Ціна динамівців

Динамо Київ 24 Лютого, 21:26 2698
Ціна динамівців
Розповідь про те, як світовий футбол оцінив перших проданих гравців «Динамо», і якою була їхня доля.

Унаслідок більшовицького перевороту 1917-го в Росії впродовж наступних сімдесяти років світ поділився на дві частини: радянську, яка «будувала комунізм», і не радянську, яка жила за законами ринкової економіки. Після Другої світової війни обидві системи почали конкуренцію між собою, у тому числі й у спорті. Футбол соціалістичний і футбол капіталістичний регулярно сходилися між собою в міжнародних змаганнях на рівні збірних та клубів, залишаючись принципово різними щодо ставлення до гравців та матеріальної оцінки їхніх досягнень. У світі все було просто: кожен футболіст мав свою ціну, за яку він міг перейти з однієї команди до іншої. Наші футболісти в ті часи «не продавалися», тобто переходили з команди в команду безкоштовно, а за кордон, за поодинокими винятками, не виїжджали. А коли і їхали, то це не були трансфери в сучасному розумінні цього слова.

Колишній воротар «Динамо» Абрам Горенштейн та форвард киян Олександр Скоцень просто виїхали за кордон, отримавши таку можливість, після чого встигли пограли у Франції та за океаном. Так само емігрував до Греції гравець ташкентського «Пахта-кора» Василіс Хадзипанагіс. Згадаймо ще перехід росіян Анатолія Зінченка та Сергія Шавла до віденського «Ра-піда», але це теж не були справжні трансфери.

Тим часом наші, тобто радянські футболісти, грали не гірше за іноземних, і було дуже цікаво порівняти їхню можливу вартість із вартістю тодішніх світових та європейських «зірок».

Мільйон за Бишовця та Блохіна

Право бути першими динамівськи-ми легіонерами оспорювали кілька гравців. Ще 1970-го Висоцький співав:

Комментатор из своей кабины
Кроет нас для красного словца,
Но недаром клуб «Фиорентина»
Предлагал мильйон за Бышовца.

Але то був лише фольклор, або художній домисел. Справді, за рік до того «Динамо» грало з італійською «Фіорен-тиною» в Кубку чемпіонів — і Анатолій Бишовець справив враження на тренера італійської команди Бруно Песаолу, який добре розумів, що, хоч за мільйон італійських лір, хоч за мільйон американських доларів, радянський футболіст не міг переїхати до капіталістичної країни. Але розмови були, так само, як і ціна, нехай і приблизна, але була оголошена. Нагадаю, що тодішній мільйон доларів дорівнював нинішнім десяти.

Пізніше, коли «Динамо» перетиналося з мадридським «Реалом» у євро-кубках та матчах виставкових турнірів, мадридський клуб нібито пропонував мільйон доларів за Олега Блохіна. Кажуть, особисто легендарний Мігель Муньйос — багаторазовий володар Кубка чемпіонів — заявляв, що із задоволенням взяв би в свою команду гравців екстра-класу: Колотова, Мунтяна та Блохіна. А президент «Реала» Сантьяго Бернабеу ніби навіть робив певні запити щодо можливості переходу видатного динамівця. Але й це були всього лише розмови. До Блохіна ми ще повернемося, а поки що згадаємо, що першим динамівським гравцем «на експорт» міг стати й Вадим Євтушенко, яким у 1986 році цікавилися все той же віденський «Рапід» та неназваний клуб із Мексики. До слова, тільки після відмови «Динамо» та Євтушенка австрійський гранд запросив Шавла.

Від розмов до грошей

Олег Блохін

Часи розмов про можливі трансфери радянських футболістів завершилися 1988 року, коли час «держави будівників комунізму» добігали кінця. Агонізуюча комуністична система нарешті дозволила футбольним клубам самим заробляти гроші, у тому числі й на трансферах гравців. І символічно, що першим динамівським трансфером став уже тоді легендарний Олег Блохін. 35-річним гравцем зацікавився скромний австрійський клуб «Форвертс» із міста Штайр, який не так давно перетинався з динамів-цями під час одного з міжнародних турнірів.

Володар «Золотого м’яча» переходив у команду, що боролася за підвищення в класі. 5 голів Блохіна допомогли «Форвертсу» посісти друге місце в другому дивізіоні, отримати право зіграти в плей-оф і врешті пробитися до вищого дивізіону. Таким чином, короткотривалий контракт Блохіна вартістю 10 тисяч доларів було продовжено на рік -угода склала 115 тисяч доларів. Сам Блохін, за спогадами представника «Совінтерспорту» Абрамова, отримував зарплату 528 інвалютних карбованців (700 доларів на місяць).

Досвідчений Блохін був організатором атак команди. Забив чотири м’ячі, віддав низку результативних передач. Попри те, що в «чемпіонський раунд» «Форвертс» не потрапив, у весняному стиковому турнірі він зумів зберегти місце в Бундеслізі, де потім виступав ще кілька років. А от Блохіна запросив кіпрський «Аріс» (Лімасол). Загалом за австрійський «Форвертс» він провів 42 матчі (10 голів), ще 28 поєдинків (7 голів) — за кіпрський «Аріс».

Далі Блохін не один рік працював у Греції — уже як тренер.

