став. І вже навряд чи стане. Йому вже 30-ть, і швидше і сильніше він теж вже не буде. Тому, як би не комфортно сім'ї Андрія жилося в столиці Британії, рано чи пізно (а, швидше за все, рано) потрібно буде приймати рішення про зміну обстановки.
.jpg)
І в зв'язку з цим, як мені здається, є два варіанти: простий і нестандартний. Перший - повернутися в київське «Динамо». Ну, на те він і простий, цей варіант. В рідній команді йому напевно будуть раді. І він закінчить приблизно так, як і його тезка Шевченко: під звук фанфар, з сивиною, і з залізобетонним місцем в основі. Але в цього шляху є кілька вад. Першочергово в даному випадку можна говорити про те, що можливе повернення Андрія в «Динамо» може поставити хрест на кар'єрі в цьому клубі відразу декількох молодих і все ще перспективних півзахисників. Та й, цілком може так статися, що Ярмола, як і пізній Шева, стане на полі прижиттєвим пам'ятником собі. Тобто, його будуть ставити в склад не завдяки, а всупереч. Чи потрібно йому це? До того ж, різниця між ним і Шевою в тому, що той повертався в «Динамо» догравати, а Ярмола все ще може і хоче грати. Хоча б в силу вікової різниці.
Другий шлях - спробувати все ж знайти себе в зарубіжному чемпіонаті. Вбачається, що Андрію все ж є, що доводити. Перш за все собі. І в умовних «Марселі», «Пармі» або «Вердері», не кажучи вже про «ПСВ» або «Галатасараї», він би ще «попилив». Адже бажання і майстерності для такого рівня вистачить. До того ж, залишається якась недомовленість, незадоволеність від його європейської кар'єри. Її ще можна врятувати, можна реанімувати, можна перезапустити. Але для цього потрібно правильно розставити акценти і пріоритети. Повторюся: він ще може і повинен грати.
А догравати Андрій завжди встигне.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