Олександр Заваров

27-річний півзахисник досяг у «Динамо» чи не всього, про що міг мріяти радянський футболіст: виграв Кубок Кубків 1986 року, двічі став чемпіоном СРСР (1985, 1986) і здобув Кубок СРСР (1981, 1985, 1987). У складі збірної СРСР дійшов до фіналу Євро-1988.

Заваров просто зачарував своею грою власника італійського «Ювен-туса» та концерну «Фіат» Джанні Аньєллі. Він настільки хотів запросити радянського футболіста, що готовий був у відповідь допомогти автопрому СРСР (серед нереалізованих проектів — співпраця із заводом ВАЗ, зокрема в підготовці оновленої моделі «Ока»). Планом-максимумом Аньєллі вважалося створення «радянської трійки» на кшталт голландців «Мілана» у складі Михайличенко — Заваров — Протасов із Лобановським на чолі команди.

Але, зважаючи на складність запрошення радянських футболістів, «Ювентус» змушений був обмежитися одним. Надзвичайно складні переговори за участю «Динамо», «Ювентуса», а також обов’язкового переговорника — агентства «Совінтерспорт», яке тоді було монополістом у трансферах радянських гравців за кордон, дали фантастичний результат: 5 мільйонів доларів трансферу (з яких, щоправда, щедрі чиновники залишили клубу менше половини), а також умови, що «вибив» для «Динамо» особисто Лобановський. Клуб отримував новий автобус, дві легкові автівки від «Фіата», можливість провести збори в Італії й навіть розробити клубний талісман у тамтешніх дизайнерів.

Такий гучний перехід (а на той час він входив у список найдорожчих у світі) покладав на Заварова велику відповідальність. Олександр мав замінити в команді самого Мішеля Платі-ні, але не зумів цього зробити. У першому ж матчі дебютант травмувався, урізавшись у рекламний щит, через що його замінили ще в середині першого тайму. Потім були експерименти з позиціями, серйозна конкуренція за місце у складі, про яку Заваров у Києві й не здогадувався.

Наступного року «Ювентус» змінив тренера — і на місце Дзоффа прийшов Манфреді. А до команди за рекордні на той час 8 мільйонів фунтів перейшов із «Фіорентини» Роберто Баджо. Заваров виявився зайвим. На щастя, йому допоміг... Платіні, який наполіг на запрошенні Заварова у свій рідний клуб — французький «Нансі». Період у «Ювентусі» запам’ятався Олександру здобуттям Кубка Італії та Кубка УЄФА, 13 голами в 76 матчах, а також невдалою спробою стати наступником великого Платіні та його футболки з десяткою на спині...

Ігор Бєланов

Після «Золотого м’яча», Кубка володарів кубків і звання віце-чемпіона Європи Бєланов був одним із найбільш статусних форвардів Європи. Здавалося, перед ним відчинені будь-які двері, але Ігорю не залишили права вибору, а поставили перед фактом: «їдеш у Менхенгладбах».

Тамтешня «Борусія» на той час уже не мала слави часів Нетцера, Фогтса та Хайнкесса, але двома роками раніше була в трійці найкращих. Бєланов дебютував у матчі проти «Штутгарта», який «Борусія» програла 0:4. За півтора сезона в цій команді Бєланов забив тільки 5 м’ячів у 27 матчах та перейшов згодом у скромний «Айнтрахт» (Брауншвейг). «Борусія» запрошувала недавнього володаря «Золотого м’яча» за два мільйони доларів, а вийшов один із трансферів, про які довелося пошкодувати, причому всім сторонам: Ігор також, цілком імовірно, значно краще виступав би в Європі, якби потрапив до іншого клубу.

Не в грошах щастя

Неймовірно талановите покоління українських футболістів кінця 80-х реалізувалося, у кращому випадку, на третину. У широкий світ гравці були кинуті без навиків ведення бізнесових перемовин, без агентів-опікунів, без підтримки з боку своєї федерації. Подібно до казкових мауглі вони не знали елементарних для західних спортсменів-професіоналів речей: як вибудовувати взаємини з уболівальниками та ЗМІ, як відстоювати свої фінансові інтереси та знаходити рекламні контракти, як вчасно йти й правильно вибирати час, щоб залишатися.

Слідом прийшло інше покоління. Узірцем його став Андрій Шевченко, який перейшов із «Динамо» в «Мілан» за 25 мільйонів доларів і повністю себе реалізував як футболіст, заробивши при цьому серйозні гроші. Він, здавалося, в останню чергу думав про будь-які зовнішні фактори, включаючи навіть гроші, бо розумів: у цій професії він стане заможним, якщо буде робити саме те, до чого має талант.

Надалі «Динамо» здійснило чимало трансферів — як вхідних так і вихідних. До речі, першим в СРСР заплатило гроші за перехід гравця на внутрішньому ринку (за Олега Саленка ленінградський «Зеніт» отримав 37 тисяч карбованців). Але найголовніше — розуміти ту очевидну істину, що найкращі речі у світі — безкоштовні. Не можна купити любові хлопчака-фаната, не можна купити лояльності юного футболіста, не можна купити слави «кузні кадрів». Усе це приходить разом із десятиліттями здобутих успіхів: кубків, медалей і титулів. Саме тому «Динамо» подарує світу футболу ще не одну футбольну зірку, а приклад зіркових попередників — як позитивний, так і негативний — буде наукою для тих, хто зараз робить перші кроки на футбольному полі у футболці з літерою «Д».